Завдання

Дати письмово відповіді на поставлені запитання.

1. Назвіть передумови і причини виникнення соціології.

2. Дайте визначення об'єкта і предмета соціології.

3. Чим відрізняється соціологічна проблема від соціальної проблеми?

4. У чому полягає специфіка соціологічного підходу до вивчення соціальних явищ?

5. Що таке "метод" і "методологія дослідження"?

Скласти 12 тестових завдань до теми.

СЕМІНАРСЬКЕ ЗАНЯТТЯ №2

ТЕМА: ІСТОРІЯ СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТКУ СОЦІОЛОГІЇ.

ПЛАН

1 . Історичні етапи становлення соціології.

2. Виникнення, становлення і розвиток соціальних знань у Стародавньому світі, в епоху Середньовіччя та Нового часу.

3. Розвиток української соціології.

Література

1. Арон Р. Этапы развития социологической мысли. — М.: "Прогресс", 1993.

2. Городяненко В. Г. Соціологія. К.: "Академія", 1999.

3. Добреньков В., Кравченко А. Социология. — М.: ИНФ-РА-М, Т.2.-2000.

4. Захарченко М. В. Погорілий О. І. Історія соціології. — К.: Либідь, 1993.- 336 с.

5. Лукашевич М. П., Ткуленков М. В. Соціологія: загальний курс. - К.: "Каравела", 2004.

6. Піча В. М. та ін.. Соціологія. Курс лекцій. К.: "Заповіт", 1996.

7. Погорілий О. І. Соціологічна думка XX ст. — К.: "Либідь", 1996.

8. Ручка А. О., Танчер В. В. Курс історії теоретичної соціології. - К.: Наукова думка, 1995. — 223 с.

9. Соціологія: Терміни, Поняття, Персоналії. /Уклад. В. Піча та ін. - Львів: "Новий світ - 2000", 2002.

10. Соціологія: Підручник для студентів вищих навчальних закладів /За ред. В. Городяненка. - К.: "Академія", 2006.

11. Соціологія: короткий енциклопедичний словник. / Під заг. ред. В. Воловича. - К.:Укр.. Центр духовн. культури, 1998.

12. Тихомирова Є. Б. Основи соціології - К.: 1996.

13. Черниш Наталія. Соціологія: Курс лекцій - Львів: Кальварія, 1996.

1. Становлення і основні етапи історичного розвитку соціології.

З найдавніших часів людей цікавили не лише загадки і явищанавколишньої його природи, а й проблеми, пов'язані з його власним існуванням серед інших людей. Дійсно, чому люди прагнуть жити серед інших людей, а не поодинці? Що змушує їх проводити міжбули межею, поділятися на окремі держави і ворогувати один здругом? Чому одним дозволено користуватися багатьма багатствами, а іншимвідмовлено у всьому?

Пошук відповідей на ці та інші питання змусив вчених і мислителів в давнину звернути свій погляд на людину і на суспільство, в якому він існує. Витоки соціології можна знайти в міркуваннях учених і мудреців - У мудрих радах з різних життєвих питань. Прикладом таких міркувань служать книги філософів даоської школи Мо-цзи, в яких робилися спроби на основі спостережень і роздумів визначити шляхи найкращого правління, виховання молоді, а також умови для діяльності з найбільшою користю. А індійські тексти «Махабхарати» визначають порядок суспільного життя, необхідний для досягнення могутності правителів і щастя для всіх людей, що живуть.

Антична думка дала новий поштовх дослідженням соціальної сфери. Такі роботи Платона, як «Держава» або «Закони», а також «Політика» Аристотеля поклали початок вивченню окремих суспільних інститутів,Зокрема держави, сім'ї, права. Вперше античні філософи звернулися допроблеми місця людини в суспільстві. Автори античних творів поставиливчення про людину і суспільство на теоретичну основу.

Епоху Відродження можна вважати новим етапом у розвитку соціальної думки. У цей період з'являються спрямовані на вивчення різних сторін суспільства нові дослідження, які можна віднести до галузі соціології. Еразм Роттердамський, Томас Мор, Нікколо Макіавеллі, Мішель Монтень – великі середньовічні вчені, які підняли проблеми людських відносин у суспільстві. В результаті почала складатися модель суспільства, що нагадувала громаду, де порядок і моральні підвалини регулювалися волею Бога і традиціями. Людина в такій системі світобудови грала незначну роль.

Пізніше діячі епохи Просвітництва докорінно змінили погляд на суспільствоі на місце в ньому людини. Клод Адріан Гельвецький, Дені Дідро, Жан-Жак Руссо, Вольтер починають аналізувати структуру суспільства, визначати витоки розвитку нерівності, поява неоднорідності суспільства, виявляти роль релігії в соціальних процесах. Створюючи механічну, раціональну модель суспільства, вони розглядають окремо людину як незалежний суб'єкт,поведінка якого залежить в основному від його власних вольових зусиль.

У цей період італійський філософ Д. Віко спробував створити основунової науки про суспільство. Але в основному всі дослідження в даній області характеризувалися уривчастістю, не систематичністю. Досягнення в області вивчення суспільних явищ були незначними у порівнянні з успіхами в інших областях наукової діяльності. Відставання у вивченні суспільних явищ можна пояснити кількома причинами.

По-перше, тривалий час вважалося, що кожна людина має абсолютну свободу у виборі лінії поведінки, професії, суспільства. Ця свобода обмежувалася лише Божественним проведенням. Таким чином,людина в будь-який момент з власної примхи може змінювати поведінку,суспільство, в якому вона живе, закони і звичаї, що існують в державі,встановлювати існуючий порядок.

По-друге, французькі просвітителі Вольтер, Гольбах, Дідро були переконані в тому, що людина має не тільки вільною волею, а й розумом, здатністю до навчання. Окремо висновок про те, що саме головне --навчити людей сприймати милосердя, культуру, справедливість і чесноту, а також дати їй найкращу модель устрою суспільства і люди зможуть влаштувати своє життя відповідно до неї і встановити найкращий соціальний порядок і добробут.

Такі наївні погляди на суспільство і людину панували в науковому світі до тих пір, поки ускладнення людських відносин, створення складних організацій, розвиток різних сфер людського життя не привели до необхідного практичного вирішення проблем взаємовідносин між людьми і соціальними спільнотами, створення діючих організацій, гасіннящо виникають соціальних конфліктів і так далі. Життя зажадала науковоїрозробки цих насущних проблем.

Розуміння необхідності вивчення соціальних спільнот людей іпроцесів їх розвитку і функціонування з'явилося порівняно недавно. Поштовхом до дослідження соціальних питань послужив розвиток виробництва,коли люди зіткнулися з обмеженістю ресурсів, в результаті чого єдиним способом збільшення продуктивності стало раціональне використання робочої сили. Стало очевидним, що складною технікою можуть керувати лише грамотні, зацікавлені у своїй діяльності люди. Крімтого, ускладнення всіх сфер життєдіяльності людей поставило проблеми здійснення взаємодії між ними, управління цими взаємодіямиі створення соціального порядку в суспільстві. Коли ці проблеми були усвідомленіі поставлені, виникли передумови формування та розвитку науки, що вивчаєасоціації людей, їх поведінку в цих асоціаціях, а також взаємодіяміж людьми і результати таких взаємодій.

Слово соціологія, що позначає область наукового знання, було введенов науковий обіг французьким мислителем О. Контом в 30-х роках минулого століття в його роботі «Курс позитивної філософії». О. Конт у своїх роботах проводив аналогію між соціальними явищами і явищами, що спостерігаються вфізики, хімії, медицини, що ставилося під сумнів і критикувалося вже прийого життя. «У його розумінні соціологія була рівнозначна суспільствознавства,що включає в себе все, що відноситься до суспільства. Філософія О. Конта отримала назву «позитивізм». Проголошена ним «позитивна філософія» зводилася до задачі простого підсумовування загальних висновків окремих приватних наук. Цей самий принцип поширювався Контом і на соціологію, роль якоївін визначав завданнями спостереження фактів і процесів суспільного життя, їх опису та систематизації. »

Історична та наукова роль О. Конта полягає насамперед у тому, що проблему вивчення суспільства і взаємозв'язків усередині нього він поставив у рамки певної науки, яку назвав соціологією. Хоча він не зміг визначити досить чітко предмет нової науки і знайти науковий метод, що дозволяє всебічно вивчати закономірності суспільного розвитку.

Справжнє розвиток і визнання соціологія отримала тільки тоді,коли були розроблені і сформульовані основні наукові концепції та з'явилася можливість створення теоретичних основ вивчення соціальних явищ. Це класичний період розвитку соціології. Тут можна відзначити трьох видатних мислителів, які живуть в період з середини XIX і до початку XXстоліття. Це німецькі вчені Карл Маркс і Макс Вебер, а також француз Еміль Дюркгейм.

К. Маркс вперше представив суспільство як продукт історичногорозвитку, як динамічно розвивається структуру. Він обгрунтував виникнення соціальної нерівності і проаналізував соціальні конфлікти як явища,необхідні для суспільного розвитку і прогресу.

