39. Загально-соціальні та спеціальні функції права. Функції права і функції правосвідомості.

Соціальне призначення права, його місце і роль у системі соціального нормативного регулювання відображується в його функціях - основних напрямах впливу права на суспільні від­носини. Розрізняють загально-соціальні та спеціально-юри­дичні функції права.

Загально-соціальні функції права — це напрями взає­модії права та інших соціальних явищ як єдності форми та змісту. Так, праву притаманні ідеологічна, економічна, політична функції і т. ін.

Спеціально-юридичні функції права - це напрями суто правового впливу на суспільні відносини. У цьому разі ви­діляють регулятивну й охоронну функції права.

Регулятивна функція як об'єкт свого впливу має нор­мальні, позитивні, корисні суспільні відносини, які право впорядковує шляхом: 1) закріплення сталих, розвинутих від­носин у нормативних актах, гарантуючи у такий спосіб їх недоторканність (статична функція); 2) заохочення, стиму­лювання розвитку тих суспільних відносин, що, відобража­ючи певні соціальні цінності, перебувають на етапі свого становлення (динамічна функція).

Охоронна функція спрямована на захист позитивних суспільних відносин шляхом усунення соціальне шкідливих і небезпечних діянь людей і їх об'єднань, відновлення пору­шених прав суб'єктів.

Основні функції правосвідомості — пізнавальна, оцінна і регулятивна. Всі інші функції практично охоплюються ними, зокрема інформативна, прогностична й ін.

Пізнавальної функції відповідає визначена сума юридичних знань, що є результатом інтелектуальної (розумової) діяльності і “правова підготовка, що виражаються в понятті”.

Оцінна функція викликає визначене емоційне відношення особистості до різних сторін і явищ правового життя на основі досвіду і правової практики.)

Регулятивна функція правосвідомості здійснюється за допомогою правових установок і ціннісно-правових орієнтації, що синтезують у собі всі інші джерела правової активності. Результат цієї регуляції — поведінкова реакція у виді правомірного чи протиправного поводження.

№40. Правове виховання і його форми. Правова інформованість.

Правове виховання населення - діяльність фіз.і юр. осіб, спрямована на фор­мування у людей високого рівня правової свідомості та пра­вової культури.

На сучасному етапі розвитку нашої держави основними завданнями правового виховання населення є забезпечення формування у нього:

- правильного розуміння змісту основних правових понять;

- знання основних положень Конституції України та ін­ших найважливіших нормативно-правових актів нашої дер­жави;

- переконання у доцільності та необхідності неухильного додержання вимог законів, інших нормативно-правових ак­тів;

- негативної реакції на кожне правопорушення, незалеж­но від того, хто його вчинив;

- поваги до правоохоронних органів і готовності надава­ти їм допомогу в розкритті й попередженні правопорушень.

Правове виховання — це цілеспрямований постійний вплив на людину з метою формування у неї правової культури і активної правомірної поведінки. Основна мета правового виховання —дати людині необхідні в житті юридичні знання і навчити її поважати закони і підзаконні акти та додержуватися їх, тобто сформувати достатньо високий рівень правової культури, здатний значно зменшити кількість правопорушень.

Під формами правовиховної роботи розуміють організовану систему правового виховання, яка об'єднує різноманітні методи та засоби і спрямована на підвищення рівня правової культури, зміцнення професійної дисципліни та законності, піднесення правової активності особи.

Що стосується класифікації форм правового виховання населення, то серед них виділяють такі основні, як правова освіта (навчання); правова пропаганда; правова просвіта; правова агітація; форми правомірної соціально-активної діяльності; правова пропаганда як діяльність з поширення правових знань; правозастосовча практика у процесі виконання службових обов'язків; індивідуальна правовиховна робота; самовиховання та самоосвіта.

Форми правового виховання за напрямами бувають:

1) за призначенням, метою, змістом — на: загальні (правова освіта, правова пропаганда, правова агітація тощо); спеціальні (правова практика, проведення науково-практичних семінарів);

2) залежно від кількості охоплення осіб - на: масові, групові, індивідуальні;

3) з точки зору впливу — на: опосередковані, безпосередні.

Правове виховання відбувається в правовому полі, у врегульованих правом сферах суспільних відносин.

