12. З’ясуйте значення структурно-функціоналістської концепції для культурології. Які функції культури стали предметом їх аналізу?

Структурний функціоналізм - один із основних напрямків у сучасній соціологічній теорії суспільства, чимало позицій і категорій сучасної соціології (наприклад, соціальна система, соціальна структура, соціальна дія, соціальна функція) побудовані саме на засадах цього концептуального напряму. Теоретичне підґрунтя для становлення структурно-функціонального аналізу було сформоване ще задовго до виникнення соціології як науки. Так ідеї функціонування суспільства як системи взаємопов'язаних елементів знаходимо ще у Платона та Аристотеля, мислителів епохи Відродження. Дещо пізніше Т. Гоббс у своєму "Левіафані" порівнює суспільство з живим організмом, де кожен орган виконує специфічні функції. Наукове ж підґрунтя для формування структурного функціоналізму було закладене у працях О. Конта, Г. Спенсера та Е. Дюркгейма. Зокрема у соціальній статиці О. Конта йдеться про будову суспільства як сукупності взаємозалежних і взаємно проникних один у одного елементів. Г. Спенсер, продовжуючи традиції Т. Гоббса, також порівнює суспільство з живим організмом, але робить це порівняння уже опираючись на наукову теорію. Саме у Спенсера вперше вживаються окремі категорії, що нерозривно пов'язані з структурно-функціональним аналізом, наприклад, соціальна система, соціальний інститут тощо. Дюркгейм доводить що суспільство — це колективне ціле, що будується на індивідуальних свідомостях, що пояснення соціального життя слід шукати не у діяльності окремого індивіда, а у закономірностях суспільного життя узагалі.

Отже основними принципами сучасного структурного функціоналізму є:

· дослідження суспільства як складної цілісної системи, що складається з великої кількості взаємозв'язаних і взаємозалежних підсистем;

· дослідження інших соціальних систем і аналіз соціальних зв'язків усередині них

· визначення ролі окремого соціального елемента у межах певної соціальної системи, його особливостей та функцій.

Саме тому один із попередників структурно-функціонального аналізу А. Радкліфф-Браун зазначив, що "функціоналізм — це спроба осягнення суспільного життя як цілісності, як певної функціональної єдності" [8, с. 127].

Основоположниками структурно-функціонального аналізу прийнято вважати американських соціологів Толкотта Парсонса (1902 - 1979) та Роберта Мертона (нар. в 1910 p.).

Основи своєї наукової концепції Т. Парсонс виклав у працях "Структура соціальної дії" (1937), Соціальна система" (1951) та "Теорії суспільства" (1964). Парсонс неодноразово вказував, що його соціальна теорія ґрунтується не на даних емпіричних досліджень, а на логічному узагальненні. Учений був впевнений, що наукова теорія повинна формуватися на усвідомленні соціологом теоретичних засад своєї концепції, що виходять з логіки, а не з практики. Теоретичні засади концепції Парсонса опиралися на праці Е. Дюркгейма, М. Вебера, В. Парето.

В основі соціологічної концепції ученого три категорії - соціальна система, соціальна функція та соціальна рівновага. Під соціальною системою він розумів комплекс повторюваних і взаємопов'язаних соціальних дій. Беручи за основу теорію соціальної дії М. Вебера, Т. Парсонс ставить в площину свого дослідження такі питання як залежність соціальної дії індивіда від ситуації, соціальних норм, що прийняті суспільством та дій інших індивідів. Для нього є важливим розв'язання такої проблеми як співвідношення дій окремого індивіда з його особистими інтересами і потребами та суспільства з усталеним у ньому порядком. Парсонс доводить, що дія індивіда є усвідомленою, але він будує її, опираючись на цінності, принципи і норми суспільної поведінки. Отже, діяльність людини залежить від трьох факторів - соціального виміру, що ґрунтується на певному усталеному соціальному порядку, соціальних нормах, особистісного виміру, який опирається на усвідомлення соціальним суб'єктом власних вчинків та культурного виміру, підґрунтям якого є прийняті у суспільстві культурні цінності. Існування останніх є обов'язковою умовою стабільного функціонування соціальної системи, оскільки культурні цінності, прийняті особистістю, дозволяють їй безболісно сприймати норми обов'язкової поведінки в межах соціальної системи. За такою системою фундаментальні суспільні цінності повинні стати цінностями особистості, що і є основою її соціальної дії. Тільки за таких умов досягається стабільне функціонування соціальної системи, соціальна рівновага. Втім, як доводить Парсонс, соціальна система мусить володіти також засобами контролю за соціальними діями окремих суб'єктів, що повинні протидіяти порушенням соціальної рівноваги. Розробивши теорію соціальної системи і рівноваги у ній, Парсонс тим самим применшив значення соціальної динаміки, соціальних протиріч та конфліктів, за що його концепція згодом зазнала чимало критичних зауважень, особливо з боку прихильників теорії соціального конфлікту.