М. Вебер розробив громадську соціологічну теорію. Одним з центральних пунктів теорії стало виділення їм елементарної частинки поведінки індивіда в суспільстві - соціальної дії, яка є причиною і наслідком системи складних взаємин між людьми. При цьому суспільство являє собою сукупність діючих індивідів, кожен з яких прагне до досягнення своїх власних цілей. Дії окремих індивідів кооперуються, на основі цієї кооперації утворюються асоціації (групи або товариства).

Е. Дюркгейм - засновник французької соціологічної школи. Він прагнув перш за все до автономії соціології, відокремлення її від предмета предмета інших наук про суспільство, а також до пояснення всіх феноменів суспільного життя виключно з соціологічних позицій. Е. Дюркгейм вважав, що існування і закономірності суспільства не залежать від дій окремих індивідів. Об'єднуючись в групи, люди відразу починають підкорятися правилами та нормами, які він назвав «колективною свідомістю». Кожна соціальна одиниця має виконувати певну функцію, необхідну для існування суспільства як цілого. Таким чином, «Першим соціологом,що дав вузьку трактування соціологічної науки, був Е. Дюркгейм. З його ім'ям пов'язаний перехід соціології від науки, тотожною суспільствознавства, до науки,пов'язаної з вивченням соціальних явищ і соціальних відносин суспільного життя, тобто самостійної, що стоїть в ряду інших суспільних наук - політекономії, філософії, історії та інших. »

Вчення про суспільство Е. Дюркгейма лягло в основу багатьох сучасних соціологічних теорій і сучасні вчені справедливо називають його класиком у галузі соціології.

Таким чином, назва науки "соціологія", так вдало застосоване О. Контом, згодом було насичено науковим, теоретичним змістом завдяки працям К. Маркса, М. Вебера і Е. Дюркгейма. В результаті їхніх зусиль соціологія перетворилася на науку, яка має свій предмет, свою теорію і можливості для емпіричних підтверджень різних аспектів цієї теорії.