Не слід плутати правове виховання і правове регулювання, хоча вони й є взаємозалежними. Об'єктом правового регулювання є головним чином відносини — вольові акти поведінки особи, а об'єктом правового виховання, виховною функцією права — її свідомість: думки, почуття, уявлення.

Систему правового виховання складають такі елементи:

1) суб'єкти — державні органи, організації, спеціально уповноважені державою особи, що здійснюють правовиховну діяльність;

2) об'єкти — виховувані громадяни або громадські групи;

3) сукупність правовиховних заходів, певних способів і засобів.

№41 Поняття і основні вимоги законності. Правозаконність.

Законність - один з основоположних принципів діяльно­сті державних органів, громадських організацій, роботи по­садових осіб і поведінки громадян. Дотримання законності є найважливішим напрямом формування правової держави.

Усі закони держави мають виражати волю й інтереси на­роду, бути конкретним виявом народовладдя.

За­конність розглядається у двох аспектах.

- законність як правовий режим точного і не­ухильного здійснення законів та інших нормативно-право­вих актів у всіх сферах державного і суспільного життя (означає явище, покликане створю­вати сприятливі умови для втілення приписів законів і підзаконних актів у повсякденну практику життя держави та су­спільства).

- законність як існування належного та ефек­тивного контролю за неухильним дотриманням приписів правових норм, виявлення правопорушень і притягнення вин­них у їх здійсненні до юридичної відповідальності.

Сутність законності полягає в забезпеченні державою реальності права, в тому, що всі без винятку суб'єкти суспільних відносин керуються принци­пом суворого дотримання приписів законів та інших нормативних актів, сумлінно виконують покладені на них юри­дичні обов'язки, безперешкодно і повною мірою використо­вують свої суб'єктивні права, а також у належній реакції держави на кожне правопорушення.

Законність вимагає, щоб при здійсненні посадовими осо­бами своїх владних функцій не було місця суб'єктивізму та сваволі, щоб велась рішуча боротьба з різного роду зловжи­ваннями, фактами зневажання законів, порушеннями прав і законних інтересів громадян, а також з протиправною пове­дінкою громадян.

Законність нерозривно пов'язана з демократією, передусім тим, що законність є не­від'ємним елементом демократії, дійсного народовладдя. За­конність покликана охороняти суспільні відносини, соціаль­ні цінності суспільства, справедливість. Справжня демокра­тія неможлива без твердої законності. Демократія, у свою чергу, значно впливає на формування і підтримання режиму законності, виступає як найважливіша гарантія законності.

Динамізм законодавства при стабільності основних його принципів та інститутів, чіткість, якість, конкретність зако­ну, відсутність у ньому «загальних місць», нічим не підкріплених декларацій і закликів — важливий показник правової культури суспільства, вагома гарантія від волюнтаризму та свавілля.

С.С. Алексєєв наголошує, що для суспільства, в якому стверджується верховенство права, є характерним органічне поєднання права і законності, відтак цілком доречно говорити про „правозаконність” як цілісне і фундаментальне явище, властиве суспільству з розвиненими громадянськими і демократичними інститутами

№ 42. Поняття правопорядку. Забезпечення правопорядку. Правопорядок в суч. Україні.

Правопорядок - це частина громадського порядку.

Громадський порядок - стан упорядкованості соціальними нормами (нормами права, моралі, корпоративними нормами, нор­мами-звичаями) системи суспільних відносин та їхнє дотриман­ня. Поняття громадського порядку ширше, ніж поняття правово­го порядку.

Правопорядок - частина системи суспільних відно­син, урегульованих нормами права, що перебувають під захис­том закону й охороною держави.

Правопорядок - стан (режим) правової упорядкованості, урегульованості й погодженості системи суспільних відносин, що скла­дається в умовах реалізації законності.

В умо­вах стабільного правопорядку ефективно функціонує економіка, до­сягається гармонія в діях законодавчої, виконавчої і судової влади, активно здійснюється діяльність різних суспільних організацій, га­рантується вільний розвиток людини, задоволення її духовних і ма­теріальних потреб. В умовах стабільного правопорядку зміцнюється виконавча дисципліна всіх органів держави і їхніх посадових осіб, успішно проводиться зовнішньо­політична діяльність.

Правопорядок як державно-правове явище слу­жить стабілізації, підтримці рівноваги між інтересами громадянсь­кого суспільства і держави. Його антиподом є сваволя й беззаконня.

