5. Суд і процес

Судовий процес згідно з Законником мав змагальний характер, що дістало вияв у формулі: «на суді, коли судяться і тяжаться дві сторони щодо своєї тяжби...». Судовий процес починався лише у разі приватної скарги потерпілого; в ньому могли брати участь не тільки усі вільні, а й феодально залежні селяни (меропхи). Лише раби, так звані властельські отроки, повинні були судитися «перед своїми господарями в усіх своїх справах».Докладні правила судочинства в Законнику відсутні. Сербський законодавець приділяє увагу лише початковій стадії процесу — порядку виклику до суду відповідача (обвинуваченого) і наслідкам його неявки, а також останній стадії процесу — постановлению судового рішення у письмовій формі. Письмовий запис усього процесу був передбачений лише в царському суді.Судді мали розглядати всі справи на основі особистих показань сторін, причому вони повинні були керуватися лише первісними показаннями сторін, «а останнім словам (не вірити) ні в чому». 169 — «Сторони, які прийдуть на суд моєї царської величності, що скажуть (спочатку, тим словам і вірити, і за тими словами судити, а останнім (не вірити) ні в чому».Серед інших доказів у Законнику вказуються показання свідків і дуже рідко ордалія. Остання у формі «несення заліза» передбачалася у разі звинувачень у розбої чи крадіжці.

152 — «І якщо хтось на суді звинувачує когось у розбої і крадіжці, і немає доказів, нехай буде їм за виправдання залізо, як те постановила моя царська величність; нехай виймуть його (залізо) біля церковних воріт з вогню і нехай (понесуть і) покладуть його на святий вівтар».

Висновки

Законник Стефана Душана закріпив основний привілей усього класу феодалів — право власності на землю. «Села і землі можуть бути лише царські, властелівські або церковні», — записано в статтях 75, 81 Законника.Феодальна верхівка світської і духовної знаті мала імунітетні привілеї, причому права духовних феодалів були ширшими, ніж світських. Як і світські феодали, вони були наділені податним імунітетом, але клірики не підлягали світському суду (крім деяких найтяжчих державних злочинів). Крім того, маєтки духовенства майже повністю вилучалися з відання місцевої державної адміністрації. Внаслідок цього наприкінці XIV — на початку XV ст. секуляризаторська політика центральної влади призводить до певного обмеження майнових прав і податкових привілеїв духовенства.Феодально залежне населення Сербії в цілому становило прошарок простолюдинів, «нижніх», який також поділявся на окремі станові групи. До нього належали вільні селяни-общинники (себри), кількість яких у міру розвитку феодалізму і закріпачення селянства різко зменшувалася, поземельно залежні селяни (влахи), а також кріпосні селяни (меропхи) і раби (отроки).

15. Розпад Сербської держави. Битва на Косовому полі. Сербська деспотина 14 ст.

У 1371 році відбулася битва на річці Мариці між сербами, яких очолюювали Вукашин й Углєша Мрнявичі, і османами. В цій битві серби зазнали нищівної поразки, а обидва державці загинули. Сербія перетворилися на друго- чи навіть третьорядну країну без жодних шансів не тільки на перемогу, а й на серйозний опір. Сербське царство остаточно розпалося на окремі частини. Протягом 1372 - 1374 рр. турки підкорили майже всю Македонію до річки Вардар. Центр сербської державності змістився на північ, в область, якою правив князь Лазар Хребелянович. На землі Лазаря турки вперше напали 1381 р., коли сербське військо під проводом воєвод Црепа і Вітомира завдало поразки османам у битві на Дубравниці поблизу міста Парачин. Вирішальна битва сталася 15 червня 1389 року на Косовому полі. Майже 30-тисячному турецькому війську, очолюваному султаном Мурадом і двома його синами, Баязидом та Якубом, протистояло не менш потужне сербське під проводом князя Лазаря.

Сербія не зникла як самостійна держава унаслідок битви на Косовому полі, але ця трагічна пдія повернула історичний розвиток сербської державності в зовсім інший бік, аніж той, в якому вона рухалася протягом першої половини XIV ст.

Початок османської експансії. Розпад сербського царства У1365 р. один із намісників - Вукашин Мрнявчєвич - проголосив себе королем, поширивши свою владу на частину території Душанової Сербії. Брат Вукашина -Углєша - став деспотом в іншій частиш Сербського царства. Про свою самостійність заявили також жупан Школа Алтоманович і князь Лазар Хребелянович. Цар Урош остаточно втратив контроль над країною. Разом з ним скінчилося понад 200-літнє правління Неманичів. У1371 р. відбулася битва на річці Мариціміж сербами, яких очолювали Вукашин й Углєша Мрнявчевичі, і османами. В цій битві серби зазнали нищівної поразки, а обидва державці загинули. Ця подія справила величезний вплив на історію не лише Сербської держави й сербського народу, а й усього Балканського регіону, започаткувавши період кривавого тривалого протиборства сербів та інших балканських народів з османами. Після перемоги на Мариці турки відкрили собі шлях углиб Балкан, одним ударом здолавши найпотужнішого у військовому відношенні противника. Сербія перетворилася на друга чи навіть третьорядну країну без жодних шансів не тільки на перемогу, а й на серйозний опір. У ній запанувало безвладдя, розпочався голод, людей охопила паніка. Сербське царство остаточно розпалося на окремі частини, в яких панували місцеві можновладці: брати Йован та Константан Деяновичі (Драгаші), Джурадж Балшич, Бук Бранкович, Нікола Алтоманович, Лазар Хребелянович та ін. Зверхність офіційного короля ніхто не бажав визнавати, тим більше що король - Марко Мрнявчєвич, син Вукашина, - одним із перших серед сербських правителів визнав себе васалом османів. Після битви на Мариці, протягом 1372-1374 рр., турки підкорили майже всю Македонію до річки Вардар. Центр сербської державності змістився на північ, в область, якою правив князь Лазар Хребелянович. Він досить швидко вирізнився поміж інших можновладців і розпочав боротьбу за проголошення себе наступником Неманичів та об'єднання сербських земель. До кінця 70-х років XIV ст. князь Лазар після перемог над Ніколою Алтомановичем, Радичем Бранковичем і деякими іншими правителями поширив свою владу на більшу частину території колишнього Душанового царства. Крім Лазаря, найвпливовішими сербськими володарями вважалися Бук Бранкович, який правив у Косово та Скоп'є, і Джурадж Балшич, правитель Зети. Продовжити діяльність, спрямовану на об'єднання всіх сербських земель, Лазарю не вдалося, бо у 1380-х роках основні зусилля він мусив спрямувати на боротьбу проти османів. На землі Лазаря турки вперше напали в 1381 р., коли сербське військо під проводом воєвод Црепа й Вітомира завдало поразки османам у битві на Дубравниці поблизу міста Пара-чин. У 1386 р. турки захопили місто Ніш, проте князь Лазар перетнув їм шлях і переміг у битві під Плочником. Наскоки турків тривали, але здійснювалися порівняно невеликими силами, що давало сербам змогу досить успішно чинити опір. Вирішальна битва сталася 15 червня 1389 р. на Косовому полі. Майже 30-тисячному турецькому війську, очолюваному султаном Мурадом і двома його синами, Баязидом та Якубом, протистояло не менш потужне сербське під проводом князя Лазаря. На боці останнього виступили численні союзники, серед яких згадуються король Боснії, правителі волоський і албанський, Герцеговини, болгари, хорвати, угорці, чехи та поляки. Князь Лазар особисто командував центром свого війська, доручивши командування правим флангом Вуку Бранковичу, а лівим - боснійському воєводі Влатку Вуковичу (за іншими джерелами, лівим флангом сербського війська командував король Боснії Твртко). Албанці та інші союзницькі загони розташовувались у ар'єргарді. Тонних відомостей про хід Косовської битви не збереглося. Вважається, що спочатку серби домоглися помітної переваги. Вук Бранкович на своєму фланзі вщент розбив загони Якуба. Князь Лазар здійснив прорив турецького центру й продовжував розвивати успіх. Як стверджує легенда, один із сербських воїнів - Мілош Обілич - дістався командного пункту османів (зробивши для цього вигляд, що перейшов на бік султана) й убив Мурада, що викликало сум'яття в турецькому таборі. Ситуацію врятував Баязид, який діяв рішуче й жорстко. Віддавши наказ приховати смерть Мурада, він убив свого брата Якуба як можливого претендента на престол, зібрав рештки турецького війська й провів вирішальну атаку, яка змінила ситуацію на полі бою. Серби не витримали натиску й почали відступати. Значна частина сербських вояків загинула, інші кинулися втікати, знаходячи смерть у водах річки, багато хто потрапив у полон. Турки захопили й пораненого князя Лазаря, якого відразу стратили. Після закінчення битви на Косовому полі османське військо відразу ж повернулося додому, не переслідуючи сербів. Ця обставина, разом зі звісткою про смерть султана Мурада, створила в сучасників враження, що перемогу в бойовищі одержали серби. Європа святкувала поразку ворога християнського світу. Проте реальні наслідки Косовської битви виявились фатальними не для турків, а для сербів та інших народів Балкан. Серби на Косовому полі втратили переважну більшість представників славних аристократичних і дворянських родів (серед тих, кому пощастило врятуватися, були Влатко Вукович і Бук Бранкович, якого народні перекази звинуватили у зраді й змові з турками) та значну частину війська. Смерть князя Лазаря, який - єдиний серед сербських правителів - намагався зупинити процес розпаду цілісної сербської держави, прискорила дезінтеграцію сербських земель. Сербія не зникла як самостійна держава унаслідок Косовської битви, але ця трагічна подія повернула історичний розвиток сербської державності в зовсім інший бік, аніж той, в якому вона рухалася протягом першої половини XIV ст. Сербія після поразки на Косовому полі визнала себе васалом турецького султана, що передбачало надання допоміжних загонів під час війни, сплату щорічної данини, розташування турецьких залог в окремих сербських містах. Новообраний сербський князь Стефан, старший син Лазаря, якому на той час виповнилося всього дванадцять років, та його молодший брат Бук мали регулярно відвідувати султана в його столиці, а молодша дочка Лазаря - Олівера - стала однією з дружин султана. До такого кроку сербів значною мірою підштовхнула загроза з боку Угорщини, король якої - Сигізмунд - уже восени 1389 р. здійснив перший похід проти Сербії. Не зустрівши будь-якого опору, мадяри дійшли до Шумадії і захопили міста Борач і Честин. Протягом 90-х років XIV ст. турки здійснили багато походів проти ослаблених і роз'єднаних балканських держав і державних утворень, поступово підкоривши Болгарію, Валахію, частину Боснії, більшість сербських земель, дедалі серйозніше загрожуючи Угорщині. Король Сигізмунд, зібравши велике військо, до якого приєдналися загони із багатьох країн Європи, зробив спробу раз і назавжди розв'язати "турецьку проблему", проте в битві поблизу міста Нікополь на Дунаї його військо було вщент розбите османами, а сам він ледве врятувався. У цьому бою у складі турецькоїармії особливо відзначився сербський загін під проводом Стефана Лазаревича. Усі сербські землі, у тому числі й Боснія, в цей час були охоплені усобицями, війнами й повстаннями; всюди запанували розпач і зневіра. Позбавлені змоги чинити опір ворогові власними силами, сербські можновладці намагалися укладати союзи з однією "великою" регіональною силою проти іншої, по черзі кидаючись в обійми угорського короля проти турків або турецького султана проти угорців. Так, Стефан Лазаревич після досить тривалої вірної служби султанові у 1403 р. визнав зверхність короля Сигізмунда, діставши за це Мачву з Белградом (куди деспот переніс свою столицю). Однак через неповні десять років Стефан відновив активне співробітництво з турецьким султаном Магометом І.

