Абстракціонізм

Розвиток живопису призвів до того, що, можливо, вперше після Леонардо да Вінчі, відомий російський художник Василь Кандинський (1866–1944) намагався створити живопис як універсальне мистецтво та аналітичну науку. Художньо-естетична теорія Кандинського сформувалася в атмосфері ідеалістичних і теософських пошуків європейської інтелігенції та природничих відкриттів, які ідеалістично тлумачилися. Експерименти з лінією призвели його до переконання, що вона одна може служити достатнім матеріалом для графічного вираження та зображення будь-яких явищ і проявів життя (життя та смерть, любов і революція, весна та сон тощо). Настільки ж універсальними й невичерпними він вважав “вільні площини”, що складали специфічну абстрактну мову живопису, яка виражала “чистий зміст”. Особливо продуктивними були експерименти Кандинського з кольором. Спираючись на “вчення про колір” Гете, його ідею “генерал-басу” в живописі, а також на досвіди з світломузикою Скрябіна, Кандинський розробляє свою, багато в чому суб’єктивістську теорію естетичної значущості кольору та форми живопису. Він встановлює характеристики та якості кожного кольору – основних, похідних та змішаних, їх взаємозв’язок із часом та простором, з енергією, з глядачем, один з одним, проводить паралелі між звуком і кольором (відома таблиця відповідностей у Кандинського: жовтий колір як вираження суттєвості, синій – округлості тощо), а пізніше – концепції єдності кольору та звуку (спроба створення Р.Делоне “кольорового органу”, де свисток, скрипка та кларнет асоціювалися з лимонно-жовтим, віолончель – із синім, контрабас – із фіолетовим).

Кандинський виробляє свою власну “граматику творчості”, висуває свою концепцію “синтезу мистецтв”, формулює принцип “контрапункту живопису”. Він намагається також співвідносити в своїй творчості людину та космос, духовне та матеріальне, абстрактне та фігуративно-асоціативне з метою осягнення таємниці людини та світобудови.

Інший відомий художник – Каземир Малевич – за короткий термін освоює техніку імпресіонізму, символізму, примітивізму, кубофутуризму та створює свою “супрематизм” (від лат. supremus – вищий) – космічне мистецтво та космічну філософію. Почав він з копіювання іконопису, а завершив свою творчість супрематизмом. Спираючись на досвід кубізму, супрематизм абсолютизував у якості первинних елементів геометричні плани предмету за аналогією зі стандартними машинами, вузлами та деталями. Надмірно прості “фігури” супрематизму (площина, квадрат, коло, хрест) стали “абеткою” нової мови, здатної побудувати новий світ, всесвіт, космос. “Ключі супрематизму, – писав Малевич, – ведуть мене до відкриття ще не усвідомленого. Новий мій живопис не належить землі виключно. …В людині, в її свідомості лежить прагнення до простору, тяготіння “відриву від кулі землі”. “Чорний квадрат”, “Чорне коло”, “Чорний хрест” та інші супрематичні твори Малевича стали своєрідною “неевклідовою геометрією” живопису та всього сучасного мистецтва.

Віддаючи данину космосу, значення якого в ХХ ст. значно зросло, Малевич вважав, що взаємодія елементів на полотні відповідає деяким космічним закономірностям (полотна К.Малевича “Біле на білому”, 1918–1919). Форми супрематизму несли в собі “абсолютну свободу” свого буття та руху в просторі. Його живопис – це роздуми в фарбах про буття сущого, філософія мистецтва, що поєднала в собі різноманітні форми індивідуальної та суспільної свідомості.

Те, що робили Кандинський, Малевич та інші художники в живописі, в музиці здійснювали Шьонберг, Стравінський, Вебер та інші композитори, які створювали нову музику, нову композицію, нову філософію мистецтва (про це блискуче писав Т.Адорно в своїх дослідженнях творчості цих композиторів). Завдяки їм та їх попередникам, музика сама стає методом дослідження деяких сфер людської культури. Наприклад, основоположник структуралізму Клод Леві-Стросс, який успішно використав музику аналізуючи міфологію, помічає, що саме Вагнер – беззаперечний батько структурного аналізу міфів (і навіть казок, наприклад, “Мейстерзінгери”)… Вагнер був першим хто відкрив, що подібний аналіз міг бути первинно відтворений за допомогою музики. Коли ми схиляємося на користь того, що аналіз міфів можна порівняти лише з аналізом великої партитури… ми лише робимо логічний висновок з того вагнерівського відкриття, що структура міфу розкривається за допомогою музики.

Специфіка музики перетворює композитора в божественну істоту, а саму музику – найвищу таємницю про людину. Можливо, саме тому музика завжди обожествлялася та абсолютизувалася. Хоча якщо уважно вивчати мову музики, то можна помітити, що вона представляє собою дещо середнє між логічним мисленням та естетичним сприйняттям. А власний статус музики в мистецтві та в філософії синтезувався в формі філософії музики.