2. Виникнення, становлення і розвиток соціальних знань у Стародавньому світі, в епоху Середньовіччя та Нового часу. Перші погляди на проблеми суспільства, місце в ньому людини виникли не як окремі знання, а в нерозривному зв'язку з міфологією. Міф став першою формою відображення соціальної реальності, в якому вигадка переплітається з реальністю, матерія з духовністю. Міфологічне трактування світу характерне для родоплемінного способу життя, а також для стародавніх держав. Це пов'язано насамперед з залежністю людини від природи, соціальних процесів від природних. Недарма головними героями міфів є боги та міфічні істоти, люди ж лише виконують їх волю і не є самостійними, тож міфи мають фаталістичний характер (нездатність людей змінити свою долю, що визначена для них богами). Загалом міфи можна поділяти на дві групи — космогонічні (про створення і розвиток світу та природи) та антропогонічні (походження людини, та про її фізичний і духовний світ). Характерним для міфу є ототожнення суб'єктивної уяви з реальним предметом, явищем чи процесом (наприклад ототожнення блискавки з вогняними стрілами, землетрусу з ударами лапою диких тварин тощо). Як зазначалося вище, для міфології є характерним ототожнення природи з соціальними явищами. Звідси вважається, що будь-що, в тому числі і людина, має живу душу, натомість міфічні істоти набувають часто людських обрисів (наприклад, кентавр - напівлюдина, напівкінь). Саме тому в міфах у богів є своя субординація, статуси, які визначають їх права, займаються вони схожими видами занять з людьми (наприклад, Гефест — коваль, Гермес — мандрівник, Артеміда — мисливець, Зевс — правитель). Можна припустити, що в такий спосіб пояснювалась і соціальна нерівність у суспільстві. Тож зрозуміло, що аналізуючи міфи, сучасні дослідники можуть відтворити соціальні процеси та явища, що відбувались в первісному або ранньокласовому суспільстві. Міфічне відображення світу характерне у різний час для різних народів, що доводить закономірність їх появи. Цікавим є також і те, що міфологія різних народів є дуже схожою, причому навіть тих, між яким соціальні контакти у ті часи були виключені (наприклад, міфологія майя і стародавніх греків). Це свідчить про схожі стадії соціального розвитку різних народів і схоже пояснення ними як явищ і предметів природи, так і соціальних процесів та явищ. Окремі міфи є пов'язані між собою у часі, наприклад, у міфах стародавніх слов'ян, йдеться про те, що світ був створений богом Родом, пізніше з'явилися інші божества, що зайняли своє місце, і тільки потім з'явилася людина. Проте, історичний час, власне як і історичний простір, для міфів загалом не характерний, адже вони, як уже зазначалось, носили для людини фаталістичний характер, і доля кожного визначена заздалегідь, отже час тут не має жодної цінності. Зі зменшенням залежності людини від природи міфи поступово замінюються героїчним епосом. Героїчний епос, на відміну від епосу як літературного жанру, — це оповідь про героїчне минуле, картини життя народу, його ідеали, прагнення, мораль. Епос у різних народів набирав різних форм. Так існував усний епос (українські історичні пісні) та письмовий ("Іліада" та "Одіссея" Гомера). У стародавніх народів епос найчастіше набував форми героїчних поем. Крім названих творів Гомера, серед відомих епічних поем слід назвати "Махабхарату" та "Рамаяну" (II тис. до н. е., Індія), шумерський "Епос про Гільгамеша" (III тис. до н. е.), вірменський епос "Сасунці Давид" ("Давид Сасунський", X ст.). У германських народів епос мав форму балад, у скандинавських — саг, у східних слов'ян — билин та історичних пісень [5, с. 10]. На відміну від міфу, епос містить більш реалістичне трактування світу, місця в ньому суспільства та людини. Так, у епічних творах провідне місце займають не боги, а людина-герой, часто наділена надзвичайною силою (що інколи наближує епос до міфів), у ньому обов'язково присутній історичний час. Історичний простір в епосі — це найчастіше територія своєї країни, яку епічний герой захищає від ворогів. Проте, найголовніша відмінність епосу від міфу полягає у тому, що він, здебільшого оповідає про реальні події, хоч ті й набули у епосі легендарного забарвлення (як приклад, у "Іліаді" та "Одіссеї" поряд з героями діють боги). Про достовірність подій, описаних у епосі, свідчать історичні джерела, отримані насамперед завдяки археологічним знахідкам. Так, німецький вчений Г. Шліман довів реальність існування Трої, описаної у Іліаді, віднайшовши це стародавнє місто на території Малої Азії, неподалік від місця, яке було вказане самим Гомером. Вдалося відтворити і приблизний час троянських подій – 1200 р. до н. е. Отже, героїчний епос, у порівнянні з міфом був значним кроком уперед у пізнанні людиною свого місця у світі. Для сучасної науки він є цінним тому, що оповідає про реальні соціальні відносини, культуру і побут тих часів, у яких писався епос, а не в перекрученій формі як у міфах. Епос відтворював філософію, політику і мораль народів, якими він був створений. Проте епос, як і міфологія, був донауковою формою відображення соціальних подій та явищ. З розвитком соціально-історичного прогресу виникають нові форми пізнання дійсності, які пов'язані з елементами наукових знань, передусім філософських та історичних. Велике значення у розвитку наукових знань про суспільство мав запис історичних подій особами, що йменували себе логографами, чия школа виникла і функціонувала в давній Греції у VI - V ст. до н. е. Найвідомішими логографами були Кадм, Гекатей, Ксанф, Харон, Гелланік. Заслуга логографів полягає в тому, що вони перейшли від усних переказів до письмових записів історичних подій, запис подій вели в хронологічній послідовності, а найголовніше те, що вони змогли відтворити реальні історичні події на основі оповідей та легенд; таким чином до нас дійшли свідчення про події, які мали місце близько трьох тисячоліть тому. Праці логографів стали першим кроком до історичного осмислення подій. Вони стали предтечею виникнення наукових знань про суспільство, які вийшли на новий ступінь розвитку з появою таких наук як історія та філософія. Продовжили розвиток античної історіографії видатні давньогрецькі історики Геродот (бл. 490 — 425 р. до н. е.), Фукідід (бл. 460 — 400 pp. до н. е.), Полібій (бл. 201 — 120 pp. до н. е.), Плутарх (46 — 126 pp. н. е.). Найбільшою заслугою давньогрецьких історіографів є визнання людини як єдиного суб'єкта історичного процесу. Це означало відмову від міфологічних чи легендарних підходів до осмислення суспільства до констатації реальних фактів дійсності і наукового розуміння соціального розвитку. Велике значення для сучасної науки має творчість давньогрецьких істориків ще й тому, що вони прагнули реалістично осмислити історичний матеріал, зібраний у попередні часи, завдяки чому ми маємо можливість зрозуміти специфіку розвитку стародавнього суспільства на різних етапах його існування. У методологічній частині праці Геродота, Фукідіда і Полібія цінні тим, що у них проводиться критичний аналіз окремих повідомлень та фактів, хронологічна послідовність і системність викладу матеріалу, намагання викладу достовірних фактів з посиланнями на відповідні джерела інформації. Вони вперше почали вивчати суспільство як особливий об'єкт дослідження, абстрагуючи його, на відміну від філософів, від природи та Всесвіту. Вони вперше у пізнанні соціальної реальності почали використовувати методи сучасної соціології, такі як опитування, спостереження, аналіз документів. На жаль, наукові доробки істориків античної доби знайшли своє логічне продовження лише в епоху Відродження, так як філософія цього періоду зневажливо і критично ставилась до історії, вважаючи її неправильною і непотрібною наукою. Це зумовлювалось фаталістичними традиціями стародавніх часів, за якими доля людини і Всесвіту запрограмована багато років тому, а значить сучасне і майбутнє розписані по полицях наперед. Філософське осмислення суспільства, яке найбільш яскраво розквітло в античній Греції, трактує факт його появи з виникненням держави. Такі ідеї знаходимо у працях Демокріта, Платона, Аристотеля, У Демокріта держава мислиться як наслідок розвитку первісної общини. Суспільство з'являється лише у державі, так як вона являє собою цивілізацією, у той час, коли первісні племена перебували на стадії дикості. Інтереси держави повинні ставитися вище за інтереси особи, бо коли гине держава, то з нею гине усе (тобто, розуміється, що без держави існування суспільства є неможливим). Подібної точки зору дотримується і Платон, котрий вважає, що потреби кожного громадянина мають підкорятися потребам полісу, розуміючи його як суспільство. Цікаво, що елементи порівняння суспільства з державою побутують не лише у працях мислителів Стародавньої Еллади, а й зустрічаються і дещо раніше, причому, зовсім у інших куточках земної кулі — наприклад, Китаї. Так, Конфуцій, розвиваючи патріархальну теорію походження суспільства і держави, ототожнює державу з сім'єю, у якій імператор — суворий, але справедливий батько, а його підлеглі — слухняні діти. Отже, для представників стародавньої філософії характерне ототожнення політичного і соціального, держави і суспільства. Схожість поглядів на суспільство у працях стародавніх філософів полягає й у тому, що усі вони у тій чи іншій мірі обстоювали справедливість устрою рабовласницької держави, розуміючи рабство як логічне, звичайне і необхідне явище. Демокріт (бл. 460 - 370 р. до н. е.) — відомий давньогрецький матеріаліст, вважав, що соціальне є породженням природного. Так, люди, на його думку навчилися ткати у павуків, будувати будинки - у ластівок, співати у співочих птахів. Така думка Демокріта є цінною тим, що давньогрецький вчений вперше обґрунтував закон розвитку потреб, оскільки за його вченням усі досягнення та винаходи людства були можливими за виникнення у людей об'єктивних потреб у подібних винаходах. Подібні міркування є близькими до точки зору сучасної науки. Вчений був одним із родоначальників семантичної концепції походження суспільства. Він вважав, що люди об'єднались і допомагали один одному, щоб вижити у боротьбі з стихійними силами природи, хижаками, хворобами. Для того, щоб полегшити спілкування, люди навчились членороздільній мові, але оскільки вони жили на різних територіях, то й мови у них були різним и. Важливе місце у становленні протосоціології, філософського осмислення суспільства стародавньої Греції займають погляди Платона (427 — 347 р. до н. е.). Він був автором цілої низки наукових праць ("Політика", "Закони"), серед яких особливе місце займає "Держава". У радянські часи Платона вважали одним із перших розробників соціалістичної моделі суспільства. Мислитель вважав, що поведінкою людини насамперед керують пристрасті і бажання. Тому щоб вгамувати їх, й існують держава та закони. Філософ поділяє держави на ряд типів, серед яких він виділяє правильні (монархія та аристократія) та неправильні (тимократія, олігархія, демократія, тиранія). Але незалежно від того, є держава правильною чи ні, вона все одно не досконала. Натомість, існуючим державним устроям Платон протиставляє свою, "ідеальну" державу. Ідеальною на думку Платона, є така держава, у котрій усі громадяни мають однакові радощі і печалі. Соціальна нерівність, яка існує в ній, не породжує ненависті один до одного, є законною і пояснюється наступними причинами. Людським душам притаманна присутність трьох груп факторів — розуму і розсудливості; мужності і запалу; поміркованості і здатності контролювати власні пристрасті. У різних осіб це проявляється по-різному, бо як вважає філософ, соціальна структура суспільства формується внаслідок дії надлюдського розуму. Боги створюють душі і розміщують їх на зорях. Душі певний час споглядають вище буття ідей. Наситившись спогляданням, вони падають і потрапляють у тілесний світ. Тілесні душі є нерівними, оскільки різною мірою прилучилися до вищого буття ідей. Нерівність душ, тобто різне володіння Ідеями, знаннями, спричиняє нерівність соціальну, певну ієрархію професій. Так, люди, яким властива перша група факторів, тобто розум і розсудливість, стають філософами-царями, ті, яким притаманна друга група факторів (мужність і запал) — воїнами, інші, чия душа містить третю групу факторів (поміркованість і самовладання) — ремісниками, землеробами і торговцями. Кожен із трьох класів виконує свої функції, кожен має своє і не втручається в чуже. Це означає, що конфлікти для ідеальної держави річ нехарактерна і неприпустима, а отже лише за такого устрою суспільство може бути стабільним. Таке пояснення соціальної нерівності, як уже було сказано вище, трактується Платоном як справедливе, і містить, як бачимо, елементи фаталізму, котрі були притаманні античній філософії взагалі. У своїй ідеальній державі Платон не бачить місця приватній власності, яка, на його думку, є джерелом нещасть, протиріч і конфліктів між людьми, спричиняє неоднакові радощі і печалі. Строго мають бути регламентовані шлюбні і сімейні стосунки. Жінці дозволялося мати дітей з 20 до 40 років, чоловікові — з 25 до 55. Дітей, що народились за такими віковими рамками, необхідно знищувати. Статеві стосунки треба регламентувати так, щоб кращі сходилися з кращими, гірші - з гіршими. Сім'ю, як вважав мислитель, слід скасувати взагалі. Адже, якщо у кожного чоловік, дружина і діти свої, це викликає неоднакові для всіх радощі і печалі і гармонія у суспільстві порушується. Таким чином, дітей має виховувати держава, батьки ж знатимуть, що серед дітей певного віку є і їхні діти, до всіх будуть ставитись з однаковою любов'ю, а значить у всіх батьків і дітей будуть однакові радощі і печалі. Чи будуть люди у такій державі щасливі? Платон особливо не переймається цим питанням. Головне для нього, що така держава буде щасливою. Суспільне ж благо для нього значить незрівнянно більше, ніж благо індивідуальне. Таким чином, соціологічна система Платона справляє подвійне вражання. Елементи раціональності у нього поєднуються з рисами утопізму. Його вчення є цілісним, елементи у ньому логічно пов'язані між собою. З теоретичної точки зору соціально-філософська концепція мислителя майже бездоганна, у той же час з практичного боку вона нездійсненна. Теоретичні елементи платонівської концепції, хоч і виглядають чіткими і структурованими, проте не мають ніякого емпіричного підґрунтя і доказовості. Учень Платона, найвизначніший мислитель давнини Аристотель Стагіріт (384 - 322 р. до н. е.) зарекомендував себе всебічно освіченою людиною, спеціалістом з філософії, соціології, політології, логіки, психології, математики та астрономії. Наукова спадщина вченого дійшла до нас у цілій низці праць, серед яких найбільш вагомими є "Метафізика", "Риторика", "Аналітика", "Політика", "Етики". Його соціально-філософська парадигма була відмінною від системи світобачення та "ідеальної держави" Платона. У вченні Аристотеля значне місце надається етичному та психологічному компонентам особистості, що впливають на її діяльність як соціальної істоти. У вченні Аристотеля особливе місце займає поняття доброчинності людини (арете), що є серединою між двома пороками. Так наприклад, чесність і правдивість є серединою між брехливістю і хвалькуватістю, мужність — між боягузтвом і відчайдушністю. Найвищою доброчинністю, на думку Аристотеля є розум, оскільки він дає можливість відрізнити добре від лихого, порядне від безчесного, розум дає можливість людині розвивати у собі доброчинності. Проте, сама по собі доброчинність ще не є благом, оскільки не передбачає жодних дій. Благом же є діяльність людини, сенсом життя — самовдосконалення, досягнення вищого блага. Причому для цього підходящими є не лише активна діяльність, праця, а навіть і дозвілля. У розумінні вченого дозвілля — це не безглузде убивання часу, а час, заповнений різними видами занять, включаючись у які, особа може розвивати свою доброчинність і самовдосконалюватись. До таких занять Аристотель відносив філософське умоспоглядання, вправи, музику, мистецтво, спілкування. Взагалі, вчений розглядає три можливих способи життя людини — брутальний, присвячений лише розвагам і втіхам; державний, що ґрунтується на пошані; та споглядальний. Останньому пояснення не дається, проте, проаналізувавши етичну концепцію Аристотеля, можна припустити, що мова йде про філософське умоспоглядання, розвиток доброчинності, самовдосконалення. Логічним продовженням етичної системи мислителя, є пошук ним, як і Платоном, держави соціальної справедливості. Проте, на відміну від свого учителя, Аристотель не відкидає приватну власність, як джерело конфліктів та розбрату, а навпаки, вважає її символом справедливості. Адже, коли власність поділена між окремими особами, кожен знатиме, що йому належить і буде до нього ретельно ставитися. Розміри власності кожної особи обмежуються автоматично, оскільки вони усвідомлюються інтелектуальними особами, які відчувають розумні межі власності, інші ж хоча і бажають більше, проте не мають можливості стільки отримати. Як і Платон, Аристотель розділяє держави на правильні та неправильні . Правильними державними устроями на думку мислителя є монархія, аристократія та політея (влада більшості). Неправильними — тиранія, олігархія й демократія. Для нього більш справедливою є та держава, де діє влада закону (аристократія, монархія). Хоча закон і не зовсім справедливий та об'єктивний, він все одно кращий, ніж свавілля особи. Тому, тип держави, де є влада особи (тиранія), Аристотель вважає неправильним. Як прихильник "середини", мислитель виступає провідником інтересів так званого "середнього елемента". Оскільки в кожній державі є багаті і бідні, то вважаючи, що середина — найкраще, він визнає, що середні верстви суспільства є його опорою, а держава, що складається з людей, які мають середні статки, матиме найкращий державний лад, буде найдосконалішою. Таким чином, у кількісній перевазі "середнього елемента" вчений вбачає гарантію соціальної рівноваги та злагоди. Вищою формою суспільного життя (а по-суті суспільством), Аристотель вважає поліс - місто-державу. Людина ж, як житель полісу, є істотою політичною. Держава на думку вченого являє собою сукупність громадян. Проте, на відміну від Платона, який називає громадянами усіх вільних людей, Аристотель вважає ними лише тих осіб, які можуть здійснювати управління державою. Якщо особа має право участі у виборах, і вона цим правом скористалась, то вона є громадянином, так я к бере участь у формуванні держави. Як і усі представники стародавньої науки, Аристотель не вважає громадянами рабів. Але, якщо для більшості раби є "знаряддям, що говорить", то мислитель вважає, що у сфері виробництва матеріальних благ раби — це знаряддя, проте у сфері міжособистісних стосунків раби є людьми. Тому несправедливими видаються закиди вбік Аристотеля, щодо обґрунтування ним законності рабства, оскільки як для епохи в яку він жив і творив, оцінюючи його якості етика і гуманіста, слід зауважити, щодо рабів учений ставився доволі лояльно. Таким чином, соціологічна концепція Аристотеля містить у собі достатню кількість цінного матеріалу, який почав осмислюватися лише через століття. І навіть сучасні соціологічні теорії середнього класу, соціальної стратифікації, соціального обміну беруть свої витоки з аристотелівської наукової системи. Крім теоретичного філософського та історичного осмислення суспільства та соціальних явищ, у стародавніх країнах вперше в історії людства були започатковані традиції практичного дослідження населення, його майнових статків та сфер діяльності. Сприяла цьому поява математичних знань, з допомогою лічби можна було обчислювати людей, домашніх тварин, різних продуктів. Одну із перших письмових згадок подібного обчислення зустрічаємо в стародавніх індійських трактатах — дхармашастрах. Зокрема, один із них — "Закони Ману" — розповідає про організацію збору різних даних, необхідних для економічної та політичної діяльності одним із індійських царів. Отримані результати, як йдеться у трактаті, були необхідні для встановлення податків з торговців. Із записок "Шіцзі" ("Історичні записки", Китай, II ст. до н. е.), ми дізнаємось, що один з міністрів розділив імперію на 10 провінцій і наказав дослідити якість ґрунтів, продуктів, підрахувати населення для раціонального розподілу податків. Практика переписів населення була популярною і на Близькому Сході, зокрема в Ізраїлі. Про подібні переписи йдеться у Книгах Старого Заповіту, підтверджуються ці факти і сучасною наукою. Так, один із них був організований близько 973 р. до н.е. царем Давидом. Перепис встановив кількість дорослого чоловічого населення - 800 тис. ізраїльтян, 500 тис. іудеїв. Таким чином, ми бачимо, що праці стародавніх мислителів поклали початок соціологічній думці. Антична наука створила підґрунтя для розвитку суспільствознавства наступних епох.

