7. Еволюційне вчення ж.-б. Ламарка: причини еволюції та уявлення про вид.

Незважаючи на те що окремі еволюційні ідеї висловлюва­лись багатьма природодослідниками додарвінівського періоду, н перше вчення про еволюцію органічного світу як цілісну систе­му поглядів створив французький біолог Жан-Батист Ламарк (1744—1829). Він опублікував низку зоологічних праць («Система безхребетних тварин», 1801; «Дослідження організа­ції живих тіл», 1802; «Філософія зоології», 1809), в яких виклав свої погляди на суть та причини еволюції. Ж.-Б. Ламарк фактично першим використав термін «біологія» (одночасно з ним термін «біологія» запропонував Л. Тревіанус у трактаті «Біологія, чи Філософія живої природи», 1802).

Погляди Ж.-Б. Ламарка на природу дещо складні для сприй­няття й суперечливі. Для того щоб їх краще зрозуміти, необхід­но ознайомитись із філософською основою поглядів ученого.

Філософські погляди Ж.-Б. Ламарка. За філософським світо­глядом Ж.-Б. Ламарк був деїстом. Прихильники цієї течії вва­жали, що Творець створив матерію і природу, привів у рух Все­світ і на цьому його творча діяльність припинилася. Це т. зв. перший закон розвитку, який є основою для релігійних течій. Подальший самостійний розвиток всього створеного становить другий закон розвитку, який є предметом дослідження приро­дознавства, сферою науки.

Ж.-Б. Ламарк був прихильником «гіпотези флюїдів», за якою тіла діють одне на одне, випускаючи в простір дрібні част­ки (флюїди). Ці частки, на його думку, здатні змінювати органи та тіла. Філософія деїзму та теорія флюїдів були використані Ж.-Б. Ламарком при розробленні законів еволюції.

У своїх уявленнях про характер еволюції Ж.-Б. Ламарк спи­рався на вчення німецького філософа Готфріда-Вільгельма Лейбніца про плавність та абсолютну безперервність переходів між тілами матеріального світу.

Саме ці погляди сформували уявлення Ж.-Б. Ламарка про причини та закономірності еволюції живої природи.

Причини еволюції за Ж.-Б. Ламарком. Ж.-Б. Ламарк розро­бив класифікацію тваринного світу, визнавав мінливість видів і докладно розглянув питання про причини та рушійні сили ево­люції.

Усіх тварин Ж.-Б. Ламарк уперше розділив на хребетних і безхребетних, згрупував в окремі класи павукоподібних та кіль­частих червів, детально обґрунтував припущення про похо­дження людини від мавпоподібних предків.

За рівнем організації Ж.-Б. Ламарк розподілив увесь тварин­ний світ на 6 ступенів, що об’єднують 14 класів (табл. 1.1). Людину він визнавав найбільш високоорганізованим продуктом природи. Від неї найдальше перебувають одноклітинні організ­ми, а найближче — ссавці.

У зростаючій складності організації Ж.-Б. Ламарк вбачав прояв певного порядку (гармонії), або, за його твердженням, градації. Реальності видів Ж.-Б. Ламарк не визнавав. Конкрет­ні різновидності в межах кожного класу, на його думку, є на­слідком двох протилежних тенденцій: внутрішнього (закладе­ного в самих організмах) прагнення до удосконалення для збере­ження «справжнього порядку речей» (тобто градації) та впливу на організми умов зовнішнього середовища (рис. 1.5).

Зміст своїх поглядів на причини еволюції Ж.-Б. Ламарк сформулював так: «Теперішній стан тварин є, з одного боку, результатом зростаючої складності організації — складності, що прагне до правильної градації, а з іншого — наслідком впли­ву чисельних і вкрай різноманітних зовнішніх умов, які постій­но прагнуть порушити правильний хід градації в розвитку орга­нізації». Це твердження стисло передає зміст усієї еволюційної концепції Ж.-Б. Ламарка.