Правопорядок кожного суспільства має свої ознаки, принципи, функції, зміст, форму, структуру.

Основні ознаки правопорядку:

1. формулюється у правових нормах у процесі правотворчості;

2. базується на принципі верховенства права й панування зако­ну у сфері правових відносин;

3. встановлюється в результаті реалізації правових норм;

4. створює сприятливі умови для використання суб'єктивних прав;

5. вимагає своєчасного і повного виконання всіма суб'єктами юридичних обов'язків;

6. вимагає невідворотності юридичної відповідальності для кожного, хто вчинив правопорушення;

7. установлює строгу суспільну дисципліну;

8. припускає чітку й ефективну роботу всіх державних органіві служб, насамперед правосуддя;

9) забезпечується всіма державними засобами, включаючи примус…

Зміст правопорядку - система правових і неправових елемен­тів, властивостей, ознак, процесів, які сприяють установленню й підтримці правомірної поведінки суб'єктів, тобто такої, яка відповідає вимогам норм права.

Виділяють такі види змісту правопорядку:

1. Матеріальний - система реальних (економічних, політичних, морально-духовних, юридичних) упорядкованих відносин у громадянському суспільстві.

2. Юридичний (державно-правовий) - система реалізованих прав, обов'язків, відповідальності громадян, тобто результат установлення законності, упорядкованості та врегульованості правових відносин, правомірної поведінки їхніх учасників, досягнутий за допомогою правових засобів через виражену в них волю держави.

Структура правопорядку - єдність й одночасний поділ систе­ми суспільних відносин, урегульованих правом відповідно до їхнього галузевого змісту. Правопорядок - це реалізована систе­ма права, що включає конституційні, фінансові, адміністра­тивні, земельні, сімейні та інші види суспільних відносин, уре­гульовані нормами відповідних галузей права. У структурному розумінні правопорядок відображає реалізовані елементи систе­ми права.

Згідно ст. 19. КУ - Правовий порядок в Україні грунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами Укр.

№ 43 Джерела права. Первинні і вторинні джерела. Джерела права сучасної Укр.

Пра́во с-ма загальних загальнообов`язкових, формально-визначених правил поведінки, які встановлюються, охороняються і гарантуються державою з метою врегулювання найважливіших суспільних відносин. Джерела права – це способи вираження і закріплення правових норм, надання їм юридичного значення.

Право має такі джерела:

• Правовий звичай;

• Релігійно-правові норми;

• Правовий прецедент;

• Нормативно-правовий акт;

• Нормативний договір;

• Міжнародно-правовий акт.

Правовий звичай історично був першим джерелом права, який регулював відносини в період становлення держави. Це правило поведінки, що склалося на основі постійного й однакового повторення конкретних фактичних відносин Правовим звичай стає після того, як одержує офіційне схвалення держави.

Правовий прецедент. Прецедентом є така поведінка влади, що мала місце хоча б один тільки раз, але може бути прикладом для такої поведінки цієї влади, це рішення юрисдикційних і адміністративних органів по конкретній справі, що згодом приймається за загально обов'язкове правило

Розрізняють судовий і адміністративний прецедент. При прецедентній формі права судові (а іноді й адміністративні) органи фактично наділені владою створювати нові правові норми.

Юридична наука (правова доктрина) на визначених етапах розвитку права теж служить його формою. Був період, коли і релігійні трактати виступали формою права.

Договори нормативного змісту - це спільні юр. акти, що виражають взаємне виявлення волі правотворчих органів, зустрічне прийняття на себе кожним із них юридичних обов'язків. В них утримується волевиявлення сторін із приводу прав і обов'язків, установлюється їхнє коло і послідовність, а також закріплюються добровільна згода виконувати прийняті зобов’язання. Мають широке поширення в конституційному, цив., трудовому, екологічному праві.

Для визнання договору джерелом права потрібно, щоб він містив юр.і норми У якості основної форми права виступає договір у міжнародному праві.

Нормативно-правовий акт - одна з основних, найбільше виражених зовнішніх форм права. Це державний акт нормативного характеру.