16. Боснія у 12 – 15 ст. Винекнення герцоговини.

У середні віки Боснія останньою з областей південних слов'ян створила власну державу і останньою навернулася в християнську віру, оскільки вона географічно була ізольована від своїх сусідів, що дозволяло її культурі розвиватися самобутнім шляхом. У ранньому Середньовіччі територія Боснії належала державі Рашка (Сербія). В 960 р. територія добилася самоврядування. В 1018 номінально потрапила під владу Візантії. На початку XII століття частина Боснії в результаті воєн потрапила до складу Угорщини. Угорський король отримав титул «Ramae rex»(король Рами, тобто Боснії), оскільки держава лежала в основному в долині річки Рама. Король Угорщини також призначав своїх намісників (банів) для керування Боснією. Потім на деякий час Боснія знову потрапила під візантійський вплив, але бан Кулін Боснійський наприкінці XII століття знову визнав себе васалом короля Угорщини, хоча поводив себе як цілком незалежний правитель. Він надав торгові привілеї купцям з Дубровника, заохочував переселення майстрів та ремісників з Хорватії, підтримував видобуток залізної руди і т. д.

У 1203 р. Папа римський закликав Куліна і боснійські старші релігійні громади відмовитися від єресі і прийняти католицтво. В 1250, після ряду хрестових походів у Боснії, Угорщина перепідпорядкувала собі ці землі. Сто років Боснія була католицькою державою, підпорядкованою Угорщині, поки в 1377 Твртко I Котроманич не оголосив себе боснійським королем. До кінця XIV століття Боснія, будучи розширеною за рахунок сусідніх земель, стала великою слов'янською державою з виходом до Адріатичного моря. Тепер до складу Боснії входили Хорватія, Далмація і Герцеговина (Хум), через що населення країни сильно зросло і стало багатонаціональним.

Однак після смерті Твртка держава розорилися і занепала. Угорці знову почали напади на Боснію, віднявши північну і центральну частини Далмації. У XV столітті ситуація ускладнилася тим, що феодали відмовилися підкорятися королю. У Хумі місцевий феодал Степан Вукчич в 1449 році самовільно став герцогом, через що на підвладні йому території поширилася назва «Герцеговина», яка й досі використовується. В 1463 більша частина Боснії потрапила під турецьку владу, а в 1482 р. і Герцеґовина підкорилися туркам. У складі Османської імперії ці два регіони були об'єднані під владою єдиної місцевої адміністрації, і був утворений єдиний вілайят Боснія.

17. Винекнення незалежної держави Трпимировичів ( 9 – 11 ст.)

Королівство Хорватія було незалежною державою з 925 до 1102, і охоплювала більшу частину сьогоденної Хорватії і Боснії і Герцеговини на Балканах. Державою керували в основному з роду Трпимировичів до 1102, коли Королівство Угорщина встановило контроль над державою. Після цієї події Хорватія залишається під владою Угорщини до руйнації Австро-Угорської імперії в 1918 році.

Томіслав I, нащадок Трпимира I, вважається засновником династії Терпимировичів. Між 923 і 928, Томіслав досяг успіху в справі об'єднання хорватів Паннонії і Далмації, якими керували князі окремо, і він був коронований як король Дувненського краю (центральне місто області — Дувно перейменували на Томіславград на його честь). Головний доказ, що Томіслав був коронований королем є лист від 925 (збереглася лише копія від 16 століття), в якому Іван X, називав Томіслава — королем Хорватії.

Держава Томіслава охоплювала велику частину Паннонії, Далмації, Боснії і Славонії. Він адміністрував своє королівство на одинадцять країв (жуп) і одну бановину. Кожен з цих регіонів мав укріплене королівське місто.

Томіслав мав конфлікт з булгарським керманичем Сімеоном I. Томіслав підписав договір з Візантійською імперією, яка дозволяла йому контролювати візантійські міста в Далмації до приборкання болгарської експансії. У 926 Симеон намагався розірвати хорватсько-візантійський договір, направивши князя Алогоботура з величезною армією проти Томіслава, але армія Симеона зазнала поразки в битві на боснійському нагір'ї. Згідно з De Administrando Imperio армія і флот Томіслава складався з приблизно 100000 піхоти, 60000 кінноти, 80 великих і 100 дрібних кораблів.

Хорватське суспільство зазнало значні зміни в десятому столітті. Місцеві лідери жупаній були замінені керманичами від короля, які займали землі від попередніх землевласників, по суті створюючи феодальну систему. Раніше вільні селяни стали кріпаками і перестали бути солдатами, внаслідок чого військова потужність Хорватії зникає.

Томіславу спадкує Трпимир II (928-935) і Крешимир I (935-945), які зуміли зберегти свою владу і добрі стосунки з Візантійською імперією та папою. Мирослав (945-949) був убитий Прибіною в ході внутрішньої боротьби за владу, а Хорватія втратила острови Брач, Хвар і Віс на користь Паганії. Далматські міста-держави і князівство Боснія були втрачені на користь Візантії, а Східна Славонія і Срем були окуповані мадярами.