  Розвиток протосоціології у Середні віки та епоху Відродження

Падіння Західної Римської імперії у 476 р. і виникнення замість рабовласницької феодальної держави поклало початок новій ері розвитку людства - періоду Середньовіччя.

Феодалізм, у порівнянні з добою античності, був кроком назад у розвитку економіки, культури, особистості. Феодальний устрій з його домінуючою релігійною ідеологією, що пронизувала всі сфери життя, на довгий час загальмував розвиток соціокультурного та науково-пізнавального процесів, які започаткували греки та римляни.

Середньовіччя змінило свідомість людей, привело до розпаду античної системи світобачення і формування нової, яка ґрунтувалася на таких факторах:

· античний фаталізм переростає в християнський провіденціоналізм (лат. pro videntio — передбачення), який розглядає розвиток світу, у тому числі і людства як результат Божої волі;

· здійснюється трансформація соціальних цінностей від античного полісу до потреб особистості;

· обґрунтовується свобода вибору кожною людиною свого життєвого шляху й особиста відповідальність за нього на страшному суді.

Епоха Середньовіччя, що настала в V ст., пройшла в своєму розвитку три етапи [16, с. 42].

Перший етап (V-X ст.) — раннє Середньовіччя — характеризувався значним впливом релігійних догм на політичне, культурне і духовне життя.

Другий етап (XI-XIV ст.) — період розвинутого феодалізму — пов'язаний появою поряд з релігійним мисленням гуманістичних тенденцій в суспільній свідомості та практиці.

Третій етап (XV-XVI1 ст.) — пізнє Середньовіччя — виявляється у розвитку гуманізму, боротьбою між релігійною ідеологією та гуманізмом і завершується перемогою останнього. Періоди розвинутого феодалізму (з кінця XIII ст.) та пізнього Середньовіччя характеризувалися також поверненням певною мірою до норм та традицій, які панували в науковій думці та культурі античної доби, тому ці періоди найчастіше називають епохою Відродження (Ренесансу).

Період раннього Середньовіччя дуже бідний на матеріали, пов'язані із соціологічними дослідженнями. Схоластика і теологія загальмували навіки розвиток наукового знання, яке було під патронатом християнського богослов'я. Найвідоміші з тих часів трактати "отців церкви" присвячені богословській тематиці. Соціальні явища "отці церкви" розглядали в контексті християнської філософії, де людина мислилась як продукт творіння Божого.

Одним із найвидатніших релігійних мислителів даного періоду був Аврелій Августин, прозваний Блаженним (354 — 430). Він уперше описав історію людства як єдиний, закономірний та об'єктивний процес, який є частиною еволюції світу загалом. Доля світу, як і доля людства, наперед визначені Всевишнім (християнський провіденціалізм). Вчення Августина критикувалось теософами наступних часів, насамперед тому, що за його міркуваннями, навіть особи, що ведуть праведне життя, позбавлені можливості потрапити у царство Боже, якщо їм не належить така доля.

Концепцію розвитку людства Августин виклав у своїй головній праці "Про град Божий" (у нашому звичайному розумінні "Про божественне суспільство"). Історія людства в " Граді Божому" обмежується двома катастрофічними подіями: гріхопадінням Адама і Єви і судом Всевишнього. Таким чином, в Августина провіденціалізм поєднується з есхатологією - вченням про кінець світу.

Під поняттям "град божий" мислитель розуміє не просто божественне суспільство, а насамперед божественне начало, що є в кожній людині, що спонукає її з любов'ю ставитись до Бога, і з презирством до себе. Йому протиставляється матеріальне начало людини ("суспільство земне"), яке охоплює любов до себе і презирство до Бога. Для "граду земного" характерне прагнення до багатства та влади, тому суспільство, що не живе за законами Божими, постійно роз'їдають конфлікти і ворожнечі, його доля – горіти у пеклі разом з дияволом. "Град Божий" покликаний до служіння Богові, його доля - перебувати у вічності з Богом. Вищим ідеалом Августин вважає мир, але для "граду земного" він недоступний.

Така концепція була ідеальним обґрунтуванням панування християнської церкви над світським життям. її логічним продовженням стала боротьба Ватикану за всебічний вплив на європейське суспільство та виникнення протестантизму.

Наступним етапом розвитку соціологічної думки стала епоха Відродження, яка породила нову соціальну парадигму. Стався поступовий перехід від розуміння Бога як єдиної і найвищої цінності до розуміння як вищої соціальної цінності людини з її почуттями, переживаннями, здібностями. У нетрях теократичної системи поступово формується гуманізм.