. Нормативно-правовий акт-основне джерело системи права України

Нормативно-правовим актам властивий ряд особливостей ( мають державний характер,нормативно-правові акти приймаються не всіма, а строго визначеними суб'єктами, спеціально уповноваженими на те державою

• ці акти приймаються з дотриманням певної процедури.

• вони мають тимчасові, просторові і суб'єктні межі дії.

• завжди містять юридичні норми.

Нормативно-правові акти:

а) диференційовані,

б) ієрархієзовані, тому що ця система будується на основі різної юридичної сили актів;

в) конкретизовані за предметом регулювання, суб’єктах виконання і реалізації права, вказівки на які містяться в джерелах.

Таким чином, нормативно- правовий акт - це письмовий документ, який вмiщує юридичнi норми. Це найрозповсюдженiша форма сучасного права.

Види і форми нормативно-правових актів:

• законодавчі і підзаконні.

• Законодавчі акти – це акти органа законодавчої влади – ВРУ, які мають найвищу юридичну силу, приймаються в особливому порядку і спрямовані на регулювання найосновніших суспільних відносин. До законодавчих актів відносяться Конституція України, регламент Верховної Ради України, закони України, кодекси, постанови.

• За своїм значенням законодавчі акти поділяються на конституційні (основні) і звичайні (поточні).

Звичайні законодавчі акти приймаються на основі Конституції і конституційних законів України в розвитку їх основних положень.

Підзаконні нормативно-правові акти – це результат нормотворчої діяльності компетентних органів держави (їх посадових осіб), уповноважених на те державою громадських об’єднань по встановленню, впровадженню в дію, зміні чи відміні нормативних письмових документів, що розвивають чи деталізують окремі положення законів.

№ 44 Соціальний процес формування права і правотворчості (нормотворчості)

Правотворчість - самостійний вид державної діяльності, пов'язаний із прийняттям, зміною або скасуванням норм права.

Правотворчість включає в себе два аспекти, перший з яких — діяльність компетентних органів держави або усього народу, другий — результат цієї діяльності. Ознаки правотворчості:

1. Здійснюється державою або народом (громадянами держави).

2. Полягає у створенні нових норм права або у зміні чи скасуванні існуючих.

3. Завершується прийняттям письмового акта-документа (нор­мативно-правового акта).

4. Відбувається згідно із чітко регламентованою нормами пра­ ва процедурою.

До функцій правотворчості, тобто напрямів її впливу на систему права, відносять функцію регулювання суспільних відносин, фун­кцію оновлення правового матеріалу, функцію ліквідації прогалин у праві, систематизаційну (функцію упорядкування правового ма­теріалу).

Загальні принципи нормотворчості:

Гуманізм - урахування загальнолюдських цінностей, міжна­родних стандартів прав людини.

Гласність - відкритість для громадськості (інформування на­селення, надання можливості обговорення проектів у засобах ма­сової інформації тощо).

Демократизм - можливість народу реалізовувати безпосеред­ню демократію шляхом прийняття рішень під час референдуму, а також його участь через народних обранців у процесі правотвор­чості.

Системність - суворий облік усіх актів системи законодав­ства, узгодження положень нових актів з положеннями вже діючих.

Науковість - використання досягнень науки та наукових ме­тодів у процесі правотворчості, проведення наукової експертизи проектів нормативно-правових актів.

Законність - дотримання встановленої у законі процедури прийняття нормативно-правових актів.

Спеціальні принципи:

Професіоналізм, Плановість, Оперативність, Ретельність та ін.

Не варто плутати правотворчість із правоутворенням і законотворчістю.

Законотворчість - важлива складова правотворчості. Резуль­тат правотворчості - будь-який нормативно-правовий акт. Ре­зультат законотворчості - закон.

За суб'єктом правотворчості виділяють правотворчість народу та правотворчість органів держави та її посадових осіб.

Створюючи норми права, держава може діяти у різних фор­мах: безпосередньо (через свої уповноважені органи), у формі спільної діяльності (державний орган та інший суб'єкт) або шляхом передачі окремих своїх повноважень на видання нор­мативно-правових актів недержавним організаціям.

Безпосередня правотворчість - видання нормативно-право­вих актів органами держави та її посадовими особами.

Спільна правотворчість - спільне видання нормативного доку­мента декількома державними органами або державним ор­ганом та недержавною організацією (договір між органом вико­навчої влади та профспілкою).