Отже, наукові розробки Парсонса стали прогресивною соціологічною концепцією того часу, яка пояснювала загальні механізми існування суспільства як цілісної системи, роль і місце у ньому окремих елементі в, зв'язки суспільства з такими соціальними системами як особистість та культура. Проводився глибокий аналіз основ формування стабільності у соціальній системі, насамперед у суспільстві. Разом з тим, концепція Парсонса містила ряд недоліків. По-перше, вона носила суто теоретичний характер і мала значний розрив з практикою. По-друге, його наукова теорія стала аналізом суспільства узагалі, разом з тим аналіз дрібніших соціальних систем досліджувався Парсонсом меншою мірою. По-третє, вона описувала загальні особливості функціонування суспільства, не враховуючи специфічні особливості окремих суспільств. І нарешті, концепція Парсонса стала теорією суспільства у стані рівноваги, минаючи проблему соціальних протиріч і конфліктів, що виникають у ньому.

Таким чином, соціологічна теорія Т. Парсонса потребувала уточнення і коригування.

Враховуючи недоліки наукової концепції Т. Парсонса, його послідовник Роберт Кінг Мертон поставив за мету удосконалити її. Насамперед Мертон виступив проти тези Парсонса про всеохоплюючий і всезагальний характер структурно-функціонального аналізу, відкидаючи значимість емпіричних досліджень. Враховуючи неповторність різних соціальних явищ, Мертон пропонує ввести так звані теорії середнього радіуса дії. Завдяки останнім відбувається накопичення і узагальнення емпіричних даних, на основні чого згодом поповнюється фундаментальна соціологічна теорія. Таким чином, теорії середнього радіуса дії виступають своєрідним містком між емпіричними дослідженнями та теорією суспільства як цілісної системи. По-друге, на відміну від свого попередника, чия концепція носить здебільшого структуралістський характер, теорія Мертона передусім функціональна. Функцією Мертон називає те явище, яке слугує саморегуляції соціальної системи або пристосування її до середовища. Усі функції Мертон поділяє на ті, наслідки дії яких передбачаються соціальними суб'єктами (відкриті), та ті, чиї наслідки не усвідомлюються соціальними суб'єктами (приховані або латентні). Якщо ж наслідки дій соціального суб'єкта ведуть до послаблення саморегуляції соціальної системи, має місце так звана дисфункція, тобто формування нестабільності в межах соціальної системи. На відміну від Парсонса, який лише припускав існування протиріч і конфліктів у межах соціальної системи, але не досліджував їх, Мертон приділяє цій проблемі достатньо уваги. Назву терміну, що характеризує стан нестабільності соціальної системи, відхилення її від стандартних рамок, він запозичує у Е. Дюркгейма, називаючи таке явище аномією. Дисфункції на думку ученого полягають у порушенні рівноваги між двома частинами соціальної системи: цілями та інтересами соціальних суб'єктів, що випливають з меж культурних цінностей соціальної системи та нормативних засобів соціального контролю. Інакше кажучи, якщо зразки поведінки не знаходять підтримки з боку культури, то соціальні норми стають другорядними, соціальний суб'єкт на них не зважає і не дотримується їх.

Таким чином, Мертонові вдалося виправити певні теоретичні викривлення Парсонсівської системи структурно-функціонального аналізу, зробити її більш гармонійною і упорядкованою.

Сам же структурний функціоналізм і на сьогодні залишається одним з провідних методологічних підходів у соціології.