Гуманізм — система філософських та культурологічних поглядів, яка визначає цінність людини як особистості, свободу її думок, переконань і дій, відносну незалежність від Бога. Гуманізм виступив на противагу схоластиці та теології, які проповідували беззастережне поклоніння Всевишньому, аскетичне існування, нехтуючи особистим життям, земними радощами. Гуманісти навпаки, закликали до свободи, гармонії людини з природою і людини з Богом, виступали за не меншу важливість для людини світського життя у порівнянні з життям духовним. Характерними рисами гармонійно розвинутої особистості вони вбачали людську гідність, освіченість, ерудованість, працелюбність. Для гуманістів уже не існує цінностей провіденціалізму, людина на їх думку є сама ковалем свого щастя.

Доба Відродження стала певною мірою поверненням до античної системи цінностей, новим і більш якісним етапом розвитку науки, освіти, культури і мистецтва у порівнянні з періодом раннього Середньовіччя, що було оповите дурманом сліпого виконання Божих приписів.

Основні суспільно-політичні погляди епохи Відродження розкриті в мистецьких та філософських творах великих гуманістів — Данте Аліг'єрі, Франческо Петрарки, Леонардо Бокаччо, Леонардо Бруні, Мігеля Сервантеса, Леонардо да Вінчі, Лоренцо Валлитаін.

Видатний італійський філософ і поет Данте Аліг'єрі (1265 -1321) був першим, хто прагнув зобразити єдність людської історії. Героями його "Божественної комедії" виступають вчені, мислителі і політичні діячі різних епох — Цезар, Гектор, Еней, імператор Карл Мартелл, Фома Аквінський. Мислитель обстоює цінність людської душі, бо тільки душа може робити вибір між добром і злом. Сама ж людина у рівних долях належить і Богові і природі. Цікаво, що прообразом зла у нього виступає папство, що відступило від духовності і перейшло у розряд пригноблювачів і борців за владу у Європі. У своїй "Комедії" (пізніше названій "Божественною комедією") він поєднує з одного боку богословські, з іншого - філософські, наукові і поетичні уявлення про світ.

Франческо Петрарка (1304 - 1374), як і Дайте, серйозно захоплювався античною культурою, ідеї якої він втілював в умовах нових історичних обставин своєї епохи. Він високо цінує Аристотеля і Платона, їхню любов до філософії як засобу вдосконалення людини. Роздумуючи про моральність особистості, він виводить дві протилежні якості — жадобу до багатства та доброчинність. Жадоба до багатства хоча й дає людині матеріальні статки, приводить до хвороби душі, доля таких людей нещасна. Тому кращої долі треба шукати у мудрості і доброчинності.

Значений крок середньовічна наука зробила завдяки працям італійського історика та письменника Леонардо Бруні (1370 — 1444). Він уперше остаточно абстрагується від міфів і містики і орієнтує науковців суто на соціальні явища, оскільки вважає, що історія являє собою виключно продукт людської взаємодії.

Він виступив ідеологом громадянської свободи, був провісником буржуазних відносин, що почали складатись тоді в Італії.

Велике значення вчений надає гуманітарній освіті, вважаючи, що вона вдосконалює людину, розширює її світогляд, стимулює прагнення до доброчинності. Цікавим є його висновок, який значно випередив час, що освіта в однаковій мірі потрібна і чоловікам і жінкам,

На пізньому етапі Відродження культурологічні проблеми античності поступово витісняються. Замість вивчення проблем особистості гармонії її з природою, з'являються напрямки, які досліджують проблеми суспільства загалом, вивчають походження держави, механізми взаємодії між особистістю й суспільством тощо. Тогочасна суспільна думка опинилася перед завданням осмислити існуючу соціальну реальність, передусім стосовно ролі та функцій держави, права, політики, особи.

Ідеї гуманістів щодо визнання людських цінностей, які були передусім спрямовані проти схоластики та теології, не витримували жодної критики в період пізнього Середньовіччя, в якому капіталістичні відносини були зміцнілими і вступали в боротьбу не лише з християнськими догмами ай з феодальною системою взагалі. Гуманістичні традиції були уже системою прогресивної особистості учорашнього дня. Суспільство XVI — XVII ст. потребувало нових концепцій, які досліджували б проблеми власності, державної влади, співіснування різних станів суспільства.

Серед концепцій періоду пізнього Середньовіччя можна виділити два напрямки — індивідуалістський та. колективістський. Предмет дослідження першого з них — характерні риси особистості, які дозволяють знайти їй свою нішу у суспільстві, другий напрямок вивчає проблеми суспільних об'єднань для досягнення соціальної злагоди.

Найяскравішим представником індивідуалістичних концепцій пізнього Середньовіччя прийнято вважати італійського філософа, політолога і політичного діяча Нікколо Макіавеллі (1469 — 1527). Він першим розглянув проблему технології ефективного лідерства. Елементи знання філософа виходили із реалій епохи, у якій він жив. Політична роздробленість Італії викривала слабкість країни, тому ідеал Макіавеллі — сильна централізована держава з сильним лідером на її чолі. Ця ідея була описана у його найвідомішій праці "Государ" [9].

Макіавеллі розробив чотири принципи, які мали неабиякий вплив на розвиток теорії сучасного соціального менеджменту:

1) авторитет або влада лідера визначаються підтримкою прихильників;

2) підлеглі повинні знати, чого вони можуть очікувати від свого лідера і розуміти, чого він чекає від них;

3) лідер має володіти волею до виживання;

4) лідер має бути завжди зразком мудрості та справедливості для своїх прихильників.

Вчений вважав, що не важливо, на яких засадах тримається влада правителя. Та все ж на його думку, доброчинність є гіршим засобом здійснення влади ніж сила. Адже доброчинність тримається на дуже хиткій основі — людській вдячності. Проте і силу треба використовувати не часто, щоб страх не переріс у ненависть, бо тоді правителя ніщо не врятує від обурених людських мас. Тому Макіавеллі робить висновок, що правитель має поєднувати обидва засоби, але добро має роздавати по краплі, щоб підлеглі завжди могли бути вдячні правителю, а карати повинен зразу і жорстоко, бо одномоментна жорстокість сприймається краще, ніж розтягнута у часі.

Для досягнення сильної влади, на думку мислителя підходять будь-які засоби — сила, мудрість, звитяга з одного боку, хитрість, інтриганство і підлабузництво з іншого. В залежності від того, який із цих шляхів правитель обирає, Макіавеллі поділяє їх на левів та лисів. Втім, і в першому і в другому випадку, такий правитель є корисним для народу, бо сильна влада правителя, незалежно від того, на яких принципах вона ґрунтується, - це благо.

Макіавеллі повністю відкидає християнський провіденціалізм, і заявляє, що держава створюється виключно людьми без будь-якого Божого втручання. Рушійною силою суспільних відносин філософ вважає егоїзм, бо задовольнивши свої потреби у наявності матеріальних благ, особа прагне до захисту своєї власності. І, як заявляє Макіавеллі, навіть смерть батька особа переживає не так болісно, як втрату власності. Основна ж функція держави - приборкати людський егоїзм. Ось чому держава повинна бути сильною, адже слабка з таким завданням впоратись не може, у слабкій державі егоїзм процвітає. Найкращою формою правління філософ вважає демократичну республіку, але для Італії на даному етапі розвитку вона не підходить, оскільки у суспільстві іще не викоренено егоїзм.

Своїми теоретичними міркуваннями Макіавеллі дав поштовх до виникнення теорії еліт, теорії "менеджерської революції", теорії "постіндустріального суспільства". Нарешті, задовго до Конта Макіавеллі висунув ідею "суспільного консенсусу".

Пошук ідеального суспільства проводився не лише у спробі описання сильної держави з сильним правителем, а й у формуванні держави соціальної рівності та справедливості, яку будували у своїй уяві соціалісти-утопісти Томас Мор (1478 — 1535) і Томмазо Кампанелла (1568 -1639). Праця Мора "Утопія" та Кампанелли "Місто Сонця", незважаючи на те, що їх розділяє майже століття, мають багато спільного. Соціалісти-утопісти узяли за основу своїх творів платонівську теорію "ідеальної держави". Обидва утопісти відкидають приватну власність, ідеалізуючи власність суспільну. Незважаючи на відсутність приватної власності, люди в утопіях живуть заможно, це досягається за рахунок обов'язкової фізичної праці, яка становить на острові Утопія шість годин на добу, у місті Сонця — чотири. Відносини в обох суспільствах строго регламентовані: трудова діяльність є обов'язковою і суворо контролюється, одяг усіх людей однаковий, тільки одяг чоловіків відрізняється від одягу жінок, усі міста схожі між собою. Особливо суворо розписане життя у місті Сонця, де помешкання, їдальні, і ліжка спільні для всіх, люди ходять на роботу загонами, сім'ї не існує, начальниками контролюються шлюбні відносини, вони особисто підбирають чоловіків і дружин [7].

Ідеалізуються правителі обох суспільств, які керують ними споконвіку, а не обрані народом, що суперечить засадам демократії. Зображення Утопа — засновника Утопії і верховного жерця Сонця близькі до культу. У відносинах підпорядкування присутня строга ієрархія, кожен має свого начальника і підлеглого.

Спроби соціалістів-утопістів описати ідеальну державу, яка була їхньою фантазію, стали зображенням тоталітарних суспільств, де відсутня особиста свобода і існують штучно побудовані відносини.

