1. 4. Естетичні виміри

Соціяльно стратифіковане (структуроване) суспільство, підтримуючи систему своїх суспільних відносин, — політичних, економічних, правових, морально-етичних, естетичних — відбивається в гетерогенності (різнорідності) культури і модифікує критику. Політично-державні, культурно-освітні, церковно-культові інституції, їх представники і проречисті виразники інституціональних (станових) інтересів накладають на художні твори різні матриці (норми, канони), застосовуючи їх як критерії поцінування естетичних цінностей, породжують, продукують такі різновиди критики, як-от: риторично-стилістична, історична, філософська, релігійно-догматична, етико-дидактична, естетична і т. под. Це зумовлює гостру полеміку між їх адептами, групівщину, активізуючи пошуки сутності справжньої, «істинної критики». Зрештою, усвідомлення специфіки художньої творчості, своєрідності естетичного судження виявляється в дилемі розуміння мистецтва як соціяльно заанґажованого явища чи як естетичної самодостатності — «чистого мистецтва», «мистецтва для мистецтва». Звідси — посилена увага до критики як власне естетичної діяльності з її особливими вимірами. Стає зрозумілим, що в основі літературно-художньої критики лежить естетичне сприймання творів мистецтва, в процесі якого зароджується ембріон естетичної оцінки, а цей процес супроводжується яскравим естетичним почуттям-переживанням.

Естетичне сприймання визначається взаємодією художньої вартості твору, естетично трансформованого досвіду реципієнта, тому має індивідуально неповторний, суб’єктивний характер. Виникає питання, чи може така духовна, інтимно-емоційна база бути основою судження з певною мірою над­індивідуальності, загальноприйнятності, а то й істинності? Пошуки відповіді на це питання — наскрізний сюжет роздумів про критику протягом другої половини XVIII – XIX cтоліть. Українська літературна критика — не виняток.

Вимагаючи від поцінувачів мистецтва «безпристрасності» та «істинності» суджень, культурні діячі все більше розходяться в оцінках популярних творів, ведучи зі сторінок своїх журналів непогамовну, а то й брутальну полеміку. Досвід російських «реальних критиків», народників, як пропагандистів певних суспільно-моральних ідей поступово знецінюється. У Франції Е. Еннекен проголошує постулати «наукової критики» (есто­психології). В Україні І. Франко, висловивши ряд застережень до російської «рухомої естетики» в працях М. Добролюбова, констатував: «Критика має бути науковою і входити до складу естетики» (1898). ХХ століття в обговорення цієї проблеми внесло ще більше різноголосся. Дискусія, що велася в Україні протягом 60–70-х рр. ХХ століття за параметрами «критика — наука — публіцистика — література», зайшла, зрештою, в глухий кут, поки трактування літературної критики як специфічної діяльності і самостійного виду творчості не запропонувало раціонального виходу з нього. Критика не може не бути суб’єктивною, бо вона — прояв аксіологічної (оцінної) діяльності: треба збагнути в її структурі міру об’єктивного й суб’єктивного, описово-констатуючого й оцінно-інтуїтивного; встановити співвідношення аналізу та інтерпретації. Структуральна поетика, архетипна критика, герменевтика, рецептивна естетика по-своєму впливали на науковість літературної критики на Заході, де вибухнув справжній бум літературного критицизму, а на теренах СРСР йшли гарячкові пошуки альтернативи до нього на марксистсько-ленінській основі. Наближення до поліфункціональної суті літературної критики відбувалося повільно на стику наук і різноспрямованих методологічних пропозицій. Плідною виявилася ідея структури і логіки оцінок.