Санкціонована правотворчість - надання державного за­хисту нормативним актам, прийнятим недержавними органами та організаціями. Держава ніби «санкціонує» прийняття нор­мативно-правових актів іншими суб'єктами.

Делегована правотворчість — це правотворчість державного органу, якому передані правотворчі повноваження іншого дер­жавного органу, наділеного правом видавати нормативно-пра­вові акти вищої юридичної сили. Так, прикладом делегованої правотворчості є наділення органу виконавчої влади правом видавати документи, прирівняні за юридичною силою до за­конів.

За юридичною силою прийнятого нормативно-правового акта виділяють законотворчість та підзаконну правотворчість.

Законотворчість - це діяльність з підготовки та прийняття за­конів. Прийняття законів - прерогатива народу або вищого предс­тавницького органу держави - парламенту. У конституціях, як правило, визначається перелік питань, що встановлюються або визначаються виключно законами.

Правотворчість усіх інших суб'єктів є підзаконною, ця діяльність здійснюється на основі закону та відповідно до ньо­го. Головним призначенням підзаконної правотворчої діяль­ності є допомога втіленню положень закону у життя. Юридич­на сила прийнятих державними органами підзаконних актів залежить від того місця, яке посідає правотворчий орган в ієрархічній системі державних органів (глава держави, уряд, центральні органи виконавчої влади, органи виконавчої влади на місцях тощо).

За функціональним призначенням розрізняють поточну та систематизаційну правотворчість.

Поточна правотворчість пов'язана із завданнями первинно­го врегулювання або охорони суспільних відносин.

Систематизаційна правотворчість — діяльність з упорядку­вання нормативно-правових актів, що мають спільний предмет правового регулювання. Результатом цієї діяльності є створен­ня нового нормативно-правового акта, як правило, кодексу.

За галузевою належністю (предметом правового регулю­вання) правотворчість поділяється на основі визначення право­вої галузі, до якої належить прийнятий нормативно-правовий акт. Так, діяльність за прийняттям Кримінального кодексу на­лежить до кримінально-правової правотворчості.

№ 45. Юридична практика: поняття і види. Роль судової практики в системі юридичної практики.

Юриди́чна пра́ктика — сукупність юридично значущих дій, діяльність, що здійснюється суб'єктами юридичної діяльності, та має результатом правові наслідки.

Класифікація юридичної практики

На сучасному етапі до змісту юридичної практики (діяльності) відносять не тільки складання документів, консультування та участь у судовому засіданні, а також багато інших юридично значущих дій. До вже існуючого переліку слід додати:

попередження, припинення та розслідування правопорушень, притягнення до юридичної відповідальності, виконання покарань, підготовка та прийняття нормативно-правових актів, здійснення правовиховної та науково-дослідницької діяльності, реєстрація та статистичний облік правових явищ, результатів юридичної діяльності.

За суб'єктами юридичну практику поділяють на:

• судову;

• прокурорську;

• законодавчу;

• слідчу та інші.

За змістом інтелектуальної діяльності юридична практика класифікується:

• пізнавально-пошукова практика

• реконструктивна юридична практика

• організаційна,

• реєстраційна,

• комунікативна практика

• оперативно-процесуальна практика

• слідча практика

Не виділяючи судової правотворчості як особливий вид правотворчості в країнах континентального права, відзначимо, що в них (у тому числі в Україні) є тенденції до розвитку, хоча і скромному, елементів судової правотворчості.

Будь-яке судове рішення, що ґрунтується, наприклад, на аналогії закону або на загальних принципах права, може сприйматися судами після проходження рішення через касаційну інстанцію як фактичний прецедент.

Шлях до творчого застосування закону суддями в Україні відкриває новий Цивільний кодекс (Загальна частина), що включає норму про обов'язок судів під час вирішення цивільних справ застосовувати закони з урахуванням звичаїв ділового обороту, засад сумлінності, розумності, справедливості. Таким шляхом він допускає елементи правотворчості в діяльності судів при відправленні ними правосуддя, але лише в рамках права, забезпечуючи тим самим принцип верховенства права.

Можна сказати, що судова практика набуває все більшого значення в Україні, а суди закладають основи правових норм, насамперед у вигляді юридичних актів судових органів. До них передусім належать рішення Конституційного Суду, які здатні набувати нормативно-правового характеру і спричиняти юридичні наслідки загального значення. Конституційний Суд здійснює офіційне тлумачення закону, у результаті якого не лише скасовуються окремі його положення, але й встановлюються нові нормативні розпорядження.