Наприкінці XVI ст. замість гуманістичних та утопічних ідей виникають елементи соціального знання, які повністю притаманні духу нової буржуазної епохи. Це особливо характерно для праць голландського політика та юриста Гуго Гроція (1583 -1645). У праці "Про право війни та миру" він вперше викладає ідеї "природного права" та "суспільного договору", які сформувались у автора під впливом Нідерландської буржуазної революції і стали наріжним каменем у розвитку суспільної думки Нового Часу.

Праці соціалістів-утопістів, Ж. Бодена, Г. Гроція, Н. Макіавеллі завершили розвиток суспільної думки феодальної доби і заклали фундамент для соціального пізнання наступних епох.

Соціологічні погляди Нового Часу

XVII ст. стало переломним етапом у розвитку соціального пізнання. Це час, коли влада у суспільстві почала поступово переходити від дворянства та духовенства до буржуазії. Остання, все більше впливаючи на соціальні процеси в суспільстві, потребувала нової соціальної парадигми, нової ідеології, що закріпила б таке соціальне співвідношення, що виникло в новоствореному буржуазному суспільстві. Інакше кажучи, буржуазії потрібна була така ідеологія, яка б відкидала зверхність духовенства і дворянства і дозволила б обґрунтувати новий суспільний порядок, за якого провідна роль відводилася б буржуазії.

Наука цього часу уже повністю звільнилась від християнської теології, було подолано провіденціалізм, і риторична проблема Середньовіччя – співвідношення Бог - людина відходить на другий план. В цей час питання щодо того, що тільки людина є творцем історії, навіть не обговорюється, натомість виникає інша проблема — співвідношення людина — природа. Щоправда деїстичне мислення залишається живучим, тобто факт створення людини і природи Богом не заперечується. Але після свого створення суспільство і природа розвиваються за власними законами, незалежно від Божої волі. Загалом проблема взаємозалежності людини і природи породила в епоху Нового Часу натуралістичне розуміння світу, природи і людини, яке стало провідним у суспільних науках до XIX ст.

Натуралізм - принцип побудови соціального знання за яким відкидається усе надприродне і чудесне і розглядаються закономірності впливу природного середовища на соціальні явища і процеси.

Найповніше подібні тенденції вилились у теорії "природного права" і "суспільного договору", сутність яких вперше була викладена голландським мислителем Гуго Гроцієм, про що йшлось у попередньому підрозділі. Та найбільш повно вони були обґрунтовані англійськими філософами XVII ст. Томасом Гоббсом та Джоном Локком.

Томас Гоббс (1588 - 1679) - видатний англійський мислитель, один із фундаторів теорії суспільного договору, основи якої він виклав у праці Левіафан або матерія" [3]. Учений гадав, що люди від природи мають усі рівні права, так само як природна рівність є і у тварин. Люди ж, отримавши рівні права, спочатку діяли за законами тваринного світу. Кожна л юдина на шляху до власного самозбереження вбачає іншу своїм конкурентом, ворогом. Люди живуть за законом "людина людині вовк". Постійна боротьба людей, сутички між ними, конфлікти і війни, становили загрозу існування людського роду. Тому люди уклали між собою "суспільний договір" і створили державу, яка була гарантом законності і правопорядку. З цього часу "природна" людина стає "громадянською", "соціальною" істотою. Отже творцями історії і творцями держави є виключно люди.

Саму ж державу (і це також було викликано парадигмою Нового Часу, що полягала у взаємозалежності людини і природи) Т. Гоббс порівнює з живим організмом, а конкретніше з біблійним чудовиськом Левіафаном. Кожна соціальна система в державі за Гоббсом, виконує свої функції, аналогічні з тими, що їх виконують органи живої істоти. Так, правитель уподібнюється душі, чиновники — це нерви і сухожилля, виконавчі та судові органи — суглоби, агентура — очі держави. Нагороди та покарання прирівнюються до нервових імпульсів, гроші Гоббс вважає суспільною кров'ю. Звичайно, таке уподібнення не означає, що мислитель вважав суспільство живим організмом, проте він гадав, що воно розвивається за такими ж законами як і все живе в природі.

Отже, до появи держави людина є істотою природною, близькою до тварин, але з появою суспільства ще й стає соціальною істотою, тому в ній виникає протиборство двох сутностей — природних прав з одного боку, і обов'язків, що штучно нав'язані суспільством, з іншого. З появою суспільства закони природного права перестають діяти у повній мірі, оскільки кожна людина уже не може здійснювати свою волю особисто. Проте, закони природного права тепер реалізуються через суверена, який за допомогою різноманітних санкцій та інституцій забезпечує громадянам реалізацію їхніх інтересів і потреб.

Вочевидь, Гоббс не ідеалізував державу, вважаючи її штучним утворенням, яке унеможливлює природну рівність людей (звідси і йде порівняння держави з чудовиськом), проте утворення держави було необхідним для збереження людського роду взагалі.

Схожою на теорії Гоббса була наукова концепція англійського філософа і педагога Джона Локка (1632 — 1704), яка викладена у праці "Два трактати про державне правління". Розвиваючи теорію суспільного договору, вчений вважає, що держава створюється для забезпечення особистої свободи людини, захисту приватної власності та реалізації права на життя. Учений уперше розділяє державну владу на три гілки - законодавчу, виконавчу і союзну, що займається зовнішніми зв'язками. На відміну від Гоббса, який бачить на чолі держави правителя, Локк вважає сувереном, тобто носієм державної влади, народ, який може підтримувати уряд, а може і скинути його.

Наукові ідеї, пов'язані з натуралістичним розумінням світу, що зародились у Нідерландах та Англії, досягли свого апогею у Франції XVIII ст., зокрема у працях просвітників Ш. Л. Монтеск'є, Ж-Ж Руссо, П. Гольбаха, К-А. Гельвеція, Д. Дідро.

Зокрема, видатний французький філософ Шарль Луї Монтеск'є (1689 -1755), детально дослідивши праці Т. Гоббса і Д. Локка, відкидає теорію суспільного договору. Так, він погоджується, що від природи люди мають однакові права, на основі яких у них формуються однакові цілі і завдання. Проте, для досягнення їх, ще в епоху родового ладу, люди прагнуть не до роз'єднання, а навпаки, до об'єднання. Так, Монтеск'є вважає що людство розвивалось за так званими природними законами розвитку, які логічно змінювали один одного. Першим законом природного розвитку людства є мир, а не війна, як доводив Гоббс. Другий закон, що виникає на ґрунті першого — спільне добування їжі. Це ще більше зближує людей, настає третій природний закон - потреба у спілкуванні. З переходом від почуттєвого сприйняття людьми одне одного до набуття знань, потреба у зближенні стоїть ще гостріше. Так виникає суспільство, у якому створюється держава - такий четвертий природний закон розвитку людини. Тож зрозуміло, що закони, які виникають у державі, мають природне походження і повинні відбивати і принципи природних прав людини, і їхніх прав як соціальних істот.

Таку концепцію Монтеск'є висвітлює у своїй найвідомішій праці "Продух законів". Поява законів, на думку вченого, знаменує перехід до суспільного життя. Погляди філософа, як і решти представників наукової думки тієї доби, формувались під впливом натуралізму, у Монтеск'є він виступає як географічна детермінація соціальних процесів. Дух його законів полягає у тому, що вони повинні бути відповідними клімату країни, якості ґрунтів у ній, її положенню, розмірам, способу життя її народів. Таким чином, Монтеск'є чи не вперше в історії суспільствознавства провадить системність наукової концепції, доводить об'єктивну закономірність, а не випадковість соціальних процесів. Його географічна концепція соціального ґрунтувалась певною мірою і на поглядах попередника Монтеск'є — іншого французького вченого Жана Бодена (1530 - 1596), який уперше висловив думку, що на соціальні процеси у тих чи інших народів чи держав впливає насамперед їх географічне розташування та клімат, що є типовим для цієї території.

Розвиває свою географічну концепцію Монтеск'є і у інших працях, таких як "Дослідження про причини величі та падіння римлян", "Перські листи". Так, учений гадає, що причиною могутності Риму був патріотизм його мешканців. Унаслідок експансії римлян, завоювання ними великих територій, що вело до збільшення площі їхньої держави, до неї ввійшли зовсім чужі народи. Громадянський патріотизм порушився, і це стало причиною падіння Риму. Тобто, як вважає Монтеск'є, у малих державах є можливості правління з допомогою законів, тоді як великі потребують деспотичного правління і є менш стійкими. Такі висновки є доволі логічними і свідчать про те, що Монтеск'є будував свою наукову систему, аналізуючи причинно-наслідкові зв'язки, що на той час було доволі прогресивно.

Таким чином, опираючись на традиції натуралізму, учений став автором географічної концепції формування соціальних явищ та процесів, на ґрунті якої виникла географічна школа соціології, основоположником якої справедливо вважають Монтеск'є.

