32. Громадське суспільство: поняття, ознаки, структура.

Громадянське суспільство — це су­купність усіх громадян, їх вільних об’єднань та асоціацій, пов’я­заних суспільними відносинами, що характеризуються високим рівнем суспільної свідомості та політичної культури, які пере­бувають за межами держави, її директивного регулювання й регламентації, але гарантуються та охороняються державою.Інакше кажучи, громадянське суспільство є системою забезпе­чення життєдіяльності соціальної, соціокультурної й духовної сфер, їх самовідновлення та передавання від покоління до поко­ління, системою незалежних від держави суспільних інститутів і відносин, що мають створити умови для самореалізації окре­мих індивідів і груп. У цьому, власне кажучи, і полягають функ­ції громадянського суспільства.

Ознаки громадянського суспільства:

• відокремлена від держави структура суспільства, яка складається з громадян, їх добровільних асоціацій і об’єд­нань;

• вільні відносини між суб’єктами громадянського суспіль­ства;

• цінування громадянських прав вище за державні закони;

• забезпечення прав і свобод особистості, можливостей реа­лізації її інтересів і прагнень, політичного, ідеологічного плюралізму;

• наявність приватної власності, вільної конкуренції, віль­них відносин обміну діяльністю та її продуктами між не­залежними власниками, тобто ринку;

• саморегуляція відносин між людьми, їх асоціаціями та до­бровільними об’єднаннями на основі соціальних і психіч­них норм регуляторів суспільного життя;

• багатство соціальних ініціатив;

• збереження відповідних традицій, культури тощо.

Структура суспільства — це внутрішня його будова, що відтворює багатогранність та взаємодію складових суспільства, забезпечує його цілісність та динамізм розвитку. Структуру громадянського суспільства можна подати у вигляді п'яти систем, які відповідають певним сферам його життєдіяльності: соціальної, економічної, політичної, духовно-культурної, інформаційної.

33. Основні ідеї марксистського вчення про державу.

Найбільш впливовим і теоретично оформленим комуністичним вченням, що справило найбільший і фатальний вплив на кла­сову боротьбу і пролетарську ідеологію у другій половині XIX і особливо в XX столітті, було марксистське вчення. Марксизм як самостійна доктрина склався наприкінці 40-х — початку 50-х pp. XIX ст. Його основоположниками виступили Карл Маркс (1818-1883) і Фрідріх Енгельс (1820—1895). Вони виступили з різкою критикою існуючих суспільних порядків, вважаючи їх нерозумними і не відповідними часу. Виробництво матеріаль­них засобів до життя й економічний лад суспільства складають основу, базис, на яких розвиваються державні, правові та інші установи й ідеї — надбудова. Держава і право як частини надбу­дови завжди виражають волю й інтереси класу, що економічно панує при даній системі виробництва.

Походження держави, за Марксом і Енгельсом, обумовлено утворенням антагоністичних класів.

Сутність держави, пояснювали основоположники марксизму, це — суспільний інститут, за допомогою якого економічно пані­вний клас стає також політично пануючим, набуваючи тим самим нові засоби для реалізації своїх класово-історичних задач. На їх думку, будь-яка експлуататорська держава «в усі типові періоди є державою виключно пануючого класу і у всіх випадках залиша­ється, власне кажучи, машиною для придушення пригноблено­го, експлуатованого класу». Така сутність держави зберігається у всіх історичних типів державності — рабовласницької, феодаль­ної, капіталістичної. Держава і право в марксистському вченні — надбудовні яви­ща, дві сторони одного й того ж феномена: політичної влади. Перехід від капіталістичного до соціалістичного суспільства, за Марксом і Енгельсом, — перехід від одного класового типу права до іншого, більш високого типу і відмирання права, тому що відпадає потреба в примусовій системі соціальних норм.