У діяльності Пленуму Верховного Суду також вбачаються своєрідні «законодавчі повноваження». Його постанови кваліфікуються не лише як коментарі (інтерпретації) закону, але й як нормативні акти.

Тобто в Україні де-факто існує судовий прецедент, проте він не має офіційного законодавчого визнання.

№ 46 Держава і соціальне партнерство

В нашій країні соц. партнерство в повному значенні - інструмент подолання системної кризи, а зокрема - шлях досягнення розумного компромісу між працею і капіталом.Соц. партнерство здійснюється на різних рівнях: міжнародному, національному, галузевому і регіональному, виробничому.

Суб'єктами соціального партнерства є наймані працівники, трудові колективи, професійні спілки -- з одного боку, роботодавці та їх об'єднання -- з другого, і держава та органи місцевого самоврядування -- з третього, а також їхні представники та спільно створені органи з регулювання соціально-трудових відносин. На міжнародному рівні суб'єктами соціального партнерства є окремі держави та міжнародні організації. Предметом соціального партнерства є узгоджена соціально-трудова політика.

Основні форми соціального партнерства: спільні консультації, переговори представників сторін на всіх рівнях; погодження на нац. й регіональному рівнях політики доходів і соціально-економічної політики в цілому, заходи щодо захисту місцевого ринку праці та виробника і т. ін.; участь найманих працівників в управлінні виробництвом;участь представників сторін у роботі органів соціального партнерства на всіх рівнях; спільне управління представниками сторін фондами соц. страхування;

Основними принципами соціального партнерства в Україні мають бути: законність;рівноправність і рівноцінність счторін, добровільність, обов'язковість,відповідальність та контроль за виконання прийнятих зобов'язань; сприяння держави розвиткові соціального партнерства на демократичних засадах;

Важливим чинником і передумовою поширення й розвитку соціального партнерства є проголошення і конституційне оформлення ідеї створення соціальної держави.

Держава в соціальному партнерстві відіграє кілька важливих ролей: власника, роботодавця, законодавця, арбітра, посередника, координатора. Основні функції держави в системі соціального партнерства : законодавча, право- і нормотворча, прогностична, організаторська, контрольна й арбітражна (узгодження осн.напрямків соц-економ.політики, створення відповідн.органів, розробка мін.соц.стандартів, заохочення роботодавців і працівників до розвитку відносин соціального партнерства).

№47, 49. Суб’єкти права. Юридичні особи як суб. права.

Суб’єкт права (правовідносин) – це певний учасник правовідносин, що володіє правосуб’єктністю (правоздатністю та дієздатністю), наділений суб’єктивними правами, юридичними обов’язками, повноваженнями та здатен нести юридичну відповідальність.

Види суб’єктів правовідносин:

1. фізичні особи (індивідуальні суб’єкти), до них відносяться:

а) громадяни – особи, що володіють громадянством певної країни або піддані монархії; б) іноземці – особи, що володіють громадянством іншої країни;

в) апатриди – особи, без громадянства, без будь-якого громадянства;

г) біпатриди – особи з подвійним громадянством.

2) Юридичні особи – колективні суб’єкти, які організаційно, матеріально та юридично об’єднані в єдину структуру:

а) державні органи, організації: державні підприємства, організації;

б) органи місцевого самоврядування;

в) комерційні організації (приватні підприємства, акціонерні товариства, спільні підприємства тощо);

г) громадські об’єднання (громадські організації – партії, профспілки; органи громадської самодіяльності, громадські рухи);

д) релігійні організації (конфесії, секти тощо).

3) Держава та її структурні елементи:

а) безпосередньо держава, як цільне утворення; б) штати, землі, кантони, автономії тощо. в) адміністративно-територіальні одиниці (області, повіти, райони, графства, міста, селища тощо).

4) Соціальні спільноти (класи, нації, народні меншини, соціальні прошарки: інтелігенція, духовенство, фермери тощо).

Правосуб’єктність юридичних осіб.

