16. Елліністична філософія: епікуреїзм,стоїцизм,скептицизм.

Елліністична філософія — останній період розвитку філософії Стародавньої Греції, після Аристотеля, в період еллінізму — поширення грецької культури за межі старогрецьких колоній після завоювань Александра Македонського. Часові рамки елліністичної філософії обмежують виникненням неоплатонізму. До основних рис елліністичної філософії відносять етичну спрямованість і адаптацію східних релігійних моментів.

Епікуреїзм 

 (Епікур, Лукрецій, Горацій) виходить з того, що будь-якому відчуттю, почуттю повинна передувати "відчутність(рус. осязаемость)" як якась першооснова, аксіома. Атоми стали розумовими конструкціями, аналогіями відчутності буття, які могли змінювати свої напрямки, а джерело їх руху знаходився в них самих. Такий же ощутимостью були і боги, які вже тому ні від чого не могли залежати: "ні вони не впливають на світ, ні світ не може впливати на них". Справжнім джерелом пізнання, який ніколи нас не обманює, є почуття. Об'єктивно існуючі речі "випромінюють" потоки атомів, кожний з цих потоків внутрішньо містить образ речі,

Стоїцизм  вчення однієї з найвпливовіших філософських шкіл античності, заснованої близько 300 р. до н. е. Своє ім'я школа отримала від назви портика Стоя Пойкиле (грец. «розписний ганок»), де засновник стоїцизму, Зенон із Кітіона, вперше виступив в якості самостійного вчителя. Стоїки вважали логіку, фізику і етику частинами філософії. Відоме їх порівняння філософії з фруктовим садом, де логіка — садова огорожа, фізика — фруктове (фруктові) дерево(а), а етика — плоди дерева, тобто результат, що базується на певних (зумовлено-визначених) принципах і обмежений певними рамками. Стоїцизм був впливовим філософським напрямком від епохи раннього еллінізму аж до кінця античного світу. Свій вплив ця школа залишала і на подальші філософські епохи.

Стародавня Стоя: III–II століття до н. е. Засновником школи вважають Зенона з Кітіона (бл. 336–264 рр. до н. е.). Найвідомішими його учнями були Клеанф (пом. бл. 232 р. до н. е.) та Хрісіпп (бл. 281–208 рр. до н. е.).

Середня Стоя: II–I століття до н. е. Основні представники цього періоду — Панетій (бл. 180–110 рр. до н. е.) і Посідоній (бл. 135 — 51 рр. до н. е.). Завдяки їм стоїчні ідеї було перенесено до Риму, первинний етичний ригоризм суттєво пом'якшено.

Пізня Стоя: I—II століття н. е. Основні представники періоду — Сенека (4 р. н. е. — 65 р. н. е.), Епіктет (50 — 138), Марк Аврелій (121–180). Це період римського розвитку філософії стоїцизму. Головними питаннями, які розглядали філософи Пізньої Стої, є проблеми етики, зокрема питання незалежності від умов життя. На цей час до стоїцизму починають ставитися як до свого роду популярної філософії.

Стоїки дотримувалися поглядів епікурейців. Вони уявляли Космос як першооснову усього живого на світі. Вони вважали, що якщо їхня увага не буде спрямована на богів, то вони самі зможуть наблизитися до них і в певному значенні самі ними стати

Скептицизм 

третій напрямок раннього еллінізму, найбільш великими представниками якого були Піррон з Еліса (365 - 275 роки до нашої ери) і Секст Емпірика (200 - 250 роки нашої ери). Представники даного напрямку послідовно проводять загальний принцип раннього еллінізму, а саме принцип відносності всього що нас оточує, наших думок і наших дій. Він стає своєрідним загальним методом дослідження будь-яких явищ і дій людини. В основу філософського підходу закладається положення про те, що необхідно не пізнавати, а просто жити, не висловлюючи жодних претендуючих на істину суджень, і зберігаючи внутрішній спокій. Наслідком такої установки стало заперечення самоцінності майже всієї попередньої історії філософської думки. Однак скептицизм мав і позитивне значення завдяки тому, що він гостро поставив проблему знання та істини, звернув увагу на можливість одночасного існування різних думок, виступаючи проти догматизму і абсолютизації якоїсь однієї істіни.  Недосконалість органів почуттів людини, їх нікчемність перед величчю природи, історична обмеженість і відносність знання були зведені скептиками в оціночні принципи, крізь призму яких був винесений вирок філософії: "Філософія не здатна дати адекватне знання". Власну невдачу в галузі філософського пізнання, власне безсилля перед нею розкрилася для них істиною: вони лицемірно перенесли її на всю філософію в цілому за принципом: "Якщо я  чого-небудь не знаю, то цього не існує ". Скептицизм як філософський напрямок став симптомом згасання творчої думки грецьких мислителей.