11. Тваринництво та птахівництво

У кожному дворі тримали, якщо дозволяли майнові умови, обов’язково волів чи коней, корів овець, свиней,птицю особлива увага приділялася розведенню великої рогатої худоби. Переважала порода української сірої та степової породи. На Гуцульщині через брак придатних до обробітку земель переважним заняттям було скотарство розводили місцеву гуцульську породу. Великого значення надавалося розведенню коней. За свідченням Боплана в Україні була поширена порода смугастих коней. У Карпатах виводили невеликих на зріст, невибагливих і витривалих овець гуцульської породи. У зоні лісостепу і частково полісся переважала вигінна форма випасу худоби, при якій влітку тварин зранку випускали на пасовисько, а на ніч заганяли в приміщення. Для випасу череди рогатої худоби громада наймала чабана, оговорюючи платню за роботу, порядок харчування, режим і строки роботи. У табунах випасали влітку і кінський молодняк, наймаючи чабанів табунників. На поліссі поряд з вигінною , побутувала й відгінна форма випасу худоби, при якій велику рогату худобу, що відгодовувалися на м’ясо та молодняк, виганяли на віддалені пасовища лугів або лісів, де вони утримувалися до осені. При цьому весь день тварини пасися а на ніч їх заганяли до кошари. При кошарах влаштовували невеликі курені де мешкали чабани. відгінна форма випасу набула завершеного вигляду у гірському скотарстві Карпат. З кінця ХІХ ст.. у зв’язку зі скороченням пасовищ в усіх регіонах України все частіше стає застосовуватися індивідуальний випас худоби. Волів та коней яких вдень використовували випасали вночі. Свиней утримували у приміщеннях-свинарниках, випускаючи на вулицю без особливого догляду. В місцевостях де були дубові гаї свиней пасли на галявинках. Найчастіше взимку годували сіном. Корів і волів годували буряками, макухою половою. У кожному дворі були кури, а також гуси,качки чи індики яких випасали діти.

12. Бджільництво

Ліси і лісостепові райони України були зручною базою для розвитку бджільництва яке в епоху КР мало характер лісового промислу. Віск використовували в основному для виготовлення свічок та йшов на продаж. Бортництво як масовий вид селянського промислу на Поліссі та в Карпатах існувало ще в 40-50 х роках ХІХ ст. а в к ХІХ на початку ХХ воно зустрічалося лише в найглухіших місцевостях. Початки так званого домашнього бджільництва припадають на 16 століття коли бортники намагалися створювати окремі компактні осередки для зручнішого догляду за бджолами. У період одомашнення бджіл в Україні були відомі чотири основні типи вуликів – борті (вирубані в дереві й природні гнізда), колоди, дуплянки (пеньки) та сапетові.

Сапетові вулики набули масового розповсюдження на Півдні, частково на Слобожанщині й Поділлі. Це були здебільшого плетені вулики різноманітних форм (продовгуваті, круглі, діжко подібні) матеріалом для них слугував очерет, рогоза, верба, солома. Усередині сапетки часто вимазували глиною. Такі вулики були зручні для транспортування але не довговічні.

Дуплянки – переважали на Слобожанщині, Середньому Подніпров’ї

Колоди переважали на Поліссі.

1814 рік Іван Прокопович сконструював рамковий вулик. Відтепер можна було добувати чистий (качаний) мед, не руйнуючи вощини а отже й самого бджолиного гнізда. Литовські статути узаконювали смертну кару за крадіжку бджіл