Запитання і завдання

1. Дайте загальну характеристику творчості Пантелеймона Куліша.

2. Які історичні події лягли в основу роману «Чорна рада»?

3. Простежте сюжет роману, визначте елементи його композиції.

4. Яким вам запам'ятався образ українського народу в романі?

5. Охарактеризуйте історичні постаті «Чорної ради».

6. Які почуття й роздуми викликають у вас образи полковника Шрама, Кирила Тура, кобзаря і Пугача?

7. Доведіть тезу: роман «Чорна Рада» — твір реалістичного і водночас романтичного спрямування.

8. У чому значення «Чорної ради» для історії української літератури та духовного життя нашого народу?

ПОЕЗІЯ

Пантелеймон Куліш видав п'ять поетичних збірок: «Досвіт­ки», «Хуторна поезія», «Дзвін», «Позичена кобза», «Хуторні недогарки». Він же є автором понад десяти великих поем: «Украйна», «Маруся Богуславка», «Сторчак і Сторчаниха», «Кумейки», «Грицько Сковорода», «Дон Жуан», «Магомет і Хадиза», «Солониця», «Куліш у пеклі», «Настуся» і «Великі проводи». Його перу належать численні переклади. Писав він також балади, думи, байки.

Оглядаючи поетичний доробок Пантелеймона Куліша, звер­німо увагу на програмну поезію «Піонер», де висловлене жит­тєве кредо митця:

Я не поет і не історик — ні! Я — піонер з сокирою важкою: Терен колючий в рідній стороні Вирубую трудящою рукою.

Мало не в усіх збірках поет часто звертається до кобзи чи бандури як символу своєї творчості. Наприклад:

Ой бандуро, рідна сестро,

Золоти струни!

Вложи в неї моє серце,

Високії думи.

Виділені в тексті епітети свідчать про чистоту і велич по­етичних устремлінь автора. Збірка «Хуторна поезія» не випад­ково відкривається поезією «До кобзи». Цей прадавній укра­їнський інструмент для поета — його «непорочна утіха», сим­вол поезії.

Може, чиє ще не спідлене серце

у; Важко заб'ється, до серця озветься, '••;> Як на бандурі струна до струни.

Ти ж своє слово дзвони-промовляй, Душам братерським заснуть не давай.

293

292

І

Наприкінці вірша — знову звертання до кобзи, «одради єдиної», якою поет, вдаючись до алегорії, очікує «живої весни», коли «із мертвих воскресне Вкраїна».

Ще промовистішою є одна з наймелодійніших в поетичному доробку Куліша поезія «До кобзи та музи». З якою любов'ю і ніжністю звертається до них автор: «Моя ти кобзо, втіхоі тихострунна! Заграй мені... озвись, голубко... Заграй же згорда! голосом величним... Моя ти Музо в образі любові!» Свою музу| автор посилає «на береги Дніпрові», де «люде в темряві сидять глибокій», щоб освітити їх «сяєвом небесним». Вдруге, після Шевченкового «В Україну ідіть, діти, в нашу Україну», ми бачимо таку глибоку, органічну народність поезії.

Про роль поета в суспільному і особистому житті йдеться також у творах «Соловейко», «Три поети», «Побоянщина», «Слово правди» тощо.

Своєрідним продовженням кобзарського мотиву є глибоко споріднена з ним тема рідного материнського слова в поезії «Рідне слово».

Обравши епіграфом до вірша крилатий Шевченків вираз «Я на сторожі коло їх поставлю слово», Панько Куліш не пішов традиційним шляхом роздумів про роль поетичного слова в суспільному житті й місце письменника в ньому, як робили всі його попередники і сучасники. Має настати, вірить автор, такий час, коли чітко і без лукавства кимось буде сказано, як впродовж віків в Україні «продавали за маєтки волю». І через це стільки в нас «чорних могил з вітром розмовляють». Через «перевертнів-гетьманів», які, метафо­рично кажучи, «неправду поруч себе за столом саджали», а «слізьми кубки ісповняли»,

В тих могилах рідним трупом Правду придушили.

Лежать у тих могилах мовчки предки наші і «дожидають праведного суду», щоб далі Україну вже не засівати могилами. І суд цей виголосить рідне українське слово, яке для Куліша є синонімом правди від Бога. Він так і пише:

Рідне слово, Божа правдо!.. Непозичений у німця Український розум.

Своєчасний в ту епоху загального захоплення і поклоніння перед усім іноземним, зокрема німецьким, заклик до самопо­шани, до утвердження своєї національної самобутності. Ця актуальна ідея не раз звучала і в Шевченка: «В німецькі землі, не чужії, претеся знову»; «Як німець покаже, та до того історію нашу нам розкаже». Як і автор «Кобзаря», Пантелеймон Куліш сповідує величну ідею національного єднання як запоруку на­шої могутності, нездоланності. «За єдиность і братерство» стоїть народний трибун і усіх переконує в нагальній потребі всена-

294

ціональної згоди для того, щоб мати силу, мати міць «духом правди з ворогами, поки духу, битись».

