9.3.2. Економічні причини Війни за незалежність (буржуазної революції) і її наслідки.

Північноамериканські колонії на початку XVIII століття переживали період зародження ринкової економіки, що, однак, була дуже специфічною. Якщо в самій Англії в цей час відбувалися обгородження і починався промисловий переворот, то в колоніях влада намагалася затвердити феодальні відносини шляхом організації великих маєтків. Кращі земельні угіддя на Сході були захоплені представниками англійської аристократії. Приміром, у колонії Меріленд здебільшого земельними площами володів лорд Балтімор, у Пенсільванії — адмірал Пенн, у Північній і Південній Кароліні землі належали в основному декільком власникам. Ці й інші землевласники всіляко перешкоджали вільній фермерській колонізації нових територій. Незаможні переселенці одержували землю на правах наслідуваної оренди і повинні були платити землевласникам «квіт-ренту» чи фіксовану ренту. Але цілком затвердити феодальні відносини в Америці англійцям не вдавалося, оскільки поселенці ішли від феодалів на Захід, купуючи чи найчастіше відбираючи землі в індіанців. Там вони засновували приватні фермерські господарства. Таке самовільне захоплення фермерами чужої землі називався скватерством, а самі переселенці-фермери — скватерами. Згодом вони зіграли значну роль у формуванні так званого американського, чи фермерського, шляху розвитку сільського господарства.

Специфічною рисою економіки північноамериканських колоній була постійна нестача робочих рук. Англійський уряд намагався вирішити цю проблему шляхом ввозу з метрополії так званих білих рабів, чи сервентів, що складали приблизно половину іммігрантів. Як правило, це були люди, що підписали «добровільно» контракти на термін від трьох до семи років, у яких не вистачало грошей на переїзд в Америку. Їх перевозили через океан безкоштовно, а потім продавали з аукціонів. Серед сервентів були і «примусово» законтрактовані, тобто колишні ув'язнені з англійських боргових в'язниць. Передбачалося, що після закінчення терміну контракту сервенти повинні одержати волю і право на землю. Але на практиці більш 2/3 «білих рабів, що звільнилися,» так і не одержували землю.

З 1718 року Англія стала обмежувати еміграцію в Північну Америку кваліфікованих робітників, а с 1765 року британський парламент і зовсім заборонив їхній переїзд за океан. Але робітники все продовжували їхати, оскільки за їхню працю в цих колоніях платили на 30—100% більше, ніж у метрополії.

Поступово економічні і політичні відносини між північноамериканськими колоніями і Англією стали ускладнюватися. Для цього існувала безліч причин, і насамперед аграрні проблеми. Один із самих складних вузлів протиріч зав'язався навколо заселення земель на захід від Аппалачських (Аллеганських) гір. Справа в тім, що після закінчення Семирічної війни Франція була змушена уступити Англії західну частину Луізіани. Територія в долині ріки Міссісіпі відразу була оголошена власністю англійської корони, і окремі особи не мали права переселятися на ці землі. У 1774 році Квебекський акт знову підтвердив заборону для жителів 13 колоній самовільно займати «вільні» землі на Заході. Усе це викликало велике невдоволення серед населення і приводило до запеклої боротьби з англійською владою.

До середини XVIII століття економіка північноамериканські колонії досить зміцніла і стала претендувати на самостійність. Англія, побоюючись конкуренції з боку молодої американської буржуазії, намагалася загальмувати цей процес, всіляко обмежуючи розвиток промисловості і торгівлі. Ще в 1699 році був виданий закон, що забороняв вивозити з колоній вовну і вовняні вироби, їх дозволялося продавати тільки в Америці. За законом 1700 року скасовувалися мита на ввіз у колонії англійського сукна.

Англійському уряду було вигідно зберігати за колоніями статус свого аграрно-сировинного придатка, і в 1750 році був прийнятий відомий «залізний закон» («Айрон-акт»), по якому в Північній Америці категорично заборонялося будувати доменні печі, прокатні стани, ковальські майстерні й ін. Колонії були зобов'язані привозити з метрополії усі вироби з металу аж до цвяхів і підков.