Крешимир II (949-969) відновив хорватську владу на більшій частині території держави. Він зберіг особливо добрі стосунки з далматинськими містами, він і його дружина Олена дарували землі і церкви Задару і Соліну. Крешимиру II успадкував його син Стефан Держислав (969-997), який мав тісніші відносини з Візантійською імперією, від якої він отримав королівські знаки.

Як тільки Стефан Держислав помер в 997, три його сини, Святослав (997-1000), Крешимир III (1000–1030), Гойслав (1000–1020), розпочали боротьбу за владу чим ослабили державу і дозволили венеціанцям на чолі з Орсеоло П'єтро II і болгарам на чолі з Самуїлом зазіхати на терени хорватської Адріатики. У 1000, Орсеоло привів венеціанський флот в східну частину Адріатичного моря і поступово узяв під свій контроль весь регіон [1], по-перше острова затоки Кварнер і Задар, пізніше Трогір і Спліт, а після успішного військово-морського бою з неретвіанцями, він отримав контроль над Корчулою і Ластово, і затвердив назву князівство Далмація (dux Dalmatiæ).

Крешимир III намагався відновити владу над містами Далмації і мав певний успіх до 1018, коли він був переможений Венецією в союзі з лангобардами. Його син, Стефан І (1030-1058), розвинув успіх свого батька — князь Паганії став його васалом в 1050.

Під час царювання Крешимира IV (1058-1074), середньовічне хорватський царство досягло свого піку територіальної експансії. Крешимиру удалося отримати від Візантійській імперії підтвердження його влади над містами Далмації. Він також дозволяє Римській курії брати активнішу участь в релігійних справах Хорватії, що призвело до порушення його влади над глаголічеським духівництвом в Істрії після 1060. Хорватія за часів Крешимира IV складалася з дванадцяти округів і була трохи більше, чим за часів Томіслава. Вона включала князівство Паганія, і мала вплив у Захумл'є, Травунії і Дуклі.

Проте в 1072, Крешимир допоміг болгарським і сербським повстанцям проти їх візантійських господарів. Візантійці відповіли в 1074, пославши норманнів на чолі з Аміком захопити Раб. Вони не змогли захопити острів, але їм вдалося захопити царя, і хорвати були вимушені капітулювати і віддати Спліт, Трогір, Задар, Біоград, і Нін норманнам. Смерть Крешиміра IV в 1074 призела до уривання де-факто Терпимировської династії, які правили Хорватією впродовж більше двох століть.

Крешимиру успадкував суперник, але і родич, Святославичів (Терпимировська молодша лінія): Димитрій Звонимир (1075-1089)^[1] . Він був баном Славонії. Він отримав титул завдяки підтримки папи Григорія VII, після чого він підтримав норманнів під головуванням Роберта Гвіскара в їх боротьбі проти Візантійської імперії і Венеції між 1081 і 1085. Звонимир перевіз свої війська через протоку Отранто і окуповував місто Дуррес. Його війська підтримували норманнів в багатьох битвах уздовж албанських і грецьких берегів. Через це в 1085, візантійці передали свої права в Далмації Венеції.

Часи царювання Звонимира згадуються як мирні і процвітаючи часи, з цього часу Святійший Престол отримав панування в Хорватії до цього дня. В цей час дворянські титули в Хорватії були зроблені на кшталт інших частин Європи, комз і барон, використовували для жупанів і знаті королівського двору, і властелін для іншої знаті. З цього часу Хорватія орієнтувалась на Західну Європу, а не на схід.

18. Угорське королівство наприкінці 11 – 15 ст.