У західній соціології структурно-функціональний аналіз набув найбільшого поширення в соціології політики, соціології злочинності, соціології сім'ї, вивченні соціальної стратифікації.

13. Охарактеризуйте неоеволюціоністські концепції в культурології.

Неоеволюционізм склався в 60-х рр в Колумбійському і Мічиган унттах (США) Імпульс відродження інтересу до цих ідей виходив від робіт Л Уайта і був підтриманий такими культурними антропологами як А. Вайда, Карнейро, Р. Неролл, Р. Раппопорт, М . Салінса, Харріс та ін. У наст. час заснування неоеволюціонізма об'єднують нек-риє ідеї класичного еволюціонізму, загальні принципи пояснення, властиві функціоналізму і діффузіонізма, а сам напрямок включає в себе весь спектр теор. орієнтації, пов'язаних з вивченням необоротних соціокультурних змін, обумовлених відносинами людини як виду з його оточенням.

В кінці 1940-х рр. в етнології відродився інтерес до ідей еволюціонізму. Проте вчені прагнули подолати його спрощену, прямолінійність, та й сам термін «еволюція» вони інтерпретували по-різному: чи означає він неодмінно прогрес пли необоротне зміна; перехід від нижчого до вищого або від простого до складного або зростання адаптації; однолінійна або многолинейной еволюція; чи можна взагалі докладати дарвиновское вчення про еволюцію видів до людської культури? Залежно від розуміння цього терміна і створювалися ті чи інші теоретичні висновки і положення.

Більшість прихильників ідей оновленого еволюціонізму не визнають універсальної історичної закономірності, тому поняття еволюції вони трактують як поступальний розвиток взагалі, що відбувається але невизначених причин. Замість вчення про однолінійному розвитку культури неоеволюціоністи розробили кілька теорій еволюції: теорію спільних та розвитку, теорію мікро- і макропроцесів, закон культурної Домінал "закон потенціалу розвитку та ін. У своїх дослідженнях вони представляютт історію людського суспільства як суму многолинейной розвиваються замкнутих систем і ця Багатолінійсть розглядається як результат пристосування людини до різних реологическим середах.

Ідеї нсоеволюціонізма придбали особливий вплив в США і найбільш повно були розроблені в працях відомого американського кудьтуролога і етнолога Леслі Елвіна Уайта (1900-1975). Основні ідеї та загальна концепція культури Уайта викладені в трьох фундаментальних роботах: «Наука про культуру» (1949), «Еволюція культури» (1959) і «11онятіе культурних систем: ключ до розуміння племен і націй»

Не погоджуючись з точкою зору, згідно якої є тільки два способи дослідження соціокультурних явищ і процесів: історичний і функціональний (перший являє собою аналіз явищ, що мають велике суспільне значення, а другий - вивчення загальних властивостей процесів і явищ культури незалежно від їх хронологічній послідовності) , Уайт запропонував розрізняти три види процесів в культурі і відповідно три способи їх інтерпретації: тимчасові процеси - хронологічна послідовність унікальних подій, досліджуваних історією; структурні та функціональні аспекти розвитку культури, досліджувані в рамках функціонального аналізу; і, нарешті, формально-часові процеси, в яких явища культури постають як тимчасова послідовність форм, досліджувана еволюційним методом.

Еволюція, по Уайту, - це єдиний процес розвитку трьох основних форм дійсності, при якому одна форма виростає з іншого в хронологічній послідовності. Кожна форма, в свою чергу, утворюється з поєднання різних елементів культури. А культура являє собою незалежну систему, функція і Мета якої робити життя безпечним і придатною для людства. Вона має своє власне життя, управляється власними Принципами і законами. Протягом століть вона оточує індивідів з народження і перетворює на людей, формуючи їх переконання. Моделі поведінки, почуття і відносини.

Значне місце в концепції Уайта займає теорія символів. Він визначає культуру як екстрасомат пческую (віст Ґміна Єлесня) традицію, провідна роль у якій належить символам. Символічне поведінку він вважає одним з найголовніших ознак культури, оскільки здатність використовувати символи є найважливішою особливістю людини. Символ Уайт розглядав як ідею, сформульовану словами, яка робить можливим поширення і продовження людського досвіду, а його роль в людській культурі він бачив у тому, що символ перетворив людини з простого тварини в «людське тварина».

