36. Модель зовнішньої залежності.

 

Концепції зовнішньої залежності відштовхуються від поширеної в західній історико-економічній літературі схеми взаємовідносин центр - периферія, яка почала формуватися ще в XV ст. одночасно з зародженням світового ринку. Гострого соціально-політичного забарвлення вони набули в 70-х роках у марксистських політико-економічних доктринах, що розглядали країни третього світу, яким притаманні економічні, політичні та інституціональні внутрішні і зовнішні обмеження, пов'язані з їх залежним становищем від багатьох країн у системі світової економіки та міжнародних економічних відносин. Теорія зовнішньої залежності має три основних форми: неоколоніальну модель залежності, хибну парадигму розвитку і теорію дуального розвитку.

Неоколоніальна модель залежності розглядає зростаючу взаємозалежність країн світу як односторонню колишніх колоній від метрополій та інших розвинутих країн. Панівне становище держав з найвищим доходом, що випливає з високого рівня їхнього економічного, політичного, технологічного і соціального розвитку, об'єктивно надає їм ряд додаткових порівняльних і конкурентних переваг порівняно з країнами з середнім і особливо з низьким доходом. Тим самим формуються відносини нееквівалентного обміну у взаємній торгівлі, розвинуті країни отримують економічну і технологічну ренту, транснаціональні компанії вилучають ефект масштабу виробництва, експлуатують природні та людські ресурси менш розвинутих країн тощо.

Використовуються провідні позиції індустріальних країн у міжнародних фінансових організаціях при визначенні умов надання позик і кредитів державам третього світу та країнам з перехідною економікою. Водночас у менш розвинутих країнах у наявності чи формуються (як у постсоціалістичних країнах) відносно нечисленні, але економічно і політично впливові верстви (прив`атні підприємці, землевласники, вищі державні чиновники, профспілкові лідери, компрадорська інтелігенція та ін.), які зацікавлені в збереженні статус-кво, що забезпечує їм реалізацію власних економічних і політичних інтересів.

Політика і економічна філософія місцевих еліт та фінансових олігархів дуже часто спрямована на імітацію радикальних реформ, що консервує політичну, економічну та технологічну відсталість бідних країн, посилює їхнє залежне становище в міжнародній економічній системі. Інколи такі форми розвитку називають наслідуваним або залежним капіталізмом. Крайніми засобами розв'язання проблеми залежного розвитку оголошується революційна боротьба в окремих країнах чи навіть спільні виступи бідного Півдня проти багатої Півночі. Поміркованіший варіант передбачає докорінну перебудову міжнародних економічних відносин, створення нового міжнародного економічного порядку, в якому повною мірою враховувались би інтереси і потреби незалежних держав, що стали суб'єктами с вітогосподарських зв'язків у 50 - 60-х роках та після розпаду колишнього СРСР.

Хибна парадигма розвитку є, по-перше, продуктом існуючих суперечностей між позитивною і нормативною функціями економічної теорії, невдалою спробою застосувати позитивне економічне знання в безпосередній господарській практиці. По-друге, вона вказує на неспроможність механічного перенесеннятеоретичних постулатів і доктрин, що діють в одному економічному середовищі, в іншу господарську систему. По-третє, хибна парадигма розвитку засвідчує все ще наявну синкретичність, недиференційованість економічного знання з огляду на його загальноцивілізаційні параметри і індикатори та локально-господарські особливості, що виразно проявляється в таких підсистемах, як синергізм, транзитивізм, дивелоп-менталізм.

Спроби представників розвинутих країн, носіїв і розробників різноманітних теорій, моделей, програм сприяння розвитку, імплементувати їх у господарсько-інтелектуальне середовище країн, що розвиваються, та держав з перехідною економікою зазнають невдач, тому що не враховується низка факторів. З одного боку, зарубіжні консультанти і радники мають власне уявлення про шляхи і механізми економічного розвитку, які часто не відповідають умовам конкретних країн. З другого боку - з наукової точки зору бездоганні, вивірені математично рекомендації і поради не сприяють виробленню ефективної економічної політики, що забезпечує господарське зростання і розвиток.

Ситуація пояснюється  кількома головними причинами. Дана концепція, як і попередні, не враховує досить відчутного (а подекуди й вирішального) впливу інституціональних чинників на процес економічного розвитку, розробки і реалізації економічної політики. В країнах, що розвиваються, це існування різноманітнихтрадиційних структур, таких як племінні, кастові, класові, вкрай нерівномірний розподіл землі та інших ресурсів між громадянами та територіями, нерівні умови для здійснення підприємництва і бізнесу (доступ до кредитів, технологій, інвестицій, менеджменту тощо), контроль з боку окремих груп та фінансово-економічнихкланів над основними галузями промис- лов ості, земельної, грошово-кредитної та інтелектуальної власності.

За таких умов політика, що грунтується на провідних західних теоріях, трансформується в інтересах елітних груп (внутрішніх і зовнішніх), не зачіпаючи глибинних основ економіки та інтересів переважної більшості населення. Національна інтелігенція, що отримала вищу освіту в західних вузах, будучи ще в змозі запропонувати дієві заходи економічної політики, займає апологетичну позицію стосовно як зарубіжних рекомендацій і допомоги, так і захисту наявних інституціональних структур та головних виразників їхніх інтересів. Таким чином, утворюється певне зачароване коло, розірвати яке можна лише радикальними інституціональними та всеосяжними структурними перетвореннями економіки і суспільства.

Аналогічне становище й у країнах з перехідною економікою, де колишні інституції (міністерства-монстри, директорат державних підприємств, колективні господарства на селі тощо) є головними перепонами на шляху радикальних ринкових реформ і об'єктивно гальмують економічне зростання та розвиток своїх країн у загальноцивілізаційній системі економічних координат.

Теорія дуального розвитку грунтується на принципах системно-структурного аналізу, суть якого, як відомо, полягає в тому, що будь-яка органічна система, передусім економічна, є різнорівневою, ієрархічною, відповідним чином субординованою. Між елементами системи існують відносини залежності івзаємозалежності та певної підпорядкованості.

Окрім того розрив між різними елементами системи не лише не скорочується, а й зростає, що поглиблює дуальність економічного розвитку. Вона елімінується соціальною політикою окремих держав та заходами щодо демократизації міжнародних економічних відносин.

Слід сказати і про наявність переваги своєрідного економічного егоїзму над альтруїзмом, що проявляється в незацікавленості вищих ієрархічних структур у господарському і соціально-політичному розвитку нижчих, у створенні явних чи прихованих перешкод для цього.

Одним з головних недоліків теорії дуального розвитку є її пасивно-споглядацький характер, вона радше фіксує існуюче становище, ніж пропонує шляхи і механізми вирішення складних проблем економічного зростання і розвитку.

Вашингто́нский консе́нсус (англ. Washington Consensus) — тип макроэкономической политики, который в конце XX века был рекомендован руководством МВФ и Всемирного банка к применению в странах, испытывающих финансовый и экономический кризис.

История

Вашингтонский консенсус был сформулирован английским экономистом Джоном Уильямсоном в 1989 году как свод правил экономической политики для стран Латинской Америки. Документ имел целью обозначить отход этих стран от командной модели экономического развития 1960-1970-х годов и принятие ими принципов экономической политики, общих для большинства развитых государств. Речь шла о принципах, которые, по мнению Уильямсона, отражали общую позицию администрации США, главных международных финансовых организаций — МВФ и Всемирного банка, а также ведущих американских аналитических центров. Их штаб-квартиры находились в Вашингтоне — отсюда и термин «Вашингтонский консенсус».

Особую роль в его судьбе сыграли бурные события в Восточной Европе и на постсоветском пространстве, совпавшие по времени с публикацией доклада Уильямсона. Задачи, возникавшие в процессе трансформации плановых экономик в рыночные, реформаторам и их вашингтонским консультантам показались созвучными с теми, которые был призван решать Вашингтонский консенсус. В ряде публикаций утверждается, что Российская Федерация в 1990-е годы следовала рекомендациям «Вашингтонского консенсуса», однако в действительности это не так, поскольку указанные рекомендации не выполнялись в части фискальной дисциплины, снижения налогов, дерегулирования и защиты прав собственности. Экономическая политика стран Восточной Европы и Балтии была гораздо ближе к «Вашингтонскому консенсусу», чем действия российских властей.

В апреле 2011 г. Доминик Стросс-Кан, глава МВФ, выступил с заявлением, что «Вашингтонский консенсус» «с его упрощенными экономическими представлениями и рецептами рухнул во время кризиса мировой экономики и остался позади».

Содержание

«Вашингтонский консенсус» включает набор из 10 рекомендаций:

Поддержание фискальной дисциплины (минимальный дефицит бюджета);

Приоритетность здравоохранения, образования и инфраструктуры среди государственных расходов;

Снижение предельных ставок налогов;

Либерализация финансовых рынков для поддержания реальной ставки по кредитам на невысоком, но всё же положительном уровне;

Свободный обменный курс национальной валюты;

Либерализация внешней торговли (в основном за счет снижения ставок импортных пошлин);

Снижение ограничений для прямых иностранных инвестиций;

Приватизация;

Дерегулирование экономики;

Защита прав собственности.

В более широком смысле термин «Вашингтонский консенсус» используется для характеристики ряда мер (необязательно из выше указанного списка), направленных на усиление роли рыночных сил и снижение роли государственного сектора.