Виникнення і розвиток Угорської ранньофеодальної держави в ХІ – ХІІ ст. Венгри (мадьяри) належать до фіно-угорської мовної групи. Жили вони у передгір‘ях Південного Уралу, де об‘єднались в союз семи племен, кочували в причорноморських областях. Під натиском печенігів в кінці ІХ ст. венгри рушили на захід і завоювали дунайську рівнину, заселену слов‘янами та іншими етнічними групами – залишками східно-германських племен аварів. У Х ст. вони перейшли до осідлого землеробства і скотпрства. Багато що в агрокультурі угорці запозичили у слов‘ян. В першій половині Х ст. угорці здійснили грабіжницькі походи в сусідні країни – Німеччину, Північну Італію, Східну Францію. Тільки після поразки на Лесі (Леха) у 955 р. їх набіги припинились. У Х ст. під впливом підкорених народів в угорців почали розвиватися класові відносини, піднялась князівська влада. Цьому сприяло і прийняття християнства. Князь Іштван з роду Арпадів об‘єднав під своєю владою всі мадьярські області і близько 1000 р. із згоди папи Сільвестра ІІ прийняв королівський титул. Він завершив християнізацію мадьяр. Країна була поділена на судово-адміністративні округи – комітати, на чолі яких стояли ішпани (слов‘янське жупани). Вони збирали податки для короля і від його імені здійснювали владу. Ішпани селились в замках і мали в своєму розпорядженні гарнізони кінних воїнів. В ХІ ст. в Угорщині вже склались феодальні відносини. Найбільшим землевласником був король, який володів величезним доменом, єпископства і монастирі, були і світські феодали. Значну частину населення складали вільні селяни. Найбільш експлуатовані – серви і лібертіни – вільновідпущеники і їх нащадки, які несли панщинні повинності. В королівських помістях було багато замкових людей – посаджених на землю воїнів, які виконували натуральні повинності на користь короля. Чисельною була верства королівських міністеріалів – удврників, які несли двірцеві служби. Повстання селян проходили під гаслом відновлення старих порядків і язичництва. Ці повстання використала родова аристократія, позбавлена влади. У 1041 р. в результаті народного повстання був скинутий король Петр, син венеціанського дожа і сестри Іштвана, і на престол став Аба Шамуель, один із нащадків родових старійшин, який хотів відновити общинну власність на землю. Багато представників феодальної знаті були страчені. Феодали закликали в країну германського імператора Генріха ІІІ, який придушив повстання. Аба Шамуель був захоплений в полон і страчений. Споба відновити на престолі Петра викликала ще одне повстання (запросили Андрія з Києва). Король Белла І змушений був у 1061 р. скликати народні збори з представників міст і сіл і скоротити податки. Він же наніс поразку повсталим. В країні були відновлені католицька віра і феодальні порядки. У ХІІІ ст. оформилися класи феодального суспільства, поширилась грошова рента. Але селяни ще мали право переходу. Все більше посилювалася феодальна знать, слабшала влада короля. Король сам роздавав землі із свого домена і привілеї. Особливо багато пожертвувань зробив Ендре ІІ (1205 – 1235). Посилення знаті викликало невдоволення дрібних дворян, які домагались зрівняння в правах із знаттю і захисту від її свавілля. Скориставшись поразкою короля у війні за Галицьку Русь і народними повстаннями, дворянство у союзі з однією з груп знаті змусили Ендре ІІ підписати у 1222 р. Золоту буллу (указ із золотою печаткою), що закріпляла дворянські привілеї. В ній містилися обіцянки берегти вольності всіх вільних людей. Король обіцяв щорічно скликати сейм, в якому могли вільно брати участь великі і дрібні феодали. Дворян не можна було кинути у в‘язницю “на догоду магнатам”. Дворянство і духівництво звільнялись від податків. За участь у воєнних походах за межі держави король був зобов‘язаний сплачувати винагороду. Представникам королівської влади заброрнялось вступати на територію дворянських володінь без запрошень. Золота булла нагадувала Велику хартію вольностей англійських баронів і рицарства. Остання її стаття була буквально тотожною. Декларувалося право феодалів на опір королю, якщо він порушить дані обіцянки. Але Золота булла, на відміну від Великої хартії вольностей, не надавала жодних прав городянам. У 1235 р. була видана нова булла, що стверджувала привілеї вищого духівництва. У ХІІ – ХІІІ ст. Угорщина стала сильною державою. На заході вона стримувала натиск Священної Римської імперії, а на сході сама була загарбником. В ХІ ст. вона підкорила Трансильванію, Захопила Закарпаття, воювала за Галицьку Русь. У 1105 р. король Кальман підкорив Хорватію і об‘єднав її з Угорщиною. Була встановлена верховна влада над далматинськими містами, які зобов‘язались платити данину. А зіткнення з Візантією закінчилось поразкою і певний час Угорщина платила їй данину. Боротьба з печенігами і половцями зближала Угорщину з Руссю. Були укладені династичні шлюби. Однак, міцний союз не склався. У 1241 – 1242 рр. – монголо-татарська навала. Король Белла ІV відкинув вимоги Бату-хана. Три колони монголів обрушились на Угорщину. Заклики про допомогу до імператора ні до чого не привели. Угорське військо було розбите на р. Сайо (Шайо). Король з двором втік у Далмацію. Монголи зруйнували столицю Пешт та інші міста Угорщини. У другій половині ХІІІ ст. Угорщина вступила в період роздробленості. Король зберігав лише формальне верховенство. Магнатські сім‘ї стали володарями земель. У Задунав‘ї панувало графське сімейство Наметуйварі, в Словаччині – Чаки, на сході – Аба і Борша. Король Ласло ІV навіть намагався боротись з магнатами, спираючись на кумак (половців), але був захоплений у полон. При останньому з Арпадів – Ендре ІІІ (1290 – 1301) в країні панувала анархія. У ХІV – ХV ст. в економіці Угорщини спостерігається прогрес. Поширюється трипілля. Вирощують виноград. Продукція йшла на зовнішній і внутрішній ринки. За законом 1351 р. була введена нова повинність – дев‘ятина. Введена була і панщина. Правове становище селян погіршилось. Перехід – лише з дозволу господаря. Багато феодалів мали судове право – “право меча”. Пасивний опір селян – втечі, відмова виконувати повинності, але були і збройні виступи. Певне поширення мав гуситський рух. У 1437 – 1438 рр. вибухнуло повстання у Східній Моравії і Трансильванії. Центром стало місто Бобильна. За взірцем таборитів вони робили спроби усуспільнити майно. Однак, селяни не створили боєздатної армії і потерпіли поразку. У 1449 р. у Словаччині вибухнуло повтання “братчиків” під проводом Петра Аксамита. Угорські феодали придушили його. У ХІІІ – ХІV ст. угорські міста переживали господарське піднесення. Найбільшими були Буда, Пешт, Естергом. У ХІV ст. з‘явились цехи. Почала розвиватись гірнича справа – дорогоцінні метали і мідь. Цьому сприяла і королівська влада. У 1327 р. Карл-Роберт оголосив гірничу регалію королівською прерогативою. В містах патриціат був німецьким. Ремісничу масу складали угорці. У більшості міст – самоуправління. У ХІV – ХV ст. в ряди патриціату почали проникати угорці. У 1439 р. городяни Буди винищили більшу частини німецького патриціата. Влада перейшла до угорських баронів. Піднесення міст сприяло посиленню і централізації держави. Період міжцарювання закінчився у 1308 р. обранням на престол родича Арпадів Карла-Роберта Анжуйського з Неаполітанського королівства. З цього часу утвердився принцип обрання королів сеймом. При Анжуйській династії королівська влада посилилась. Спираючись на дворян і міста, Карл-Роберт (1308 – 1342) і Людовік (Лайош) І (1342 – 1382) приборкали магнатів. У країні настав внутрішній спокій, економічне пожвавлення. В Угорщині склалась станово-представницька монархія. Хоча королі Анжуйської династії правили з допомогою Державної ради, але змушені були час від часу скликати сейм. З 1351 р. в сеймі почали засідати рядові дворяни, а з початку ХV ст. – важливі постанови, оголосивши недоторканою дворянську земельну власність і обмеживши перехід селян. Королі Анжуйської династії знову приєднали Хорватію і Далмацію. Над Молдавією І Волощиною був встановлений протекторат. Лайош І намагався об‘єднати під своєю владою Угорщину і Неаполітанське королівство, але його походи на південь Італії закінчились поразкою. Недовгою виявилась і династична унія з Польщею, укладена в 1370 р. Після смерті Лайоша І вона розпалося. У кінці ХІV ст. – знову смути. Король Сигизмунд (Жигмонд) в умовах зіткнення різних груп змушений був робити магнатам великі поступки, щоб заручитись підтримкою. Зате він у 1411 р. був обраний на престол Священної Римської імперії. У 1396 р. Жигмонд здійснив хрестовий похід проти турок, в якому брали участь німці і хрестоносці з інших країн. Але під Нікополем хрестоносці були розбиті, Жигмонд ледве уник полону. Була укладена унія з Польщею. На Угорський престол був запрошений польський король Владислав ІІІ. Він проголосив новий хрестовий похід проти турок, але під Варною у 1444 р. польсько-угорське військо було розбите турками, а король Владислав ІІІ загинув. Дрібні і середні дворяни об‘єднались навколо центральної влади. У 1446 р. правителем був обраний полководець Янош Хуньяді. Він ліквідував магнацькі ліги, створив ополчення з дворян і городян і в 1456 р. наніс поразку туркам біля Белграда. Це затримало просування турок. Становище Угорщини ще більш зміцніло при сині Яноша Хуньяді Матіаші Корвіні (1458 – 1480) обраному сеймом на престол. Він створив постійну найману армію і зміцнив судовий аппарат. В Угорщині оформилась станова монархія. В сеймі засідали і представники міст. З міст брались немалі податки. Матіаш Корвін зумів розширити Кордони Угорщини. До неї були приєднані Моравія і Сілезія (захоплені у Чехії), Автсрія і Штірія (захоплені у Габсбургів). Однак після Матіаша Корвіна, коли престол зайняли польські Ягеллони – Владислав, а потім Людовік, знову почалось повстання магнатів. Погіршилось становище селян. Приводом для їх виступу став збір ополчення проти турок. Весною 1514 р. папа Лев Х очолив хрестовий похід. Учасникам обіцяв пільги, в т.ч. звільнення від особистої залежності. Зібралось 40 тис. куруцій (хрестоносців) з селян і бідноти. На чолі – дворянин з Трансильванії Дьердь Дожі. Куруци не пішли проти турок, а підняли повстання. Дожі створив сильну армію. Куруци захопили ряд міст і оголосили Угорщину республікою без станових привілеїв. Але при облозі Темешвара куруци потерпіли поразку. Поранений Дожі був схоплений і страчений після тортур – спалений на розпеченому троні. 7 тис. селян були страчені. Восени 1514 р. зібрався “Дикий сейм”, що позбавив селян права переходу з збільшив повинності. Селянам було під страхом смерті заборонено носити зброю. Це послабило обороноздатність Угорщини проти турок. У 1526 р. в битві при Мохачі турецька армія Сулеймана розбила чесько-угорське військо. Південно-східна Угорщина відійшла до турок, західна – до Австрії, а Трансильванія визнала залежність від Османської імперії. На століття була втрачена незалежність.

19. Далмація під владою Венеціанської республіки 15 – 18 ст.

У 1420-1797 роках Далмация (окрім Дубровника) знаходиться під владою Венеції, яка бачила в купцях далматинців небезпечних конкурентів і намагалася обмежити або повністю знищити зовнішню торгівлю міст далматинців, поставити Далмацию в повну економічну залежність. Венеція не лише втручалася в політичне життя поморських міст і призначала правителів міських громад, але і ввела всілякі обмеження для мореплавства і торгівлі слов'ян, прагнучи до встановлення своєї торгової монополії на Адріатиці. Венеціанський уряд сам встановлював торгові мита на товари, що привозилися і вивозилися з Далмации, намагався регулювати ціни у своїх інтересах. Строго регламентувався експорт і імпорт товарів. Крім того, поморські міста були зобов'язані припиняти торгівлю з тими країнами, які ворогували з Венецією. У XVI столітті внутрішні області Далмации захоплює імперія Османа. По Кампоформийскому мирі (1797) Далмация передана Австрії і знаходиться під її владою до 1918

20. Хорватські землі у складі Угорського королівства (початок 12-16 ст.)

Хорватские землі на XII — початку XVI в. Верховна владу у хорватських землях з кінцяХII в., зазвичай, належала наступникові угорського престолу (герцогу,) що викликало відособленості хорватських земель. Старе адміністративне пристрій Хорватії зберігало посадубана, який був повновладним правителем країни, бо вирішував питання зовнішньої політики України, залишалися до компетенції угорського короля. Разом про те безпосередня владу у країні значною мірою залишалася до рук місцевої знаті, представниками якому булобани, жупани та інші посадові особи.