Отже, система тваринного світу Ж.-Б. Ламарка не застигла, а динамічна, в ній постійно відбувається рух по висхідній. Цей процес починається з появи найпростіших шляхом самовизна­чення життя і продовжується в напрямі його поступового ускладнення в процесі еволюції. При цьому кожен із класів тва­рин неначе намагається досягти максимальної досконалості, тягнеться до рівня людини.

Ж.-Б. Ламарк визнавав, що притаманне всьому живому вну­трішнє прагнення до вдосконалення своєї організації наштовху­ється на реальні перешкоди, а саме — на необхідність присто­суватися до різноманітних умов навколишнього середовища. Відповідаючи на питання причин змінності організмів, він сформулював три закони:

8. Закон прямого пристосування. Пристосування рослин і тва­рин є результатом безпосереднього впливу факторів зовнішнього середовища, зокрема температури, вологості, світла, живлення. Прикладом цього, за Ж.-Б. Ламарком, є здатність рослин утворю­вати певні форми листків залежно від умов їх проростання. Так, у жовтцю та стрілолиста листки, що розвиваються у воді і над водою, мають різну форму (рис. 1.6). У стрілолиста у воді форму­ються видовжені, стрічкоподібні, на поверхні води — плаваючі, округлі, а в повітрі — стрілоподібні листки. Нижчі тварини (без­хребетні), що не мають центральної нервової системи, пристосову­ються до середовища завдяки подразливості. Закон вправляння і невправляння органів. У тварин із центральною нервовою системою (вищих тварин) пристосуваль­ні зміни мають інший характер. Середовище на них впливає непрямим способом: зміна середовища призводить до змін потреб тварин, які при цьому змінюють свою поведінку.

За тривалого впливу змінених умов середовища тварини формують необхідні для існування в цих умовах звички, з якими пов’язане частіше використання певного органа. Посиле­не вправляння органа призводить до його поступового розвитку і зміни. Так, берегові птахи плавають неохоче, проте вимушені жити поблизу водойм у пошуках їжі, піддаючись постійній небезпеці погрузнути в мул. Щоб цього не трапилось, вони докладають усіх зусиль подовжити ноги.

одібних прикладів Ж.-Б. Ламарк навів чимало: утворення довгої шиї у жирафа для поїдання високо розміщених листків на деревах, видовження язика в мурахоїда для лову мурашок у гли­бині їх жител тощо. Змії, за Ж.-Б. Ламарком, набули звички пересуватися, притискуючись до землі, та ховатись серед кущів. Унаслідок прагнення проповзти крізь вузькі проходи їх тіло видовжилось, а довгі ноги за такого способу життя їм би тільки заважали, тому вони зникли. З аналогічних причин виникли й перетинки на ногах у водоплавних птахів.

Отже, основу змін вищих тварин, за Ж.-Б. Ламарком, стано­вить принцип розвитку органів шляхом вольових зусиль та вправ. Виходячи з гіпотези флюїдів, учений вважав, що по нер­вах рухаються «тонкі рідини», які волею тварин спрямовують­ся до органа, який необхідно вдосконалювати. Наприклад, він стверджував, що у самців оленів довгі роги виникають внаслі­док притікання до голови поживних речовин під час турнірних бійок за самку. Навпаки, органи, які не вправляються і не одер­жують нервових флюїдів, поступово зникають. Так, атрофува­лися очі у печерної амфібії — протея, крота, крила у багатьох комах тощо.

9. Закон успадкування набутих ознак. Зміни ознак організ­мів, набутих у результаті прямого пристосування чи вправлян­ня органів, адекватно передаються нащадкам, в яких відповідні органи виявляються так само зміненими, як і в батьків. Цей процес, за Ж.-Б. Ламарком, має поступовий характер, обумо­влений спрямованою і тривалою зміною середовища або навичок до вольових зусиль тварин.