Англія обмежувала зовнішньоторговельні зв'язки американської буржуазії, широко використовуючи при цьому відомий Навігаційний акт 1651 року. Протягом 1650—1760-х років Англія видала більш 125 актів для регулювання колоніальної торгівлі. Так, один з них(1651) забороняв північноамериканським купцям мати безпосередні торгові зв'язки з будь-якими європейськими країнами без англійського дозволу. У 1660 році була введена англійська монополія на торгівлю деякими колоніальними товарами: цукром, тютюном, бавовною, індиго й ін. Пізніше, уже на початку XVIII століття, цей список поповнили щогловий ліс, смола, дьоготь, скіпідар, прядиво, у 1722 році — мідна руда, хутра, а в 1733-м — патока. У 1764 році англійці установили свою монополію на вивіз з Північної Америки заліза, будівельного лісу, поташу, шовку-сирцю, шкіри і китового вуса. Англійський меркантилізм, доведений до крайності стосовно колоній, особливо яскраво проявився у фінансовій політиці, і насамперед у постійному підвищенні податків і мита. У 1733 році різко зросли імпортні мита на цукор і патоку, ввезені в Америку з островів Вест-Індії (з Ямайки). Щоб відшкодувати свої фінансові втрати, понесені під час Семирічної війни, в Англії були прийняті так звані акти Гренвіля (1764), по яких установлювалися високі непрямі податки на цілий ряд товарів, ввезених у Північну Америку. За законами Таун-шенда (1767) підвищувалися мита на імпортовані фарби, папір, свинець, скло, чай. У 1765 році був підписаний закон про гербовий збір, що стягувався з різних ділових паперів, судових документів, шлюбних контрактів і т.п. Але цей збір викликав велике невдоволення населення, і через рік його довелося скасувати. Грошовий закон (1764) забороняв випуск паперових грошей у північноамериканських колоніях, а це приводило до гострої недостачі готівки в обігу, до труднощів у розвитку промисловості і торгівлі.

У відповідь на тверду грошову політику, що проводиться Англією, американські купці стали займатися контрабандою, середньорічний обсяг якої досягав у 1760-1770-х роках 700 тис. ф. ст. Більш того, населення колоній стало бойкотувати англійські товари і воліло купувати контрабандні, навіть незважаючи на те що вони були відносно дорожче. Тим самим американці демонстрували свою незалежність від Англії.

Яскравим проявом цієї «митної війни» стали події в Бостоні — оплоті американського купецтва, де 5 березня 1770 року відбулася «Бостонська розправа»: англійські солдати розстріляли юрбу мирних жителів, що протестували проти підвищення чайного мита. Протягом наступних трьох років населення колоній продовжувало завзято пручатися встановленню чайного мита, а 16 грудня 1773 року відбулося знамените «Бостонське чаювання»: жителі Бостона, переодягши індіанцями, уночі пробралися на англійські судна, і викинули весь вантаж у море. Ця подія послужила приводом до загострення економічних і політичних протиріч між англійськими колоніями і метрополією. Жителі колоній об’єднувалися навколо відомих суспільних діячів, що призивали до ліквідації британського панування і становленню незалежної держави. У ході боротьби з Англією, крім того, явно просліджувалося прагнення до зміцнення ринкових відносин як у промисловості, так і в сільському господарстві.

Протиріччя досягли найвищого рівня в 1775 році, коли англійська влада закрила бостонський порт для торгівлі. У відповідь на це між загонами колоністів і британських військ почалися озброєні зіткнення, що охопили всі 13 колоній. Англійський король оголосив ці дії заколотом і наказав військам придушити його силою. Це послужило початком Війні за незалежність (1775-1783). У ході війни ряд колоній проголосили себе штатами, чи незалежними республіками, на чолі яких стояли революційні уряди. Їхньою загальною столицею стала Філадельфія. Колонії, що відокремилися, почали шукати союзників серед вічних супротивників Англії — у Франції й в Іспанії. Франція всупереч Англії відразу ж визнала незалежність північноамериканських штатів, уклала з ними торгові угоди і надала їм позику. Крім того, вона поставляла в Америку озброєння, а французькі кораблі, також як і іспанські, вели активну боротьбу з англійським флотом в Атлантиці.