Інший напрямок розвитку нсоеволюцпопп.зма пов'язане з теорією многолинейной еволюції Джуліана Стюарда (1902-1972), сформульованої в його книзі «Теорія культурних змін» (1955). Стюард розглядає кожну культуру як особливу систему, еволюція якої визначається потребою адаптації до специфічних для кожної культури природним умовам. Еволюція природи може відбуватися різними шляхами, але суспільства, що знаходяться в близьких природних умовах і приблизно на однаковому рівні технологічного розвитку, еволюціонують схожим чином. Цей феномен «паралельної еволюції» пояснює збіг процесів розвитку товариств, розташованих далеко один від одного і не контактують між собою. На переконання Стюарда, схожість різних товариств не можна пояснити за допомогою концепції культурної дифузії, судити про походження тих чи інших культурних форм можна, лише проаналізувавши взаємозв'язку між природним оточенням, рівнем технологічного розвитку суспільства та його функціонуванням. Таким чином стюарди ^ засновує свою концепцію множинності еволюції, а на її основі - теорію культурних змін.

На думку Стюарда, є три шляхи дослідження законів розвитку культури: теорія однолінійної еволюції, яка виходить із ідеї єдності розвитку культури всіх народів і визнає лише відмінності в стадіях цього розвитку; теорія культурного релятивізму, що робить акцент на якісних відмінностях між культурами різних народів; і теорія многолинейной еволюції, згідно з якою розвиток окремих культур може йти зовсім різними шляхами, тому що залежить від форм їх пристосування до умов навколишнього середовища.

Головна мета концепції культурної екології Стюарда полягає у з'ясуванні того, чи тягне за собою адаптація внутрішні соціальні відносини еволюційного характеру. Культурна адаптація, на його думку, процес безперервний, оскільки жодна культура не змогла абсолютно пріспособіт'ся до навколишнього середовища. При цьому, підкреслює Стюард, основні риси культури залежать від природного середовища, але ця залежність детермінована культурними факторами. Важливу роль в теорії Стюарда грає поняття «культурний тип», яке визначається ним як сукупність рис, що утворюють ядро культури.

Хоча Стюард вважав екологію важливим фактором, він був упевнений, що не всі риси культури можна пояснити з точки зору екологічної адаптації. На основі цілого ряду прикладів він показує, ЦТО залежність від природного середовища не така вже пряма. Реальна історична практика переконує: чим простіше культура, тим сильніше Црямое вплив географічного середовища і навпаки.

Розвиваючи свою еволюційну теорію, Стюард приходить до концепції рівнів соціокультурної інтеграції. Він був упевнений, що відмінності між простими і складними товариствами мають не тільки кількісний характер. Системи більш високого рівня складаються не просто з більш численних і різноманітних частин вони якісно відрізняються від простих систем, так киць різні ступені складності тягнуть за собою істотно різні форми інтеграції та адаптації.

Детально досліджуючи роль навколишнього середовища в еволюції культу- I ри, Стюард зазначає, що вона має двоїстий характер: може виступати і як творча сила, і як обмежуючий фактор. Останнє має важливе значення, оскільки кожна сні тема змінюється лише в певних межах, інакше люди не виживуть. Ці межі можуть бути вузькими пли широкими і, в свою чергу, допус-1 кати менший або більший діапазон залежних від них культурних процесів. При цьому товариство з розвиненою технологією менше залежить від обмежень навколишнього середовища і, отже, відрізняеться: ся більш широким культурним діапазоном.

У 1950-1960-і рр. неоеволюционізм перетворюється на провідне тео *; ретические напрямок американської етнології. Це було викликано тим, що запропоновані ним концепції розвитку культури виявилися більш складними і різноманітними, ніж моделі класичного еволюціонізму. На відміну від інших теорій неоево.тюппоннзм використовує факти з сучасних культу]), роблячи на їх основі висновки про більш ранніх процесах розвитку культури.