Ідея вірша «Рідне слово» висловлена в словах:

Рідне слово, рідний розум,— Рідна й правда буде.

З цією ідеєю він звертається до нації, щоб та схаменулася, стрепенулася. Ідея ця залишається актуальною і нині, в час утвердження незалежної, самостійної Української держави.

У всіх збірках Куліша чимало творів, присвячених Шев­ченкові: «Молитва Боянові»; «З того світу»; «До тарасівців»; «До Тараса на небеса»; «До Шевченка»; «Ода з Тарасової гори» та інші. Називаючи Тараса рідним братом, автор застерігає читачів од «навісного московства», од «азіатства вічного».

Під час перебування за межами України поет тужить за рідним краєм. Наприклад, ліричний герой вірша «Народна слава» сповідається читачеві:

Дума самовита — То моя родина, Серце одиноке — Вірная дружина.

Нема в мене роду, Немає дружини, Ані брата-товариша По всій Україні.

Трагічна доля України, мільйони полеглих, замучених, за-катовцних тільки поглиблюють цей сум:

Ой по тих могилах, у гору високих, :V. По тих гробовищах, у землю глибоких, • -^ Лежить мого роду без ліку.

Про ці жертви ніхто з українців не повинен забувати:

Нехай знають на всім світі, :,:" Як ми погибали

І, гинучи, свою правду Кров'ю записали.

Кров мільйонів не повинна бути пролитою даремно. Поет вірить, що Україна, «безсмертна мати», воскресне, «встане з домовини» і «засяє знову духом предковічним».

Ці поезії підносять національну свідомість українців, від­роджують нашу національну гідність, без чого не може бути суспільного поступу. Рабам творчі злети невідомі, тільки віль­на, національне свідома людина здатна злетіти на верховини духовного життя.

У поезії «Святиня» автор сумує з приводу того, що «довго, Довго на Вкраїні сонечко не сходить», і мріє, щоб «знов Україна садом процвітала», «щоб росла в боях кривавих українська доля». На думку поета,

Немає для серця Більшої утіхи,

. ,._{: s} Як пишатись славним родом Вовіки і віки.

295

Його вражає громадянська байдужість народу, його пасив­ність:

Невже повіки будеш спати й спати?

Ще різкіше Куліш висловився у вірші «Стою один»: «Стою один серед німих волів-биків... між стадом без'язиким». Різко? Безперечно, але поет-трибун має на це право. Йому болить, що волелюбні колись українці перетворились на «понурих ва­хлаїв», «недолюдків».

Високохудожньою є поезія «Україна», в якій передостання строфа розпочинається звертанням: «Коханий край! Край волі і недолі!», а остання — звертанням: «Паскудний край! Край брехень і омани!» Це нагадує Франкове: «...я не люблю Русі, я не люблю русинів», палючі інвективи Шевченка: «Німії, подлії раби...» Усі три великі українські поети з гнівом та обуренням випікали рабство, громадянську аморфність українців, пристрасно картали відступництво, манкуртство.

В одному з віршів Пантелеймон Куліш зазначає, що «нема дива дивнішого над серце дівоче». На споконвічну любовну тему поетом написано силу-силенну творів, серед яких справж­німи перлинами є поема «Настуся», балада «Русалка», поезії «До Марусі Т.», «До землячки», «Чудо», «Шуканнє-викликан-нє».

Як уже згадувалося, Куліш багато перекладав із славетних поетів: Байрона, Шекспіра, Пушкіна, Гете, Шіллера, Міцке-вича — не лише для ознайомлення читацької громади України з найвидатнішими здобутками європейської літератури. Пере­кладач ставив перед собою ще й патріотичну мету: довести здатність нашої мови до вжитку в найтонших, найвищих сфе­рах людської культури. «Я бачу в перекладах,— писав він,— найкращу пробу мови щодо її зграбності, живописності, гар­монії». Майже тридцять років Куліш перекладав з давньоєв­рейської найвидатнішу книгу світу — Біблію. Ця трудомістка праця згоріла під час пожежі хутора у 1885 р. І ось на схилі віку поет заходився перекладати Біблію вдруге. За свідченням Б. Грінченка, Куліш, «уже лежачи в останній день без пам'яті, водив пальцем у повітрі: він «писав», закінчуючи переклад Біблії».

Кулішем написано чимало віршованих п'єс: «Колії», «Дра-мована трилогія», «Хуторянка», «Іродова морока». Найдовер-шенішою серед них є трилогія «Байда, князь Вишневецький», «Петро Сагайдачний» і «Цар Наливай». У першій частині трилогії яскраво зображений запорожець Ганжа Андибер, ос­піваний у народних думах, у другій і третій — легендарні запорозькі ватажки Петро Конашевич-Сагайдачний і Северин Наливайко. Цими драмами Куліш започаткував у нашій літе­ратурі жанр драматичної поеми, який незабаром досягнув най­вищого розвитку в творчості Лесі Українки.