Видатний французький мислитель і громадський діяч Жан Жак Рycco (1712 - 1778) розробив радикальну наукову концепцію, побудовану на основні теорії суспільного договору. Він, як і Гоббс, вважає що природні права породили ворожнечу між людьми, проте не відразу по появі свідомості у людей, а з моменту виникнення приватної власності. Вона стала на думку Руссо мірилом несправедливості, породила соціальну нерівність в суспільстві. Держава ж виникла завдяки волі багатих, а закони, що у ній діяли захищали власність заможних верств населення. Втім, сам Руссо не відкидає приватної власності, а лише вважає, що об'єкти власності повинні бути поділені між людьми більш рівномірно.

Руссо є прихильником теорії суспільного договору, але він не принижує свободу особи, як це робили утопісти, бо це б означало порушення природного права людини на свободу. Навпаки, народ і лише народ є сувереном державної влади. Сутність суспільного договору Руссо вбачає в тому що кожен віддає свою особу під верховне керівництво загальної волі, і кожен є невід'ємною частиною цілого. Така точка зору компрометувала абсолютистську систему влади у Франції часів Руссо, мислитель засуджував її, дорікаючи монархові, що той несправедливо позбавив народ суверенітету. Зрозуміло, що такі погляди стали маніфестом майбутньої буржуазної революції у Франції.

Близькими до концепції Руссо, хоч і не такими радикальними, були наукові теорії його сучасників – Поля Гольбаха (1723 -1789) та Клода Доріана Гельвеція (1715 - 1771). Гольбах обґрунтовує думку, що основні права людини - свобода, власність, безпека, а шлях до звільнення людей - освіта. Кожна людина унікальна, можливості кожного різні, отже, одні допомагають іншим, у цьому полягає соціальна справедливість. Наслідком подібної взаємодії людей є утворення держави. Єдиним засобом самовдосконалення людини є освіта, держава — це царство розуму. На відміну від Руссо, Гольбах - прихильник конституційної монархії. Закони на його думку потрібні для обмеження влади монарха та його порозуміння з народом. Таким чином, Гольбах закладає основи лібералізму як суспільної ідеології.

Прихильником лібералізму виступає і Гельвецій, котрий у працях "Про розум" і "Про людину" виступає за політичні свободи, рівність усіх перед законом, незалежно від майнових статків чи титулів. Вчений також висуває гасла свободи совісті, слова, думки. Причина виникнення держави і законів за Гельвецієм — загальносуспільні інтереси, що об'єднують людей.

Останній період розвитку суспільствознавства доби Просвітництва, що передував початкові власне соціологічної науки, був нерозривно пов'язаний з виникненням філософії історії. Це дало грандіозний поштовх для розвитку соціального знання, оскільки, як уже йшлося вище, розвиток обох наук паралельними курсами без взаємної співпраці гальмували розвиток суспільствознавства.

Термін "філософія історії" вперше вжив видатний французький просвітник Франсуа Марі Аруе, більш відомий як Вольтер (1694 - 1778) для позначення філософського осмислення історичного процесу Таким чином, філософія історії не була механічним поєднанням обох наук, а розвинулась у надрах філософських знань як особливий науковий підхід. Завданням філософії історії було розкриття історичного процесу, законів розвитку суспільства на базі узагальнення історичних та культурних джерел. Пізніше за вирішення подібного завдання береться соціологічна наука, тож слід справедливо зауважити, що поява філософії історії стала останньою сходинкою для виокремлення соціологічної науки з надр філософії.

Одним з перших, хто розробив свою наукову концепцію на засадах філософії історії був італійський філософ Джамбаттіста Віко (1668 - 1744), що виклав свої погляди у фундаментальній праці "Основи нової науки про спільну природу націй". Звичайно, ідея Віко щодо того, що історія твориться виключно людьми, не була новою, більше того для Віко характерне деїстичне мислення. Проте, найбільшими заслугами філософа були гіпотеза, що історія рухається по спіралі, на основі чого він розробив власну теорію циклічності, введення порівняльно-історичного методу наукових досліджень, запровадження моделі комплексного пізнання соціальних процесів, досліджуючи нерозривні зв'язки між політичними, господарськими, релігійними і культурними явищами. Такі наукові підходи знайшли своє продовження лише на початку XX (!) ст. у працях М. Вебера, А. Тойнбі та П. Сорокіна. Віко вперше розрізняє природні характеристики людини і те, що вона вносить соціального, вперше досліджує особистість у системі суспільних відносин, розглядаючи її як суб'єкт і об'єкт останніх. Світ людини, як заявляє учений — це система тих зв'язків і відносин, що поєднують її з іншими людьми. Завдяки такій взаємодії людина рухається від напівтваринного існування до соціального. Таким чином, Віко впритул наближується до обґрунтування предмету соціологічної науки, що дає підстави погодитись з П. Сорокіним, котрий назвав Віко одним із справжніх "батьків" соціології.

Видатний французький філософ, політичний діяч і активний учасник буржуазної революції Антуан Кондорсе (1743 — 1794), впритул підійшов до розгляду економічних відносин як рушійної сили розвитку суспільства, ідеї, яка знайшла своє наукове втілення лише в період вільного капіталізму (середина XIX ст.) у працях Маркса, Спенсера та інших відомих соціологів цієї доби. Тож, Кондорсе, як і Віко, значно випередив своїми поглядами історичний час, в якому жив. Він сміливо, а головне правдиво, передбачив епоху розвинутого капіталізму, опираючись на історичний досвід минулих епох. Він став одним із фундаторів теорії суспільного прогресу, довівши, що з кожною новою епохою, яких вчений виділяє десять (причому остання з них — це епоха майбутнього, епоха вільного капіталізму та ліберальних свобод), суспільство виходить на більш якісний рівень свого розвитку, таким чином постійно прогресує.

Також Кондорсе відомий тим, що одним із перших приділяв велику увагу математичним методам досліджень як підґрунтю для аналізу соціальних процесів та явищ.

Найбільш детально серед просвітників обґрунтував сутність філософії історії і підійшов до визначення предмету соціології відомий німецький вчений Йоган Готфрід Гердер (1744 — 1803). Мислитель резонно зауважував, що якщо всі речі мають свою філософію, то чому б не бути філософії, яка пояснювала б історію людства. У дослідженні історії розвитку людини і суспільства Гердер, будучи всебічно розвинутою і ерудованою особистістю, надавав значення різноманітним факторам, у тому числі економічним, географічним і культурним. Він, як і Кондорсе був одним із фундаторів теорії суспільного прогресу. Дослідивши антропогенез людини, виділивши у ній природні і соціальні риси, закономірність розвитку останніх на основі природних даних людини, поклав початок майбутнім напрямкам соціології, таким як еволюціонізм та соціал-дарвінізм.

Праці Гердера ознаменували пік розвитку філософії історії, вони містять уже дуже багато спільного з соціологічними теоріями Конта і Спенсера. Тим самим, філософія історії створила підґрунтя для виділення соціології в окрему галузь знань