Юридична особа – організація, яка володіє відокремленим майном, характеризується організаційною єдністю, несе самостійну майнову відповідальність і виступає в цивільному обігу від свого імені. Статусом юр. особи наділяються не всі колективні структури громадян, а лишень ті, які задіяні в товарно-грошових відносинах і відповідають ознакам юридичної особи згідно закону.

Правосуб’єктність юридичних осіб охоплює лишень два елементи:

а) правоздатність; б) дієздатність.

Правоздатність і дієздатність юр. особи не завжди співпадають: дієздатність може обмежуватися (наприклад, арешту на банківський рахунок податковою ліцензією припиняє операції по вкладу, окрім його поповнення). Дієздатність юр. особи може бути частково припинена до юридич. вирішення справи (про банкрутство, наприклад), а господарсько-розпорядчу діяльність здійснює третя особа передбачена законом.

На відміну від громадян, у яких спочатку (в момент народження) виникає правоздатність, а дієздатність у повному обсязі виникає з настанням повноліття, тобто після досягнення 18-річного віку, у юридичних осіб цивільні праводієздатність виникають водночас, тому в законі йдеться лише про цивільну правоздатність юридичної особи, якій за змістом тотожна цивільна дієздатність.

Правоздатність юр. особи виникає з моменту її державної реєстрації, а у випадках, передбачених законодавчими актами — з моменту реєстрації статуту. В цей самий момент виникає й цивільна дієздатність юр. особи, тобто здатність своїми діями набувати цивільних прав і створювати для себе цивільні обов'язки.

Правоздатність юр. особи є спеціальною: вона має цивільну правоздатність відповідно до встановлених цілей її діяльності.

№48. Правові аномалії: нігілізм, ідеалізм, догматизм.

Дефектна правосвідомость є антиподом високої пра­вової культури. Деформація правосвідомості проявляється у ви­кривленні уявлень про цінність права. Традиційно її зводять до правового нігілізму. Іншими проявами дефектної правосвідомості є: пра­вовий інфантилізм, правовий ідеалізм, правовий дилетантизм та «переродження» правосвідомості. Спільним для всіх видів де­формації є правова неосвіченість, низький рівень правосвідо­мості і політико-правової культури суб'єктів права.

Правовий ідеалізм (романтизм) характеризується таким ста­ном правосвідомості громадян, зокрема посадових осіб держав­ного апарату, при якому відбувається переоцінка реальних мож­ливостей форм права впливати на суспільні відносини і процеси. Очікування від права результатів, які воно об'єктивно не здатне забезпечити, закономірно призводить з ча­сом до розчарування в ньому і далі до нігілістичних поглядів і оцінок права. Правовий догматизам – некритичне сприйняття правових реалій, що веде до консерватизму. Був характерний для радянських часів.

Особливо небезпечною формою викривлення правової свідомості є правовий нігілізм, який має широкий діапазон проявів: від скептичного ставлення до права, негативного ставлення до правових форм організації суспільних відносин, через заперечення соціальної цінності права і до свідо­мого ігнорування вимог закону. Правовий нігілізм слід відрізняти від конструктивної критики чинної системи права, юридичної практики, діяльності правоохоронних органів, яка сприяє вияв­ленню існуючих недоліків і спрямована на удосконалення право­вої системи держави.

До основних рис сучасного правового нігілізму належать: гор­довито-зневажливе, поблажливо-скептичне сприйняття права; ма­сове поширення як серед населення в цілому, так і серед представ­ників державної влади; сполучення правового нігілізму з політичним та етичним нігілізмом, що створює деструк­тивну ситуацію в суспільстві і державі.

Проявів правового нігілізму багато:

• «війна законів», тобто видання суперечливих або таких, що виключають дію один одного, нормативно-правових актів, невід­повідності законів конституції, а підзаконних нормативних актів законам;

• неузгодженість дій окремих гілок влади у проведенні право­вої політики;

• порушення прав і свобод людини і громадянина;

• неповага до правоохоронних органів, протидія їх законним вимогам тощо.

Правовий нігілізм може існувати як на рівні ідеології, так і на рівні практики. В першому випадку йдеться про розробку таких те­орій, концепцій, в яких на теоретичному рівні обґрунтовуються думки про те, що право не має самостійної соціальної цінності, а має цінність лише інструментальну, внаслідок чого розглядається як щось друго­рядне, як похідне від держави явище. Правовий нігілізм на практич­ному рівні втілюється в протиправну поведінку (діяльність) лю­дей та їх організацій або, як найбільш негативний прояв, в протиправну політику державної влади, яка втілюється в масовому порушенні прав і свобод громадян або навіть терорі стосовно окре­мих осіб, етнічних, релігійних, соціальних груп, політичних сил.