296

Куліш — це зранена душа українського на- Поема роду. Такими ж були до нього Дмитро Рос- «Іродова товський і Осип Бодянський, Дмитро Борт- морока» нянський і Левко Боровиковський, Арсеній Сатановський і Єпифаній Славинецький, Да- маскин Галицький і Симеон Полоцький, Стефан Яворський і Микола Гоголь, Петро Доній і Дмитро Ушинський, Платон Гамалія та десятки інших великих умів України — філософів, педагогів, теологів, художників, письменників, композиторів, державних діячів, які виїхали в Московію і там працювали на збагачення російської держави, її культури, освіти, науки і мистецтва, свято вірили, що роблять благородну справу, а насправді, зміцнюючи Росію, послаблювали Україну. Саме це трагічне явище, вбивче переманювання талантів мав на увазі Куліш, пишучи в 1869 р. поему «Іродова морока». Цей твір — гнівний осуд російського самодержавства. То чи ж дивно, що він був заборонений і на століття забутий? У першій редакції поема має відверте антимосковське спрямування. У боротьбі двох алегоричних постатей — Правди й Кривди — вічне про­ тистояння України й Москви. Ірод — московський цар, що повелів знищити всіх козацьких дітей, щоб рід їх перевівся. Та на перешкоді — Гайдамака, що виплекав у грудях дух, «як орла на скелі». Москалі доповідають цариці, що вони в Україні «погасили всюди світло: і в церкві, і в школі», «козаць­ кими кістьми загатили болота», «здерли з українців шкуру», тепер вони голі — і «вже нічого, опріч духу, у хахлів немає». Ще один персонаж поеми — Чорт, царський міністр, що споює й одурманює невсипущих українців, аби їх національний дух пішов у небуття.

Оскільки Москва спровадила в Україну для деморалізації й денаціоналізації народу величезну ватагу шинкарів, поет саркастично викриває їх за те, що

Розпоїли мир хрещений Шинками без ліку, А найбільше Україну, Сліпую каліку.

Видатний учений-історик Михайло Грушевський, який у 20-х роках віднайшов «Іродову мороку», вважає, що це «до неба вопіюща сатира на сучасне московське царство та його насильство над Україною... Мало можна назвати в тодішній українській творчості таких різних, рішучих і безоглядних засудів царського режиму і його гнобителів». Поему «Іродова морока» можна наз­вати виявом Кулішевої революційної енергії. І навіть через 130 років після написання ця поема звучить актуально. Свою мету поет розуміє як велику національну ідею:

І на ворога лихого Одностайно стати.

Щоб ми вміли Україну Докупи єднати

297

«Українська словесність — діло велике,— пи-Значення сав Пантелеймон Куліш,— се нове слово між

діяльності народами». От це нове українське слово і за­хищав він обґрунтовано, і шліфував його дбай­ливою рукою, за що нам слід шанувати видатного письменника. «Тільки він один,— писав про Куліша Микола Хвильовий,— маячить світлою плямою з темного українського минулого. Тільки його можна вважати за справжнього європейця, за ту людину, яка наблизилася до типу західного інтелігента». І якщо у висловленні Хвильового є деяке перебільшення, бо «європейцями» були Тарас Шевченко, Іван Франко, Михай­ло Коцюбинський, Василь Стефаник, Павло Тичина, Богдан Ігор Антонич, Володимир Винниченко та й сам Микола Хви­льовий,— все ж думка ця не позбавлена слушності.

Високу оцінку творчості Куліша дали й такі авторитети, як Борис Грінченко, Михайло Максимович, Микола Костома­ров. Михайло Коцюбинський висловився про Куліша так: «Де­далі все видніше стає, яку велику вагу в нашому письменстві має це славне ім'я. Могутній майстер української мови й творець українського правопису, благородний поет «Досвіток», перекладач... має право на велику повагу і вдячність».

Сучасний літературознавець Микола Жулинський так оці­нює Куліша: «Визначальним стимулом своєї подвижницької праці П. Куліш вважав збереження національних традицій, розвиток української мови й культури, утвердження почуття національної самосвідомості, наповнення духовного арсеналу нації культурними здобутками світової цивілізації». Пантелей­мон Куліш був, як зазначає Жулинський, одним із перших осмислювачів національної й соціальної долі українського на­роду, розбудовником його мови й культури, палким прихиль­ником справедливих міжнаціональних взаємин, високої куль­тури співжиття, національної самобутності і загальнолюдських гуманістичних цінностей.

Куліш був прогресивним діячем, бо пропагував ідеї дружби й рівності усіх слов'янських народів, виступав супроти шові­ністичної політики великодержавників за торжество любові й справедливості, за розвиток рідної мови, культури, науки.