Допомагати чи не допомагати

за Хок Р. 40 исследований, которые потрясли психологию. Секреты

выдающихся экспериментов. — СПб.: ПраймЕврознак, 2003. — 416 с.

Експеримент, проведений Дж. Дарлі та Б. Латане, ставив на меті вивчи-

ти феномен «дифузії відповідальності» в ситуації загрози життю іншої люди-

ни. Дослідників цікавило питання, чи прийде людина на допомогу, якщо знає,

що її можуть надати й інші.

Досліджуваним-студентам підготовчого курсу психології Нью-Йорк-

ського університету запропонували взяти участь в обговоренні питань адапта-

ції до університетського життя. Кожен із студентів знаходився в окремій кім-

наті і міг спілкуватися з іншими телефонам (було пояснено, що в такий спосіб

зможе говорити лише одна людина). Усі учасники були розділені на три гру-

пи (А, Б, В). Студенти групи А вважали, що спілкуються лише з одним спів-

бесідником; Б — з двома; В — з п’ятьма особами.

В кожній з груп на певному з етапів спілкування однин з співбесідників

(насправді магнітофонний запис) раптом починав заїкатися, захлинатися та

казав, що йому погано, в нього епілептичний припадок, благав про допомогу.

В результаті дослідження підтвердилася базова гіпотеза: чим більше

осіб включено в групу, тим рідше учасники зверталися по допомогу для іншої

людини — вважали, що за них це зробить хтось інший: для групи А — близь-

ко 80 %; Б — 50 %; В — 40 %.

Роль експерименту у медичній психології, психотерапії та

консультуванні

Експериментальні дослідження технологічного вибору консультанта

та вивчення проблем ефективності консультативного впливу

Вибір психотерапевта

за Солсо Р. Л., Джонсон Х. Х., Бил М. К. Экспериментальная психология:

практический курс. — СПб.: праймЕВРОЗНАК, 2001. — 528 с.

У своїх дослідженнях Дж. Поль намагався знизити рівень тривожності

студентів, які відчували страх перед публічними виступами. Насамперед, 72

студентам, які скаржилися на страх виступів перед аудиторією, запропонували

виступити з невеликою доповіддю перед незнайомими людьми. Рівень

тривожності вимірювався за такими ознаками: метушливість, тремтіння голо-

су, почервоніння шкіри обличчя, частота пульсу, пітливість долонь тощо. Та-

кож учасники експерименту заповнювали опитувальник-самозвіт.

Потому, студентів випадковим чином поділили на три рівні групи. Зі

студентами першої групи (А) проводили систематичну десенсибілізацію (ме-

тод поведінкової психотерапії); студенти другої групи (Б) проходили терапію

інсайту (психоаналітична техніка); у третій групі (С) жодних терапевтичних

впливів не здійснювалося.

Досвідчені фахівці здійснювали терапію з учасниками груп А та Б протя-

гом 5 сеансів. Після чого усі учасники знову мали виступити перед незнайо-

мою аудиторією, де їх тривожність вимірювалася за схемою ідентичною

попереднім вимірам.

Результати проведеного дослідження свідчили про більшу ефективність

методу систематичної десенсибілізації, порівняно з терапією інсайту. Стосов-

но ж контрольної групи, то її учасники взагалі не продемонстрували змін. Ви-

явилося, що метод систематичної десенсибілізації призводить не лише до

швидкого, а й до стійкого ефекту: 85 % учасників групи А показали знижен-

ня остраху публічних виступів і через два роки після експерименту, порівня-

но з 50 % учасників групи Б.