Населення незалежних штатів (республік) стало обирати делегатів у новий державний орган — Континентальний конгрес, що фактично здійснював вищу законодавчу і виконавчу владу на території колишніх англійських колоній. Другий Континентальний конгрес 4 липня 1776 року прийняв Декларацію незалежності, розроблену групою депутатів на чолі з великими просвітителями-демократами Томасом Джефферсоном, Бенджаміном Франкліном і Джоном Адамсом. Прийняття Декларації ознаменувало державотворення — Північно-Американських Сполучених Штатів (ПАСШ), що пізніше получили назву Сполучені Штати Америки (США). Це була конфедерація з 13 колоній (штатів), що знайшло відображення в американському прапорі, на якому зображені 13 червоно-білих горизонтальних смуг. Війна за незалежність закінчилася повною перемогою американців. У 1783 році у Версалі під Парижем був підписаний мирний договір, і тим самим Англія визнавала факт існування незалежної держави, а 17 вересня 1787 року була прийнята Конституція США, що вступила в силу 4 березня 1789 року. Вона була розроблена і затверджена Конституційним конвентом у Філадельфії, у якому взяли участь 55 делегатів від 12 штатів. Цих учасників конвенту в США прийнято називати «батьками-засновниками». Відповідно до конституції в країні була встановлена федерація штатів з республіканською формою правління. Першим президентом США став Джордж Вашингтон.

У результаті Війни за незалежність було остаточно покінчене зі спробами затвердити феодальні відносини в Північній Америці. У новій державі скасовувалася фіксована рента, скасовувався принцип майорату, властивий феодальній системі, усі громадяни діставали рівні права стосовно земельної власності, що сприяло значним змінам насамперед в аграрному секторі.

Помітні зміни почалися в 1777 році, коли були конфісковані і розпродані на аукціонах землі великих земельних власників - лоялістов (прихильників британської влади в Північній Америці). Але основний прогрес в аграрних відносинах почався в 1784—1787 роках, коли новий уряд прийняв ряд рішень про те, що західні землі є «суспільним фондом» і надходять у розпорядження Конгресу США для наступного розпродажу всім бажаючим. А це означало, що приватна власність на нових землях формувалася на іншій, ринковій основі.

Спочатку західні землі продавалися з визначеними застереженнями: можна було купити тільки великі ділянки («приходи») площею 36 кв. миль (1 кв. миля дорівнює 1,6 кв. км). Але оскільки це в багато разів перевищувало потреби звичайної фермерської родини, то пізніше було дозволено продавати одному землевласнику не цілий «прихід», а лише його половину. Іншу половину можна було поділяти на «секції» у 640 акрів і реалізовувати по 2 дол. за акр (1 акр дорівнює 0,4 га). При цьому в момент покупки необхідно було заплатити половину суми, а іншу частину — з розстрочкою на 40 днів. Але не усім фермерам були під силу такі умови, і під їх тиском у 1800 році федеральний уряд дозволило продавати в приватні руки ділянки в 320 акрів, а в 1804 році — у 160 акрів зі сплатою відразу, при складанні угоди, тільки чверті ціни. Ще на чверть суми надавалася розстрочка в два роки, на третю чверть — у три роки, на четверту — чотири. Це робило землю доступно і для більш широких шарів фермерів. Проте аграрне питання ще довго залишалося невирішеним.

У період боротьби за незалежність були потрібні величезні кошти. Але оскільки можливості збільшення доходів через оподатковування були дуже обмеженими, то основним джерелом доходів нової держави став сеньйораж. Починаючи з 1775 року Континентальний конгрес фактично санкціонував збільшення військових витрат за рахунок випуску паперових грошей. Поступово Конгрес став усе ширше використовувати сеньйораж, що вело до росту внутрішнього боргу. У 1775 році було випущено грошей майже на 6 млн. дол., у 1776 році ця цифра зросла до 19 млн., а в 1779 до 124,5 млн. дол. До кінця війни золото подорожчало більш ніж у 100 разів. У 1789 році президент Дж. Вашингтон призначив першим секретарем Федерального казначейства США (міністром фінансів) Олександра Гамільтона, який протягом шести років, поки займав цю посаду, проводив тверду фінансову політику, спрямовану на погашення боргів. Це дозволило стабілізувати економічне становище Сполучених Штатів і збільшити кредитні можливості.