Найбільші зміни у автономному Королівстві Хорватія,Славония і Далмація припадають на через відкликання поширенням влади угорських королів для цієї землі. Почався інтенсивний процес освіти великої земельної власності як світських, і духовних феодалів. Особливо це були притаманноСлавонии. Угорські королі роздавалиславонские землі за умов несення військової служби старої знаті і служивим людям: представникам місцевого населення, іноземцям й у першу чергу угорцям. ДоХIV в. юридичне і економічне становище всіх категорій залежних селян майже зовсім зрівнялося. Вони перебувають у особистої залежність від своїх феодалів і виконували різноманітних повинності та обов'язкові платежі (панщина, церковна десятина, грошовий оброк тощо. буд.).

У 1222 р. угорський король Андрій II видав закон (ЗолотуБуллу), яким умовна форма володіння землею мав потрапити у спадкову, а світська знати вивільнялася з податків і отримувала гарантії особистої недоторканності. Собори як станові зборів феодальної знаті почали виконувати значної ролі у внутрішній життя в країні.

УХII—ХV ст. вСлавонии відбувався швидке зростання міст на землях, належали королю, яка надала їм численні пільги і привілеї, вбачаючи у них опору побороти земельних магнатів. Вони мусили оголошено вільними королівськими містами й отримували право внутрішнього самоврядування. Ці міські громади не підпорядковувалися влади жупанів, мали своїадминистративно-судебние органи, а населення звільнялося від торгових мит. Найбільш великими містами в континентальної частини Хорватського королівства у період булиГрадец,Вараждин,Вировитица,Крижевци. У 1260 р. хорватська територія поділили на двібановини —Славонию і Хорватію.

НаприкінціХШ в. свого економічного розквіту досяглидалматинские міста які пов'язані із загальним пожвавленням торгівлі на Середземному морі і промисловим підйомомсеверо-итальянских міст. Разом про те приєднаннядалматинских міст до Угорщини сприяло зміцненню їхніх торговельних відносин із внутрішніми землями Балканського півострова. Сприятливо позначилися на внутрішньому розвиткудалматинских міст і привілеї, надані їм угорським королем. Ці привілеї значною мірою сприяли розвитку автономного самоврядуваннядалматинскихгородах-коммунах, внутрішнє життя яких регулювалася власними законами, записаними вХIII—ХIV ст. у спеціальні статути.

економічний розвитокдалматинских міст, було пов'язано, передусім, з посередницької торгівлею, особливе значення мала морська торгівля.Ремесленние вироби італійського, а почасти й місцевого виробництвадалматинские купці продавали в континентальної частини Балканського півострова: як і Хорватії, і у Боснії, Сербії, і за іншими землях Натомість, звідси вони вивозили сільськогосподарську продукцію, і навіть шкіри, шерсть, вино і ліс.

Розвиток аграрних відносин територій належали,далматинским містам, мав своє специфіку, що полягала у цьому, що землі тут оброблялися особисто вільними орендарями. Праця особисто залежнихкрестьян-сервов майже використовувався. Більшість населення поділялася на привілейованузнать-патрициат і у простолюдді. До складу патриціату входили великі землевласники, багаті торговці, домовласники і лихварі.Простонародьем іменувалися середні й дрібні торговці, ремісники, матроси, рибалки, Особливе стан становила духовенство.

>Венгеро-хорватские королі з династіїАрпадовичей дуже втручалися у внутрішнє життядалматинских міст наприклад, вже за часівКоломане у місті Спліті було розміщено угорські гарнізони. Але це зупинило домагань із боку Венеції наДалмацию. У 1115 р. вона знову почала воєнних дій, що тривали близько 20 років. Боротьба точилася зі змінним успіхом. Тим більше що посилився тиск надалматинские міста із боку хорватських магнатів. Так було в початкуХIII в. князямБрибирским вдалося поширити своєю владою на міста Спліт,Шибеник,Трогир і Нін. З розширенням прав феодальних сімейФранкопанов,Брибирских,Зринских,Шубичей почали слабшати вплив та влада короля, що призвело до розквіту магнатської олігархії і до міжусобним війнам феодалів. У 1301 р. припинилася династія Арпадів. Після тривалої династичної боротьби влада перейшла до рукАнжуйской династії, першим представником якої став Карл II Роберт.

КороліАнжуйской династії повели запеклу боротьбу з магнатами, прагнучи придушити політичну самостійність. Відчутних успіхів у цьому справі вдалося досягти ЛюдовікуАнжуйскому (1342—1382), який кілька днів зумів придушити внутрішню опозицію та змусив Венецію відмовитися від її володінь в Далмації. Влада угорського правителя визнавДубровник.

Проте після смерті Людовіка вВенгеро-Хорватском королівстві новою силою розгорілася боротьба між магнатами. Цим не забарилася скористатися Венеція. Король Сигізмунд (коронований в 1387 р.) змушений був продати їй у 1409 р. за 100 тис. дукатів всі свої права наДалмацию. У завзятій боротьби з Сигізмундом та її наступниками венеціанці до серединиХVв. оволоділи всієїДалмацией (крім Дубровніка).Хорватские острови Фіджі і прибережні міста залишалися під владою Венеції сталася на кілька століть до падіння Венеціанського держави у 1797 р.

У історіїВенгеро-Хорватского держави настав важкий період, відзначений тривалими усобицями феодальної знаті і грабіжницькими набігами турків. Після перемоги надвенгерско-хорватским військом уДобора в 1415 р. турки вперше вступили на хорватську територію.

Внутрішнє становище країни кілька стабілізувалося при короліМатвее (Матьяше Гуньяді)Корвине (1458—1490). У той самий час турки, оволодівши до 1463 р. здебільшого Боснії, стали безпосередніми сусідами хорватських земель. УХVI в. вони не обмежувалися набігами, а перейшли до поступового захоплення хорватських земель, насамперед Далмації.

Після розгромухорватско-венгерских військ наКрбавском полі Лику (1493) і особливо - по катастрофи в битву біля місті Мохачі (нині Угорщина) в 1526 р., коли турецький султан розбив війська угорського короля Людовіка II, загинув у цієї битві, шлях у Західної Європи туркам було відкрито. Незабаром вони зайняли південну частина Угорщини та ряд східних районівСлавонии. Хорватія виявилася перед загрозою повного завоювання турками.

21. Чорногорія у 14 – 17 ст.

В другій половині XIV століття Зета (Чорногорія) стає незалежною від центральної влади в Сербії і продовжує своє існування як самостійну феодальну державу, спочатку під управлінням династії Балшичей, а потім - Црноєвічей. Балшичи істотно розширили територію своєї держави в результаті постійних воєн як з своїми сусідами - албанськими, боснійськими, сербськими феодалами, так і з тими, що набирають силу Венецією і Туреччиною. Із зростанням влади Црноєвічей Зета (або Чорногорія - ця назва з'явилася при їх правлінні) стала країною, чия державна система була сумішшю феодального і общинно-родового ладу. У цей період почастішали набіги турків. Територія країни зменшувалася, населення відступало до гір Ловчен. Новою столицею країни, що зменшилася, Іван Црноєвіч вибрав Цетіне, де побудував свій палац і монастир. Цетіне було призначено стати державним і духовним центром Чорногорії, що підтримує їх в прагненні до свободи в подальші п'ять довгих століть.

.

При фінансовій підтримці сина Івана Црноєвіча - Джураджа, в Цетіне почав роботу перший в південнослов'янських землях друкарський будинок. У 1493 році в світло було випущено п'ять церковних книг, надрукованих на кирилиці.

Після нетривалого царювання Джураджа країна потрапила під владу турок (1496 рік). З 1513 року Чорногорія виділяється в особливу адміністративно-територіальну одиницю у складі імперії Османа, з високим ступенем автономії, маючи свій уряд, судові органи і постійну армію. Таке положення в країні зберігалося до Кандійськой війни (1645-1669 г.г.), після якої територія навколо гір Ловчен знов знайшла повну незалежність.

Верховна влада, як духовна, так і світська, належала цетіньськім Владикам. Органами державної влади були Загальний чорногорський збір і Рада розділів племен. На нижчих рівнях керівництво здійснювалося радами племен. У 1697 році чорногорський збір вибрав владикою Даніло I - першого правителя династії Петровічей. Даніло почав організовану боротьбу за політичне і релігійне об'єднання країни, що підривається міжклановими конфліктами і що проводиться турками на межах країни ісламізацией населення. 1712 рік увійшов до історії чорногорського народу як рік однієї з найбільших перемог армії країни над боснійським візирем Ахмедом-пашею в битві у Царева Лазу.

Об'єднана зусиллями владики Петра I Петровича (1784-1830 р. р. ) - по багатьом думкам найвидатнішої фігури в Чорногорській історії - країна встала на шлях зміцнення свого суверенітету. Після серії великих перемог над турецькими арміями, що перевершують по силі, в 1796 році вплив Туреччини був обмежений і Чорногорія стала де-факто незалежною державою. Заслугою Петра I також було подолання затяжної внутрішньої кризи: він об'єднав чорногорські клани, встановив міцні зв'язки з жителями побережжя, що знаходилося під окупацією Австрії. Їм були видані закони, що забезпечували відхід від традиційної, кланової організації суспільства і введення сучасних державних інститутів і методів управління.

22. Хорватські землі в Австро-турецьких війнах 17-18 ст. «прагматична санкція» 1713 р.

Турецька експансія тривала до 1560-х років. Протягом цієї періоду процвітав лише одне хорватскоязычный район – вільна республіка Дубровник. Він платив данина туркам і отримував вигоду від зручного географічне розташування торгувати на Балканах. Становище хорватів під владою Венеції, Османської імперії і Габсбургів було важким: турецькі завоювання спровокували великі міграції й виробництвом призвели до внутрішнього хаосу; багато хорвати втекли з районів проживання, інші були насильно депортовані людям чи продані османськими завойовниками в рабство. Через війну «Довгого війни» між Австрією й Туреччиною (1593–1606) до Габсбургам відійшла небагато хорватських земель. У 1630-е роки склалася так звана Військова кордон – область підлягаючий прямому правлінню бана і сабора, а безпосередньо підпорядковується австрійським владі. У ньому переважно оселялися православні біженці з османських територій, котрі користувалися правами автономного правління.

Нова історія Хорватії почалася у другій половині 17 в., коли абсолютизм і централізм австрійського імператора Леопольда I (1657–1705) узяли гору над феодальної політикою, проведеної князівськими пологами Зринских (колишніх Брибирских) і Франкопанов, прагнули проводити антигабсбурзьку політику. У результаті австро-турецкой війни 1683–1699 австрійськими військами увійшли до Славонию й у 1688 відвоювали хорватську територію до р.Сава. Крайна ж у 1690 стала місцем «Великого переселення» сербів на чолі з православним патріархом.

Для зміцнення своєї політичної перемоги держава Габсбургів в 1715 скасував митниці; в 1717 ліквідувало монополію Венеції на судноплавство по Адріатиці; в 1718 домоглося угоди з турками, відповідно до яким австрійським судам було дозволено плавати Дунаєм і Саве; в 1719 створило вільні порти в Трієсті і Рієку (Фіуме); поступово реконструировало старі дороги; побудувало нові дороги, які поєднали внутрішні райони з Адріатичним узбережжям; відкрило плавання невеличких суден річками Сава і Купа.

У 1715–1790 відбувалося формування внутрішнього ринку Габсбурзької монархії, заселення німецькими колоністами Славонии, заміна місцевих вищих офіцерів у військових прикордонних районах німцями. Політика германізації викликала сильне опір хорватів.

Иллирийское рух. Угорці також пручалися германізації. У цьому виникла інша крайність – мадярський націоналізм, який представляв загрозу як для Австрійської імперії, але й хорватів. У 1790 хорватське дворянство визнало административно-политическую залежність Хорватії від Угорщини, наступного року на хорватському саборе було вирішено про факультативном вивченні угорського мови в хорватських школах. У 1827 він став обов'язковим мовою для шкільного навчання у Хорватії.

Прагматична санкція — закон про спадкування престолу, ухвалений імператором Священної Римської імперії Карлом VI 19 квітня 1713 року. Санкцію було прийнято через відсутність у імператора, та його померлого брата спадкоємців-синів. Відповідно до цього закону встановлювався порядок, за яким престол у разі відсутності у імператора синів переходив до його майбутніх дочок (у разі припинення їх потомства — до дочок його вже померлого старшого брата імператора Йосипа I та їхнього чоловічого та жіночого потомства за правом первородства). Санкція також гарантувала нероздільність спадкових земель Габсбургів.

23. Міста держави Далмації 10 – 15 ст.

Міста держави Далмації: Дубровник, Спліт, Задар, Шибеник, Трогир.

Далмація - одне з найстаріших регіональних і географічних утворень Європи - розташована на східному узбережжі Адріатичного моря. У IX-X ст. загальновизнана ситуація для Далмація узбережжя - романський місто і слов'янська округу. Потім настав час етнічного симбіозу, змішаних шлюбів, припливу в міста слов'янського населення [8]. По відношенню до Дубровника встановлено, що вже близько 1200 року слов'янський елемент у ньому був досить значним, а до складу верхнього шару міста (патриціату) слов'яни проникли ще до 1100 р. Спліт вже в XII ст. був переважно хорватським містом, а Трогір став хорватським вже в XI ст. X ст. Далмація перебувала під владою двох сил - під юридичним верховенством Візантійської імперії і фактичним пануванням Хорватського князівства, з 925 р. став королівством. З XI століття в життя Далмації вторгається нова сила - швидко міцніюча венеціанська республіка. Протягом наступних 400 років тривали безперервні атаки, яким Венеція піддавала далматинське узбережжі. В кінці XI століття в Хорватії з'являється угорське військо, і починаються наполегливі зіткнення між претендентами на хорватську престол.

Дубровник.

З VII по XII століття Дубровник знаходився під владою Візантії, зберігаючи певну самостійність в суспільному і політичному житті, але вже починаючи з XII століття Дубровником управляв місцевий князь (виборна посада). У цей же період відбувалися міські збори комуни і органів комунального управління: Великої і Малої ради, князя-пріора. З ослабленням Візантії і посиленням в регіоні Венеції і норманів Південної Італії самостійність Дубровника швидко зміцнювалася.

У IX столітті місто зуміло протистояти тривалій облозі сарацинів. Протягом наступних століть місто розвивало морську і сухопутну торгівлю по всьому Балканському півострову і в інших регіонах Європи, аж до чорноморських берегів і Константинополя. Особливе значення мали торговельні зв'язки Дубровника з сусідніми слов'янськими князівствами — Сербією, Боснією і Болгарією, в яких дубровницькі купці мали право вільної торгівлі і деякі монополії на видобуток корисних копалин (перш за все, солі і дорогоцінних металів).

У 1205 році Дубровник був окупований Венецією, яка контролювала місто протягом 150 років. Князь Дубровника, а також члени Великої ради призначалися і підкорялися Венеціанській республіці. Дубровницький єпископ також проходив затвердження у Венеції. Проте до того часу Дубровник вже сформувався як аристократична республіка, в якій ні венеціанський князь, ні венеціанський глава церкви не були здатні обмежити зростаючий вплив національної аристократії і впровадження самоврядування.

В період венеціанського панування Дубровник став важливим постачальником шкір, воску, срібла та інших металів для Венеції, де товари з Дубровнику були звільнені від митних зборів. Більш того, місто отримало захист від Венеції, проте в обмін Венеція використовувала Дубровник, як свою морську базу в південній Адріатиці. Одночасно посилювалися економічні позиції дубровницьких купців на Балканах.

Поселення дубровчан виникли в усіх великих містах Балканського півострова, причому ці колонії користувалися правами внутрішнього самоврядування. Венеціанський вплив особливо сильно проявився в закріпленні олігархічної системи управління Дубровником за зразком Венеції: у 1235 році був закритий доступ у Велику раду комуни, що різко відокремило стан нобілів, які отримали монополію на владу в місті, від загальної маси міщан-пополанів.

Територія Дубровника поступово збільшувалася: в середині XIII століття до міста було приєднано острів Ластовий, в 1333 році до Сербії був приєднаний Пельєщацький півострів^[3], а в 1345 році було приєднано острів Млєт^[4]. В січні 1348 року Дубровник зазнав епідемії чуми^[5].

До середини XIV століття в Дубровнику була сформована аристократична республіка. Саме у ці роки сталася зміна найменування міста: Дубровницька комуна (лат. communitas Ragusina) стала Дубровницькою республікою (лат. respublica Ragusina). За часів республіки місто досягло піку своєї слави, в ці роки сформувалося архітектурне обличчя міста, відбувався бурхливий розвиток слов'янської науки і мистецтва, за що Дубровник часто називали «Слов'янськими Афінами». Не зважаючи на формальне підпорядкування різним державам, аж до свого скасування в 1808 року, Дубровницька республіка була фактично незалежною державою, що грала важливу роль в торгівлі на Адріатиці та Балканському півострові.

У 1358 році, після поразки Венеції від угорського короля Лайоша I Великого, Дубровник визнав сюзеренітет Угорщини. Підсумкова угода між Лайошем I і архієпископом Джованні Саракою (італ. giovanni Saraca) була досягнута 27 червня в Вишеграді. Вплив угорських королів, що практично не мали флоту, на республіку був незначним^[6], фактично вся повнота влади концентрувалася у місцевого нобілітету. Венеція не залишала спроб повернути Дубровник під свій контроль, але навіть після венеціанського завоювання Далмації в 1411 році Дубровницька республіка залишалася незалежною. Звільнення з-під влади Венеції сприяло бурхливому зростанню морської торгівлі, а також підвищенню значення міста як ремісницького центру. За рівнем розвитку ремесла Дубровник — єдиний з міст Далмації — не поступався італійським комунам.

У 1399 році до території республіки було приєднано Дубровницьке примор'я — місцевість між Дубровником і Пельєшацом. Більш того, між 1419 і 1426 роками до володінь міста були додані території біля Конавлі, що включають місто Цавтат.^[3]

З кінця XIV століття посилилася турецька загроза для існування Дубровницької республіки. У 1397 році, коли турки були ще далеко від її кордонів, було підписано першу комерційну угоду з султаном Баязидом I і таким чином забезпечена вільна торгівля з Османською імперією. Республіка Дубровник в 1458 році визнала себе васалом Порти і зобов'язалася платити щорічну данину у розмірі 12 500 дукатів (з 1481 року). В той час Дубровник був єдиною християнською країною в Європі, що отримала такі вигідні торговельні привілеї (вони не були анульовані навіть в період битв між християнами і Османською імперією). У цей період відбувалася масова міграція в місто слов'янського населення, що тікало від турецької влади. Це привело до витіснення далматинської мови і романського елементу в національному складі населення республіки, хоча офіційною мовою залишилася італійська — мова вузької правлячої олігархії нобілів.

Спліт.

Місто розташоване на півострові Мар'ян між затокою Каштела і Сплітським каналом біля підніжжя Мосорських гір. У XII столітті Спліт формально визнав над собою владу угорсько-хорватської корони, але зберігав фактичну незалежність аж до 1420 р, коли він разом з більшістю прибережних і острівних міст Далмації увійшов до складу Венеції. Втім і у складі Венеції Спліт користувався відомою автономією. Околиці Спліту, особливо береги затоки Каштела, стали улюбленим місцем відпочинку спроможних венеціанців. Багато вілл і палаци, побудованих ними, збереглися до наших днів.

У Середньовіччя Спліт став одним з головних хорватських центрів торгівлі, економіки і культури. Уродженцем Спліту був Мазко Маруліч, гуманіст і письменник, що вважається творцем хорватської національної літератури.

У 1797 р. Спліт, як і вся Далмація, був приєднаний до Австрії.

Задар.

У VIII ст. навколо Задару, що залишався під владою Візантії, почали селитися прибулі з півночі слов'яни. У середні віки Задар мав статус вільного міста, і тільки в X ст. визнав володарство хорватських королів. Пізніше перебував під владою Венеції. На XV і XVI століття припадає бурхливий розвиток культурного життя міста, з якого вийшло багато видатних літераторів та діячів культури і мистецтва (зокрема, Петар Зоранич, один з перших поетів, що писали по-хорватськи).

Шибеник.

Вперше назва Шибеник з'являється в 1066 р. в статуті хорватського короля Петара Крешимира IV. На відміну від інших далматинських міст, заснованих іллірійцями, греками чи римлянами, це найстаріше питоме хорватське місто на східному узбережжі Адріатичного моря. Шибеник отримав міські права 1298 року, тоді ж у місті засновано католицьку єпархію. Археологічні роботи в Замку Святої Анни доводять, що це місце було заселено задовго до прибуття сюди хорватів.

Місто, як і решта Далмації, протистояло Венеції аж до 1412. Османська імперія почала загрожувати місту наприкінці XV століття, але так його і не захопила.

Трогир.

У 1123 році місто було захоплене і повністю зруйноване сарацинами, однак його швидко відновили. Піка свого процвітання Трогір досяг у XIII столітті. У 1420 році Трогір перейшов під контроль Венеції.

Висновки:

Дубровник, Задар, Спліт, Трогір почали свою історію як поселення, створені Романця, нащадками римлян, що вціліли в стінах міст або на островах в роки варварських вторгнень. У результаті активних контактів Романцев зі слов'янським етнолінгвістичним елементом до XIII ст. міста славянізіровалось. Загальне адміністративно-політичний та соціальний розвиток міст Далмації визначалося комунальними тенденціями. Процес створення органів комунального самоврядування проходив одночасно з оформленням стану міського патриціату. В кінці XII і впродовж XIII ст. складаються органи, що склали основу комунальної системи самоврядування, - міська курія, що об'єднала в собі судову і виконавчу владу і складалася з представників міської верхівки, і Великий патриціанський рада - законодавчий орган комуни. У період розквіту комунального життя (XIII - XIV ст.) У Далмації містах були добре розвинені ремесло (шкіряне виробництво, теслярські справу і суднобудування, ювелірна справа) і промисли (рибальство і солеваріння). Не менше значення мала і торгівля, особливо дальня і транзитна. У 1400-1430 рр.. вичерпала себе та здатність до однакового розвитку, яка була притаманна далматинським містам у період їхнього раннього існування. Далмація, за винятком Дубровника, опинилася під владою Венеції. Венеціанська республіка стала обмежувати свободу торгівлі міст Далмації, що призвело до їх економічного зубожіння. У цей період різко відокремився Дубровник. Завдяки крутому підйому, що намітилося в його еволюції, місто зумів відстояти свободу від зазіхань Венеції [85]. Активне приєднання земель дозволило Дубровнику стати столицею цілком самостійного невеликої держави. У 1441 р. було документально зафіксовано утворення Дубровницької республіки. Найвищий розквіт Дубровницької республіки припав на XV - XVI століття, коли вона вміло балансувала між Венецією і Османською імперією. Дубровник визнав себе васалом Порти, отримав дуже вигідні торгівельні привілеї і став основним торгівельним каналом Османської імперії на Адріатиці. Торговий оборот і доходи Дубровника росли швидкими темпами. Але поступово на турецький ринок проникали конкуренти. Венеціанська республіка, перебудувавши сплітський порт, направила потік боснійських товарів повз Дубровника. У зв'язку з цим з кінця XVI століття почався неухильний занепад республіки.

24. Османські завоювання на Балканах у 14-15 ст.

Збройна перевага турків виявилася вже в перших сутичках із сербами й болгарами. У другій чверті XIV ст. османи обмежувались окремими наскоками на балканські держави, але з 1352 р. вони перейшли до завоювань. На європейському березі протоки Дарданелли турки захопили важливі опорні пункти - Цимпе і Галліполі. Було перегорнуто першу сторінку в історії загарбання Балканського півострова.

У ході цього завоювання балканські держави неодноразово створювали союзи, спрямовані проти турків, або ж вступали у змови із самими турками, виступаючи проти недавніх союзників. Така двоїста політика лише збільшувала шанси турків на успіх.

Боротьба Болгарії і Візантії заважала їм об'єктивно оцінити османську небезпеку, що зростала. До 1360 р. обидві сторони поступилися на користь турків Фракією. За султана Мурада І (1362-1389) натиск османів посилився. У1363р. вони захопили Адріанополь (Мурад І зробив його своєю столицею), наступного року - Стару Загору й Пловдив. Успіхи султана так збентежили християнський світ, що папа закликав візантійців, угорців та савойців до хрестового походу проти турків. Ці воєнні дії не завдали османам великої шкоди, зате призвели до подальшого ослаблення Болгарії. Угорці тимчасово відібрали у болгар Відин і Відинську область, а Південна Болгарія перейшла під контроль італійських родичів візантійського імператора.