Найбільш значний сучасний представник неоеволюціонізма - Марвін Харріс (р. 1920) вважає себе продовжувачем ідейУайтаі Стюарда. Згідно з його точки зору, викладеної в праці «Культурний матеріалізм» (1070). схожість і відмінність культурі кінцевому рахунку пояснюються тим, що потреби людини задовольняються за допомогою технологій, які відповідають даним умовам навколишнього середовища в даний момент часу. Кожна тех- I нологию співвідноситься зі специфікою навколишнього середовища і передбачає оптимальну експлуатацію наявних ресурсів при можливо малому застосуванні праці та енергії. Подібним чином мож I никают рівноважні системи, що залишаються стійкими до тих пір, поки не зміняться їх окремі показники.

На прикладі різних культур Харріс намагається довести, що за багатьма звичаями, які ми вважаємо абсурдними і ірраціональними, варто економічний розрахунок. Наприклад, в давньоіндійських ведах говориться про жертвопринесення великої рогатої худоби, в той час як сьогодні в індусів діє суворе табу на умер "пие корів. Згідно Харрису, шанування корів у сучасній "Г ії є результатом довгого історичного процесу, відмінної взаимовлиянием економічних, екологічних, демогра-Ль. Чеських і технічних факторів.

14. Охарактеризуйте теорію культур Л.Уайта. Вкажіть її особливості (висвітліть зміст понять «потік культури», «енергетична теорія культури» та ін.). Яке значення доробку вченого для становлення культурології як науки?

Уайт Лесли Элвин (1900 - 1975) - американский антрополог, культуролог. Первые годы студенческой жизни Уайта прошли в Луизианском и Колумбийском университетах, где он специализировался в психологии и философии.

Определяющей особенностью концепции Л. Уайта является утверждение принципа эволюционизма в науках о культуре. Он не согласен с точкой зрения, существовавшей в антропологии первой половины XX в., что есть только два способа исследований социокультурных явлений и процессов: исторический и функциональный. Первый представляет собой анализ уникальных явлений в хронологической последовательности, второй - изучение общих свойств, процессов и явлений (культуры) вне зависимости от хронологической последовательности. Американский ученый предлагал различать три вида процессов в культуре и соответственно столько же способов их интерпретации:

- временные процессы, представляющие собой хронологическую последовательность уникальных событий, их изучение есть история;

- вневременные, структурные и функциональные аспекты исследуют в рамках функционального анализа; - формально-временные процессы, в которых явления предстают как временная последовательность форм, рассматриваются эволюционным методом. Эволюция, по Л.Уайту, означает процесс, в котором одна форма вырастает из другой в хронологической последовательности. Формы образуются из слияния элементов культуры. Он признавал заслуги своих предшественников-эволюционистов (Тайлор, Морган), утверждая, что они не отрицали многолинейности развития культур.[1] Уайт поддерживает «теорию стадий» в культурной эволюции, что было базовым постулатом классического эволюционизма, с одной стороны, а с другой Уайт дает четкие определения понятиям - стадия и эволюционные стадии, разделяя их. Эволюционные стадии, по Уайту,-- реалистическое и научно обоснованное понятие; прогресс в культурных изменениях есть нечто, что определяется в объективных терминах и измеряется объективным критерием или критериями, и... поэтому культуры могут оцениваться и сопоставляться в категориях "более высокая", "более развитая" и т.д. Стадии -- это всего лишь последовательность значимых форм в рамках процесса развития.

Главная новизна подхода Уайта к культурной эволюции и предложенной им модели разработки этого поля состоит во временных рамках, которые он устанавливает, и в особом акцентировании роли энергии в культурной эволюции. Уайт предлагает не только продолжать начатое им подробное изучение культурной эволюции вплоть до наших дней, но и применять эти принципы для прогнозирования основных культурных тенденций будущего столетия. Строго говоря, то, что Уайт подчеркивает важность потребления и использования энергии в культурной эволюции, не является существенным отклонением от учения классических эволюционистов, особенно Моргана, который делал основной акцент на технологии как ведущем факторе культурного развития и социального прогресса. Возрастание количества доступной энергии, которую потребляют и используют, напрямую связано с технологическим прогрессом и является самым важным проявлением технологии.[2] Уайт выделяет во всякой культурной системе три фактора: