Денситометрія

Денситометрія дозволяє вірогідно оцінити стан кісткової тканини, діагностувати початкові ознаки системного остеопороза й, залежно від цього, спланувати наступну імплантацію. Залежно від щільності кісткової тканини, можна говорити про більше ранні строки протезування після імплантації або про необхідність установки більшої кількості імплантатів при наявності системного остеопороза легкого або середнього ступеня. Наявністю недіагносованого системного остеопорозу можна пояснити деякі випадки невдач при імплантації, коли при гарних анатомічних умовах і бездоганно виконаному втручанні, проте, остеоінтеграція не наступають або ж її строки значно подовжуються. Застосовувані біохімічні методи дослідження (визначення рівня кальцію в крові) є непрямими й не дозволяють визначити реальний стан кісткової тканини.

Існують променеві методи (моно- і двухфотонная абсорбциометрія й кількісна комп'ютерна томографія) і ультразвукові.

Ізотопні й рентгенівські методи кісткової денситометрії засновані на реєстрації випромінювання вузького пучка випромінювання ізотопів або рентгенівських променів, що проходить до детектора через вимірювану ділянку кістки. Інтенсивність минулого випромінювання реєструється детекторною системою. Недоліками методів є висока вартість апаратури, її громіздкість, значне опромінення пацієнта й лікаря й тривалий час обстеження.

Більше зручним методом є ультразвукова кісткова денситометрія (мал. 2.1.15), що заснована на вимірі швидкості поширення ультразвукової хвилі по поверхні кістки і її широкополосного розсіювання, що дає можливість виміряти еластичність, щільність і твердість кістки. Ці апаратури має також банк нормативних даних і співвідносить мінеральну щільність кісткової тканини даного пацієнта зі статистичними даними для віку пацієнта (Z-критерій) і 20-літнього віку (T-критерій). Ультразвукові денситометри дешевше, зручніше у використанні, час дослідження становить усього кілька хвилин, а результати досить точні.

2.2. Показання до імплантації

Основним показанням до операції є відсутність зуба. На жаль, найчастіше пацієнти звертаються до імплантолога тоді, коли встановити мостовидний протез неможливо, однак цей варіант не є оптимальним для дентальної імплантації. Якщо пацієнт тривалий час носив мостовидні протези, то за рахунок атрофії альвеолярного відростка й звуження альвеолярного гребеня вона буває досить утруднена.

Класифікація дефектів зубних рядів по Кенеді-Аппелгейту (мал. 2.2.1):

1.Двосторонній дистально необмежений дефект (кінцевий дефект).

2.Однобічний дистально необмежений дефект (кінцевий дефект).

3.Однобічний дистально обмежений дефект (включений дефект).

4.Відсутність передніх зубів - дефект у фронтальному відділі (включений дефект).

Розглянемо випадки показань до імплантації.

Насамперед, ця відсутність одного зуба. Відсутність одного зуба у фронтальному відділі, звичайно це перший верхній зуб, іноді заманливо для імплантолога. Однак така ситуація може бути сполучена з більшими труднощами, тому що перший зуб звичайно відсутній не внаслідок його руйнування в результаті каріозного процесу, а через травму. Вона звичайно супроводжується не тільки екстракцією зуба, але, на жаль, також і травмою альвеолярного відростка. Це приводить до значної атрофії кістки в цьому відділі, відсутності передньої стінки альвеолярного відростка й руйнуванню зовнішньої кортикальної пластинки.

Тому розглядати відсутність першого верхнього зуба як ідеальний випадок імплантації, на жаль, часто буває помилково. Ідеальним варіантом для імплантації, скоріше, є відсутність одиночних премолярів і молярів, тобто включені дефекти зубного ряду.

Випадки кінцевих дефектів зубного ряду складніше для імплантації. Часто лікар-імплантолог іде наповоду в пацієнта, погоджуючись із його бажанням поставити тільки один імплантат і зв'язати його із природними зубами для того, щоб забезпечити протезування дистально-необмеженого дефекту. На жаль, це теж не є оптимальним варіантом для імплантації. Небажано зв'язувати природні зуби й імплантати, тому що природний зуб, навіть депульпированний, завжди має фізіологічну рухливість. Імплантат же рухливості не має й постановка таких протезів приводить до того, що відбувається їх розцементування або перелом природного зуба або імплантату або абатмена. Тому, при дистально-необмежених дефектах бажано використати два або три імплантати.

Пацієнти також часто звертаються до хирургу-імплантологу при повній відсутності зубів. Внаслідок дискомфорту при носінні знімного протеза вони думають, що імплантація дозволить їм від них відмовитися. Вони можуть уважати, що їхня установка буде досить легка й не викличе проблем, однак їм необхідно відразу пояснити, що проблеми існують, але вони розв'язувані. У цьому випадку можливо два варіанти імплантації: створення опор або для незнімного протезування, або для поліпшення фіксації знімного протеза.

У цих випадках істотно розрізняється тактика роботи імплантолога, а також кількість імплантатів.

Для забезпечення незнімного протезування на верхній щелепі бажано мати 6 - 8 опор, а на нижньої 5 - 6. Пацієнта необхідно попередити, що небажано надмірно скорочувати кількість установлюваних імплантатів через економію. Збільшення їхньої кількості не тільки обмежить функціональне навантаження на них, але й дає можливість для маневру у випадку відторгнення одного з них. Перевантаження є погрозою для будь-якого імплантату, однак її важко пророчити заздалегідь.

Для поліпшення функціонування знімних протезів на нижній щелепі досить установити тільки два імплантати у фронтальному відділі, звичайно на місці відсутніх іклів, тобто там, де найбільшою мірою збережена кісткова тканина, а на верхній щелепі - мінімум чотири імплантати. Такий підхід може бути доцільний у двох випадках. По-перше, коли атрофія альвеолярного відростка значна й не представляється можливим поставити більшу кількість імплантатів. По-друге, у випадках так називаного “соціального протезування” пацієнтам, що не мають засобів для установки повноцінних незнімних протезів на імплантатах.