3.Розвиток української соціології в XX ст. Розвиток соціологічних пошуків та емпіричних досліджень в українській соціології XX ст. був вкрай суперечливим і неоднозначним. Це пов'язано, без сумніву, з об'єктивними умовами, за яких розвивалася наука в Україні. 1. В історії розвитку української соціології у XX ст. можна виділити чотири періоди: 2. 1921 — 1929 р. — становлення українських соціологічних студій, дослідження соціальних проблем українського суспільства; 3.1930 — 1957 pp. — фактична заборона наукових пошуків в українській соціології, викликана періодом "догматичного" комунізму" та "сталінізму"; 4.1958 — 1986 — період часткового відродження української соціології, пов'язаний насамперед з хрущовською "відлигою"; 5. з 1987 р. — сучасний період розвитку соціології в Україні. З самого початку розвитку соціології спочатку в Радянській Росії, а потім і в СРСР відбувалося фактичне підведення науки під засади марксизму. З цією метою Раднарком у 1918 р видав постанову про створення соціалістичної академії суспільних наук, проте створити спеціалізований науковий соціологічний заклад не вдалося. Фактично уся пошукова і дослідницька робота в галузі соціології в Україні у 20-их pp. зосередилась у Всеукраїнській академії наук (ВУАН). На соціально-економічному відділі ВУАН функціонувала єдина у той час кафедра соціології в Україні, яку очолював Б. Кістяківський (1918 — 1920), проте після смерті ученого кафедра по-суті припинила свою діяльність. На базі ВУАН діяв також очолюваний К. Грушевською Кабінет примітивної культури, що досліджував проблеми генетичної соціології. 31926 p. Кабінет видавав щорічник "Первісне громадянство в Україні" де публікувалися праці К. Гру-шевської, Ф. Савченка, але доступу до широкого загалу вони не мали. Надія на створення спеціалізованого соціологічного закладу з'явилася після повернення у 1924 р. до України М. Грушевського, який ще 1919 р. в еміграції створив Український соціологічний інститут Учений мав намір офіційно відкрити цей заклад в Україні, проте під тиском партійних ідеологів цю ідею втілити у життя не вдалося. Грушевському довелося обмежитися відкриттям дослідної кафедри історії України, яку він і очолив, щоправда при кафедрі функціонувала секція методології та соціології. Роль соціологічного інституту по-суті почала виконувати Асоціація культурно-історичного досвіду, відкрита у 1925 р, яку становили три структури — культурно-історична комісія, комісія історичної писемності та кабінет примітивної культури, що діяли на базі ВУАН. Основні соціологічні питання, що досліджувались Асоціацією, стосувалися насамперед генетичної соціології а також дослідження українського фольклору. Також одночасно з Асоціацією проводили соціологічні дослідження Український демографічний інститут (вивчав біосоціальні процеси), харківський Український науково-дослідний інститут педагогіки (досліджував проблеми генетичної соціології), Психоневрологічний інститут (проводив наукові пошуки у галузі соціопсихології). У цей же час відбувається процес становлення соціальної інженерії — одного із видів прикладної соціології, мета якої — вплив на поведінку людей з метою розв'язання певних соціальних проблем. Прикладна соціологія розвивалась передусім у межах Всеукраїнського інституту праці (Харків), який очолював Ф. Дунаєвський. Цей інститут вів активну наукову роботу, його дослідники розробили і з успіхом використовували тексти профвідбору та профорієнтації. В кінці 20-их pp. XX ст. почався процес активного впровадження у радянську соціологію марксистських ідей, пов'язані насамперед з популяризацією праць М. Бухаріна "Теорія історичного матеріалізму: Популярний підручник марксистської соціології" (1921), Л. Садинського "Соціальне життя людей: Вступ у марксистську соціологію" (1923), С. Оранського "Основні питання марксистської соціології" (1929) та ін. Ідеологічне спрямування марксизму в радянській соціології партійні ідеологи та функціонери намагалися доповнити відкриттям соціологічних студій марксистсько-ленінського характеру. На початку 30-их pp. розрізнені марксистські соціологічні та інші наукові гуртки було об'єднано у Всеукраїнську асоціацію марксистсько-ленінських інститутів (ВУАМЛІН). Н а базі останнього було створено інститут філософії і природознавства, одним із завдань якого була пропаганда марксистської соціології. Слід зазначити, що на той час альтернативні до марксистського напрямки соціологічних досліджень в Україні уже було ліквідовано. Деякі українські соціологи змушені були емігрувати, інші припинили свої наукові пошуки, обмежившись популяризацією ідей Маркса та Леніна. У середині 30-их pp. навіть марксистсько-ленінська соціологія по-суті виявилась непотрібною партійно-номенклатурній верхівці. Соціологічні теорії не вписувались у рамки історичного матеріалізму, а практичні дослідження могли викрити факти об'єктивної радянської дійсності. З цього часу соціологію визнають "буржуазною псевдонаукою" а спроби започаткувати соціологічні студії чи вести емпіричні дослідження піддавались жорстким репресіям. Окремі соціологічні теорії були включені до філософії, окремі ж соціологічні напрямки, як наприклад, "соціальна екологія" чи "соціологія релігії" заборонялись узагалі. Результати ж соціологічних досліджень подавались однобоко і демонстрували перекручені факти політичного, економічного, культурного і соціального розвитку радянської країни Таким чином, соціологія як самостійна теоретична і прикладна наука більш ніж на двадцять років фактично припинила своє існування в СРСР і в Україні зокрема. Лише наприкінці 50-их — на початку 60-их pp. починається часткове відродження соціології в Україні. Звільнившись від сталінського догматизму соціологія в СРСР відновила насамперед своє прикладне, а згодом і теоретичне значення. Розвиток НТП вимагав точних даних щодо стану економіки з метою побудови перспектив її розвитку. Важливим стало дослідження умов праці робітників, демографічних та екологічних проблем. З метою вирішення цих питань у 1958 р. в СРСР виникла Радянська соціологічна асоціація, а через десять років — відділ конкретних соціологічних досліджень на базі Інституту філософії АН СРСР. В Україні відповідна структура була створена наступного року на базі Інституту філософії АН УРСР. Поновлюється видавництво часопису "Філософська та соціологічна думка", котрий було засновано ще 1927 р. Коло соціальних проблем, що досліджувалося радянськими соціологами у той час було достатньо різноманітним і стосувалось соціології праці, економічної соціології, соціології міста, соціології сім'ї та шлюбу. Результати соціологічних пошуків знайшли своє відображення у відповідних довідниках - двотомнику "Соціологія в СРСР" (1966) та "Соціологія на Україні" (1968). Проте, як теоретична, так і прикладна соціологія того часу мали широке коло проблем. Соціологічна наука так і не звільнилася до кінця з під тиску марксистсько-ленінської ідеології, дослідження проводилися в обмежених рамках, соціологічні служби не мали коштів на закупівлю сучасного обладнання, катастрофічно не вистачало кваліфікованих кадрів, по-суті були втрачені зв'язки із зарубіжною наукою — її теоретичні доробки були майже невідомі в Радянському Союзі. До того ж у 70-их pp. розпочався новий ідеологічний наступ на соціологію, працівники Інституту соціологічних досліджень були звинувачені у насаджувані буржуазної ідеології. Таким чином, незважаючи на певні зрушення у сфері теоретичних та прикладних досліджень повного відродження соціології у радянські часи фактично не сталося. Лише наприкінці 80-их pp. у зв'язку з політичним та ідеологічним оновленням радянського суспільства складаються умови для того, щоб соціологія зайняла належне їй місце у системі наукових знань. Склались передумови не тільки для наукових пошуків чи прикладних досліджень у сфері соціологічного знання, а й для інституціонального оформлення науки. Так, уперше в Україні у 1990 р. було створено самостійний Інститут соціології в систем Академії наук, ідею заснування якого виношував ще М. Грушевський. Головним предметом досліджень інституту, який очолив академік Ю. Пахомов стали проблеми національного відродження України, побудови демократії, узагальнення наукового досвіду видатних соціологів-попередників як українських, так і західних. У цьому ж році створюється і Українська соціологічна асоціація, завданнями якої стало визначення пріоритетних напрямків розвитку вітчизняної соціологічної науки, а також налагодження контактів із зарубіжними ученими та організаціями. Важливе значення мало прийняття у 1993 постанови Міністерства освіти України про надання соціології статусу базової навчальної дисципліни в державних вищих навчальних закладах. З цього часу соціологія є обов'язковим предметом, що вивчається у вузах України III — IV рівня акредитації. Вивчається дисципліна і у більшості вузів І — II рівня акредитації. За роки незалежності кілька сотень вузів України відкрили на своїх базах спеціальність "соціологія", де готуються бакалаври, спеціалісти і магістри. На сьогоднішній день в Україні працює більше ста вчених з науковими ступенями "кандидат" і "доктор соціологічних наук". Велике значення має висвітлення теоретичних соціологічних проблем у статтях, монографіях, посібниках. На сьогоднішній день в Україні видано близько сотні посібників та підручників, серед яких "Соціологічна думка України" за ред. Захарченка М. В. та Бурлачука В. Ф., "Курс теоретичної соціології" за ред. А. О. Ручки та В. В. Танчера, "Соціологія: наука про суспільство" за ред. Андрущенка В. П. та Горлача М. І., "Соціологія. Підручник для вузів" за ред. Городяненка В. Г., "Соціологія: курс лекцій" за ред. Пічі В. М., "Соціологія. Загальний курс" Лукашевича М. П. та Туленкова М. В. та багато інших. Велике значення мало й заснування та видавництво науково-теоретичного часопису "Соціологія: теорія, методи, маркетинг". Про розвиток соціології в Україні свідчить також різке збільшення різних соціологічних асоціацій та служб, центрів соціологічних досліджень, серед яких найбільш відомими є Інститут соціології, Центр досліджень О. Разумкова, центр "Соціс", "Демократичні ініціативи" КМІС та багато інших. Проте і на сьогоднішній день соціологія в Україні перебуває тільки на початковому етапі свого розвитку, іде лише створення науково-теоретичної бази та становлення національних соціологічних традицій. Українська соціологія ще не вирішила низку проблем, серед яких можна визначити нестачу кваліфікованих кадрів, відсутність стабільних зв'язків з провідними західними ученими та асоціаціями, недостатнє фінансування з боку держави. ЗАВДАННЯ

 Дайте відповіді на питання у письмовому вигляді

1. На яких принципах будувалися міфологічні уявлення людей про суспільство?

2. Що таке епос і чим він відрізняється від міфу?

3. Охарактеризуйте суспільні погляди Платона та Арістотеля. У чому полягають схожість та відмінність між ними?

4. З чим пов'язаний спад інтересу до суспільства у період раннього Середньовіччя? У чому полягає суть християнської теософії?

5. Чому XIV—І половину XVII ст. називають епохою Відродження? Що об'єднує мислителів античності та Ренесансу?

6. Які напрямки суспільної думки епохи Відродження Ви знаєте? Назвіть характерні особливості та представників кожного з них.

7. Яку роль відіграли в розвитку соціального пізнання Н. Макіавеллі, ПІ. Л. Монтеск'є та Д. Віко? Розкрийте сутність теорії "суспільного договору".

Складіть 12 тестових завдань до теми.

63