Загарбання турками Фракії загрожувало всій південно-західній частині Балканського півострова. У 1371 р. на річці Мариці, поблизу селища Черномена (Чирмена), турки розбили сербських правителів Македонії - братів Вукашина і Углеша. Частина сербських феодалів поквапилася після цього визнати себе васалами султана. Так учинив і болгарський цар Іван Шишман, який втратив у боротьбі з османами низку міст, у тому числі й Софію.

Однак незабаром серби і болгари вирішили забути про цю васальну присягу. Сербський князь Лазар уклав союз із боснійським баном Твртко й залучив до нього болгарських феодалів. У 1387 р. союзники завдали туркам поразки в битві поблизу Плочника. Але цей локальний успіх південних слов'ян не зупинив подальшого просування османів на Балканах. Щоб покарати Івана Шишмана за порушення васальної клятви, султан захопив декілька болгарських міст. Територія болгарських держав виявилася розшматованою, а їхнім державцям довелося вдруге присягатися.

Розправившись з болгарами, турки вдерлися в Сербію. Сербське військо князя Лазаря і боснійські загони воєводи Влатко Вуковича заступили їм шлях на Косовому полі. Тут, поблизу Приштини, 15 червня 1389 р., в день Святого Вітта, сталася вирішальна битва сербів і босняків з армією Мурада І.

Турки мали чисельну перевагу (30 тис. проти 15-20 тис. воїнів у сербів і босняків), проте бій розпочався зовсім не так, як замислив султан. Слов'янські загони спершу досягли тимчасового успіху. Важку кінноту союзників не змогли зупинити ані загони яничар, ані широкі траншеї, викопані ними напередодні.

Відчутні втрати османів на фронті поєднувалися з не менш відчутними втратами в їхньому запіллі. У розпалі бою один із сербських командирів - Милош Обілич - під виглядом перебіжчика пробрався до турецького табору. В султанському наметі він, несподівано для охорони, вихопив кинджал, яким смертельно поранив Мурада І. І хоча звістку про смерть султана спочатку вдалося приховати від військ, вона незабаром спричинила у стані турків сум'яття. Обидва сини султана раптом почали сперечатися один з одним за владу. Переможцем із цієї сутички вийшов молодший брат Баязид. Убивши свого брата Якуба, він очолив турецьке військо, яке вже оговталося після перших невдач. Турки перейшли в контрнаступ. Розрізнені загони південних слов'ян не витримали турецького натиску й були розбиті. Князь Лазар та інші сербсько-боснійські воєначальники потрапили в полон, їм відтяли голови біля трупа султана. Згодом сербська православна церква оголосила князя Лазаря мучеником.

Незважаючи на поразку сербів і боснійців, успіх турків не був повним, їхні втрати виявились надто великими, а смерть султана і його старшого сина загрожувала внутрішній консолідації Османської держави. Разом з тілами загиблих у Косовській битві серби ще не поховали останні надії на незалежність. Все ж сербські феодали змушені були визнати себе васалами султана, а вдові князя Лазаря довелося випровадити свою доньку до султанського гарему.

Поразка Сербії наблизила остаточну втрату Болгарією незалежності. Дізнавшися, що Іван Шишман має намір укласти союз із угорцями, Баязид І у 1393 р. обложив Тирново. Облога тривала три місяці. Його захисники виявили надзвичайну стійкість. У місті лютував голод, однак усі пропозиції про здачу обложені відхиляли. Лише за допомогою зрадника турки вдерлися до Тирнова. Городян жорстоко покарали за опір. Частину з них убили, частину вигнали, а частину обернули на рабів. Івана Шишмана турки полонили в м. Нікополі.

У 1395 р. османи завоювали Добруджу. Всі ці території увійшли до складу Османської держави. З болгарських земель примарну самостійність зберігало тільки Відинське царство, що вважалося васалом султана. Після того, як військо угорських хрестоносців розпочало воєнні дії проти турків, цар Іван Срацимир зважився зректися васальної залежності. Розрахунки царя виявилися помилковими: хрестоносці не здолали османів. У вересні 1396 р. вони зазнали поразки під Нікополем. Цей розгром вирішив долю останнього осередку болгарської державності. У покарання за зраду Івана Срацимира турки оволоділи Відином, а самого царя полонили. На п'ять століть болгарські землі опинилися під владою османів.

Тепер на Балканах залишалися осколки лише двох непідвладних туркам держав - Сербії та Візантії, їхню загибель відстрочило вторгнення до Малої Азії монгольських військ Тімура (Тамерлана).

У 1402 р. османів розбили поблизу Анкари, а Баязид І потрапив у монгольський полон. Зі скрутного становища Порти намагались скористатися її сербські васали. Серби зблизилися з Візантією, а князь Стефан Лазаревич (1389-1427) дістав від візантійського імператора титул деспота. Цей титул дав найменування Сербській державі, яка в першій половині XV ст. називалася "деспотовиною".

Однак остаточно розірвати васальні зв'язки з Портою сербам не вдалося. Угорці не надали їм належної допомоги, і князь Стефан Лазаревич мусив виявляти чудеса спритності, щоб зберегти прихильність султана Мехмеда. Він навіть підтримував Мехмеда в його боротьбі з сепаратизмом турецьких феодалів. У нагороду за це султан включив до складу Сербії окремі суміжні території.

У 1421 р. Стефан Лазаревич оволодів Зетою (майбутньою Чорногорією). Однак зміцнення Сербської деспотовини виявилося нетривалим, її ослаблювали війни з Венецією, внутрішні міжусобиці, васальна залежність від Османської імперії та Угорщини.

З другої чверті XV ст. Сербія вступила в період занепаду. Натиск угорців і турків зменшував її територію. Серед сербських феодалів, які очолили боротьбу за збереження деспотовиною самостійності, не було єдності. Частина з них орієнтувалася на Угорщину, частина - на Венецію, частина - на османів. У1439 р. турки захопили м. Смедерєво й оволоділи всією Сербією. Лише чутки про організацію європейцями хрестового походу змусили султана укласти в 1444 р. договір з Угорщиною. Договором передбачалося відновлення Сербської деспотовини. Спроба мадярів порушити того ж року цей договір призвела до їх розгрому турками під Варною.

Новий етап османської експансії розпочався у 1453 р., коли султан Мехмед II оволодів Константинополем. Падіння Візантійської імперії докорінно змінило ситуацію в Південно-Східній Європі. Османи більше не бажали рахуватися з напівзалежним статусом Сербії. У найближчі роки турки декілька разів вторгалися на її територію. Здолавши опір героя сербського народу воєводи Ніколи Скобалича, турки до 1459 р. підкорили Сербську деспотовину. Самостійність Сербії було остаточно ліквідовано. Тоді ж турки зробили спробу захопити Зету (Чорногорію), її територію поділили між собою Османська імперія і Венеція. Антитурецька боротьба державця Верхньої Зети Івана Чорноєвича тривала 25 років. Тільки в 1496 р. Чорногорію остаточно завоювали османи.

Кілька десятиліть турки намагалися загарбати Боснію. Спочатку вони лише втручалися у змагання місцевих феодалів за верховну владу. В ході цієї боротьби одна частина боснійської знаті спиралася на підтримку османів, інша шукала союзу з Угорщиною. На союз із Угорщиною сподівалися й останні боснійські королі, котрі правили у 1421-1463 рр. - Тертко II, Стефан Томаш І, Стефан Томашевич. їхнім наймогутнішим противником виступав південно-боснійський феодал Степан Вукчич Косач. За допомоги турків він домігся у 1448 р. самостійності від центрального боснійського уряду, а його новий титул ("герцог святого Сави") дав Південній Боснії нову назву - Герцеговина.

Загарбання турками Константинополя збентежило боснійську знать. Заручившись підтримкою папи Римського, король Стефан Томашевич відмовився сплачувати османам данину. У відповідь на це Мехмед II у 1463 р. рушив з військом на Боснію. Найважливіше місто Бобовац здалося туркам без бою. Незабаром у полон потрапив і сам боснійський король, якому за наказом султана відтяли голову. Така сама доля спіткала й багатьох воєвод.

Трохи більше місяця знадобилося туркам, щоб остаточно підкорити Боснію, і майже стільки ж - угорцям, щоб відбити у турків два північно-боснійські міста - Яйце і Сребрениця. Ці останні осередки сербської державності існували до початку XVI ст.

Падінням у 1528 р. Сребрениці завершилося загарбання турками Сербії.