4. Конституційний процес в державі. Конституція України 1996 р.

Відразу після здобуття Україною незалежності постало питання про прийняття Основного Закону, який закріпив би якісно нові зміни у державі та суспільстві. Конституційний процес проходив з великими труднощами і тривав п'ять років. Україна останньою з республік колишнього Радянського Союзу прийняла свою Конституцію. Це сталося 28 червня 1996 р.

Початок конституційному процесу поклало ухвалення Верховною Радою 16 липня 1990 р. Декларації про державний суверенітет України. Закріплені в ній принципи суверенності, народовладдя, недоторканності території республіки, розподілу властей, рівності громадян, гарантування їх прав і свобод мали конституційний характер.

Спираючись на Декларацію, парламент утворив у жовтні 1990 р. конституційну комісію, яка повинна була розробити проект концепції Основного Закону. У червні 1991 р. концепція нової Конституції була затверджена.

Починаючи з червня 1991 p., Конституційна комісія зайнялася розробкою проекту Основного Закону. Вивчалися і використовувалися конституції багатьох держав, міжнародні конвенції, історичний досвід самої України. У проекті було закріплено положення, що містилися у Всесвітній Декларації прав людини, пактах ООН про економічні, соціальні та культурні права, Європейській конвенції з прав людини тощо. Ці норми не викликали заперечень на всіх етапах конституційного процесу і увійшли до остаточного тексту Конституції.

Принципові корективи було внесено до проекту після проголошення 24 серпня 1991 р. Акта про незалежність України. Ця подія змінила багато положень парламентської концепції Конституції. Розбудова правового поля у незалежній державі повинна була здійснюватися на власній основі.

Другий етап конституційного процесу розпочався після виборів Президента і нового складу Верховної Ради. У вересні 1994 р. почала діяти нова Конституційна комісія, утворена за принципом представництва двох гілок влади. Співголовами комісії були затверджені Президент України Л. Кучма і Голова Верховної Ради О. Мороз.

У грудні 1994 р. Л. Кучма вніс проект «Конституційного закону про державну владу і місцеве самоврядування в Україні». У ньому містилися конкретні пропозиції про розмежування влади на законодавчу та управлінсько-розпорядчу. Проект порушував багато статей Конституції 1978 p., побудованої як усі попередні радянські конституції, на принципі неподільності влади.

Проходження законопроекту в структурах Верховної Ради відбувалося болісно й уповільнено. У багатьох депутатів сама ідея обмеження повноважень парламенту функціями опрацювання і прийняття законів не викликала ентузіазму. Адже законодавча влада абстрактна, тоді як виконавча має повноваження, пов'язані з безпосереднім впливом на долі людей і матеріальні цінності.

І все-таки 18 травня 1995 р. парламент прийняв закон «Про державну владу й місцеве самоврядування». Закон «Про державну владу і місцеве самоврядування» було прийнято простою більшістю голосів. Щоб ввести його в дію, необхідна була конституційна більшість голосів, тобто дві третини. За існуючого партійного складу парламенту зробити це було неможливо. В умовах, що склалися, залишався тільки один варіант мирного розв'язання конфлікту: підписання на період до прийняття нової Конституції конституційної угоди між Президентом і Верховною Радою.

Кризу влади у червні 1995 р. припинила Конституційна угода, укладена на один рік Л. Кучмою і О.Морозом. Угоду, яка здебільшого відтворювала положення не прийнятого конституційною більшістю закону «Про державну владу і місцеве самоврядування», підписали більше половини депутатів. Тимчасово припинялася дія положень Конституції 1978 р., які суперечили угоді. Вважалося, що за рік гілки влади дійдуть згоди у конституційному питанні. На цей строк обмежувалися повноваження парламенту та місцевих рад і розширювалися нор-мотворчі та адміністративні функції виконавчої влади.

Конституційний договір між Верховною Радою і Президентом України, дав змогу зберегти керованість, започаткувати цілісність державної політики на основі принципу розподілу влад, стимулювати власне конституційний процес.

У лютому 1996 р. Конституційна комісія передала проект Основного Закону на розгляд парламенту . Його розглядали майже три місяці. Відбулося три офіційних читання. Дискусія розгорнулася навколо п'яти пунктів: розподіл повноважень між гілками влади, проблема власності, державна символіка, статус російської мови і статус Республіки Крим.

Однак політики України спромоглися переступити через власні переконання та амбіції. У парламенті виникла неофіційна депутатська узгоджувальна комісія на чолі з народним депутатом М. Сиротою. На початку травня вона була затверджена Верховною Радою як тимчасова спеціальна депутатська комісія. Долаючи величезні труднощі, комісія узгоджувала думки різних фракцій, партій і течій у кожній спірній статті Конституції. 28 червня було затверджено Основний Закон нашої держави. День прийняття Конституції проголошено державним святом.

З прийняттям Конституції було покінчено з бездержавністю. Конституцією гарантовано незалежність України, визначено базові координати й орієнтири, сукупність суспільних цінностей — усе те, що формує політико-економіч-ну систему; створено передумови для функціонування і розвитку держави та суспільства незалежно від політичних орієнтацій партій та окремих діячів. Вичерпно окреслено відносини держави і громадянина, їх права та взаємні обов'язки, встановлено межі втручання держави у життя суспільства та окремої особи.