Уявлення Ж.-Б. Ламарка про вид. Його погляди на вид про­тягом життя змінювались і були суперечливими. Спочатку він у своїх ботанічних працях, як і К. Лінней, визнавав реальність виду, згодом вважав реально існуючою лише особину («номіна­лістична» концепція).

Розвиваючи ідею про поступову змінність природи, Ж.-Б. Ла­марк визнавав існування різновидностей як перехідних ступе­нів еволюції. В цьому він вбачав вагомий аргумент проти ідей щодо незмінності живої природи, дотримуючись погляду на плавну еволюцію.

Виступ проти ліннеївської концепції реально існуючого, але незмінного, виду («вид без еволюції») означав підтримку проти­лежного твердження — «еволюція без виду». Згодом було дове­дено, що обидві концепції помилкові. Для цього виявилось достатнім з’ясувати діалектичний взаємозв’язок перервності та безперервності в еволюції.

Філогенетичні уявлення. Цінним у вченні Ж.-Б. Ламарка є те, що він не тільки визнав еволюцію та її причини, а й спробу­вав з’ясувати шляхи історичного розвитку живих організмів, тобто їх філогенію. Всупереч пануючим метафізичним погля­дам Ж.-Б. Ламарк вперше в історії біології запропонував ево­люційне тлумачення взаємозв’язків окремих систематичних груп. У побудованій ним філогенетичній системі вперше зро­блено спробу відтворити шляхи, які пройшли організми від часу виникнення на Землі найпримітивніших істот до най­складніше організованих форм, у т. ч. й людини. Цю схему він розробляв на основі принципу градації. Крім того, в його філо­генетичному дереві важливою є думка про явище дивергенції (розходження ознак організмів у зв’язку з різними умовами їх існування). Згодом Ч.-Р. Дарвін поклав його в основу своїх ево­люційних побудов.

Значення вчення Ж.-Б. Ламарка. Велика заслуга Ж.-Б. Ла­марка полягає в тому, що він вперше в узагальненому вигляді сформулював основні проблеми еволюційного вчення і спробу­вав їх розв’язати. Ця спроба виявилась невдалою здебільшого через філософську концепцію, якою він керувався.

В основу своєї системи тваринного світу Ж.-Б. Ламарк поклав принцип історичного розвитку організмів. У ній ступені були пов’язані між собою тісними родинними зв’язками та пере­хідними формами. Ця система принципово відрізнялася від «драбини істот» Ш. Бонне, в якій всі ступені цілком відокремле­ні, не пов’язані між собою.

Учений встановив різні напрями еволюції, зокрема її прогре­сивну спрямованість від простих до складніших форм, а також диференціацію всередині кожної природної групи тварин, що призвела до утворення різновидностей. На конкретному матері­алі Ж.-Б. Ламарк констатував адаптивний характер еволюції, що, на його погляд, здійснюється для збереження гармонії в живій природі на основі внутрішнього прагнення до вдоско­налення та прямого пристосування. Таке пояснення причин еволюції помилкове, по суті натурфілософське, з елементами ідеалізму. Визнання прагнення організмів до прогресу, законів прямого пристосування і вправляння органів свідчить про наяв­ність в організмах таємничої сили відповідного реагування на зовнішні впливи.

Захопившись ідеєю змінності видів та їх перетворення на інші, Ж.-Б. Ламарк насправді не визнавав реальності існування виду в природі. Проте, незважаючи на низку слабких місць його еволюційного вчення, що значною мірою пов’язані з порівняно невисоким рівнем біологічних знань, він увійшов у науку як вчений, який вперше сформулював цілісну концепцію еволюції органічного світу.

Кволюційні погляди Ж.-Б. Ламарка недостатньо аргументо- вані і не здобули широкого визнання серед його сучасників. Проте згодом їх детально розглядали вчені, використавши як основу для формулювання низки гіпотез (успадкування набутих ознак, адекватної мінливості). Ч.-Р. Дарвін вважав Ж.-Б. Ла- марка своїм попередником в утвердженні еволюційної ідеї.