Розвитку нігілістичних поглядів та установок, особливо серед молоді, на сьогодні суттєво сприяє романтизація злочинного світу в кінематографі, в художній літературі та інших сферах мистець­кої діяльності. В Україні, яка стала на шлях просування до демократичної, правової державності, де діють принципи верховенства права і правового закону, боротьба з деформацією правової свідомості повинна розглядатися як пріоритетний напрямок діяльності ком­петентних державних органів і суспільства в цілому.

№ 50.Систематизація законодавства. Облік НПА. Правовий тезарус

Систематизація норма­тивно-правових актів - діяльність щодо впорядкування і удосконалення нормативно-правових актів, зведення їх у певну внутрішньо злагоджену систему. Існує два різновиди систематизації законодавства: інкор­порація і кодифікація.

Інкорпорація норм.-правових актів - спосіб си­стематизації, за яким закони повністю або частково об'єд­нуються в різного роду збірки чи зібрання у хронологічно­му, алфавітному, предметному, системно-предметному або будь-якому іншому порядку. Нормативний зміст законо­давчих актів не змінюється, вони підлягають зовнішній об­робці. Буває:

• офіційна, що здійснюється суб'єктами, які ухвалили акт, чи спеціально на те уповноваженими (наприклад, пуб­лікація законів у «Відомостях Верховної Ради України»), та

• неофіційна, що здійснюється іншими суб'єктами (ви­давництвами, навчальними закладами, громадянами).

Кодифікація - це спосіб систематизації, за яким здій­снюється така обробка норм.-правових актів, що певною мірою змінює їхню структуру (погоджує, усуває протиріччя, об'єднує тощо). Результатом кодифікації є но­вий нормативно-правовий акт (кодекс, інструкція, положен­ня тощо).

При кодифікації не обмежуються приведенням в порядок тексту чинних актів, а, виходячи із загальних принципів да­ної правової системи, враховуючи предмет і метод правово­го регулювання, не просто об'єднують і систематизують на­явні правові акти, а переробляють їхній зміст, в одному зведеному акті струнко й внутрішньо узгоджено викладають правові настанови, які максимально повно регулюють певну галузь суспільних відносин. Результатом кодифікації є новий зведений за­конодавчий акт, що замінює нормативні акти, які діяли ра­ніше.

Кодифікація має тільки офіційний характер і поділяєть­ся на:

а) загальну, в результаті чого утворюється кодифікований нормативний акт з основних галузей права (Звід законів);

б) галузеву, що охоплює нормативно-правові акти певної галузі законодавства (основи законодавства, кодекси);

в) міжгалузеву та підгалузеву (інституційну), що відпо­відно поширюється на кілька галузей (Повітряний кодекс) чи інститутів.

Інкорпорація являє собою таку обробку за­конодавства, яка не вносить у неї ніяких нових начал. Це зовнішня систематична обробка діючих законів.

При наявності суттєвих відмінностей між інкорпорацією та кодифікацією вони як форми упорядкування і удоскона­лення законодавства не протиставляються у практичній діяльності, а взаємодіють одне з одним.

Специфічне місце серед актів систематизації посідає звід законів, ідея якого поступово витісняє ідею систематичного зібрання законодавства і розглядається тепер як вища форма систематизації законодавства даної держави.

Облік нормативних актів збір держ. органами, держ. і недержавними п-вами, фірмами й іншими установами й організаціями діючих норм. актів, їхня обробка і розташування за певною с-мою, збереження, а також видача довідок для зацікавлених органів, установ, окремих осіб на їхні запити. Види обліку з-вства: фіксація реквізитів норм. актів у спец. журналах (журнальний облік); картотечний облік; ведення контрольних текстів діючих норм. актів. Нині усе активніше використовується автоматизований облік з-ва на базі застосування сучасної комп'ютерної техніки.

Тезаурус - сукупність понять з певної галузі науки, нагромаджених людиною чи колективом. У вузькому розумінні - словник для пошуку слів за їхнім змістом.