37. Людське існування як фундаментальна проблема екзистенціальної філософії (м.Хайдеггер, к.Ясперс, а.Камю). Праця ж.П.Сартра "Екзистенціалізм - це гуманізм".

Экзистенциализм — одна из самых модных на Западе в середине XX в. философских школ. Ее наиболее крупные представители — М. Хайдеггер и К. Ясперс в Германии; Г. Марсель, Ж. П. Сартр, А. Камю во Франции; Н. Аббаньяно в Италии; У. Баррет в США. Свой метод эта философия в значительной мере заимствовала в феноменологии немецкого философа Э. Гуссерля, исходные же идеи ее взяты из сочинений датского религиозного мыслителя С. Кьеркегора. Феноменология — философское направление, стремящееся через рефлексию (размышление) сознания о своих актах и о данном в них содержании выявить предельные характеристики человеческого бытия.

Согласно экзистенциализму, задача философии — заниматься не проблемами науки, а вопросами сугубо человеческого бытия (существования). Человек помимо своей воли заброшен в этот мир, в свою судьбу, и он живет в чуждом ему мире; его бытие со всех сторон окружено таинственньми знаками, символами. Жизнь глубоко иррациональна, страдание в любой форме преобладает в ней. Страх — важнейшее понятие философии экзистенциализма. Мир тем более страшен, что он бессмыслен и непостижим. Человека на каждом шагу подстерегают неприятности. Под маской «друг для друга» люди действуют друг против друга. Экзистенциализм исходит из того, что человек живет прежде всего эмоциями: на все окружающее он реагирует не только теоретически или интеллектуально, но прежде всего эмоционально.

Наиболее надежным способом постижения мира признается интуиция, «экзистенциальное озарение».

Екзістенціоналізм (від лат. — існування) — суб'єктивно-ідеалістична течія сучасної філософії. Виник у 20-х рр. 20 ст. як реакція на кризу лібералізму і раціоналізму просвітительства. Особливо поширився в Німеччині та Франції. Філософ, джерелом Е. є суб'єктивістські та ірраціоналістичні ідеї С. К'єркегора, Е. Гуссерля, Ф. Ніцше та ін. Розрізняють Е. релігійний (Г. Марсель, К. Ясперс, М. О. Бердяєв та ін.) і атеїстичний (М. Хайдеггер, Ж.-П. Сартр, А. Камю). Осн. категорією у філософії Е. є поняття існування, або екзистенція (звідси назва), яке ототожнюється з суб'єктивними переживаннями людини і оголошується первинним щодо буття. Як і “філософія життя”, Е. намагається осягнути це існування як щось безпосереднє, як таке, що нібито долає традиційний поділ на суб'єкт і об'єкт та інтелектуальну опосередкованість буття мисленням. Людська екзистенція розглядається як абсолютна активність, яка не є, а стає, постійно перебуває в процесі творення. Звідси особлива увага Е. до часу, історичності, які характеризують становлення. Людське існування став основою онтологічних (про «начала» буття) конструкцій Е. Світ набував значущості і структурності лише завдяки екзистенції. «Вкинута» в коловорот ірраціонального, чужого їй буття, людина нібито шукає в ньому свою «сутність». Ці шукання викликають неспокій, жах, знемогу, відчуття «трагедії буття», які становлять гол. зміст особистого життя людини. У Звичайному житті людина не завжди усвідомлює себе як екзистенцію, для цього необхідно, щоб вона опинилася в пограничній ситуації, перед обличчям смерті. Е. протиставить людині суспільство як щось чуже, вороже, яке руйнує внутр. світ індивіда, його свободу. Жити «як всі» значить втратити свою індивідуальність, свободу. Звідси пафос нонконформізму (заперечення авторитетів), бунту в деяких екзистенціалістів (Сартр, Камю). Крайній індивідуалізм неминуче приводить до асоціальності і песимізму. Екзистенціалісти не визнають ніяких загальних . принципів моралі, вони твердять, що кожна людина вирішує для себе, що слід вважати моральним чи аморальним. Цим Е. об'єктивно виправдовує будь-який аморалізм. Е. зробив значний вплив на мистецтво і л-ру (творчість Р.-М. Рільке, Ф. Кафки та ін.), на умонастрій значної частини інтелігенції.

екзистенція — основна категорія екзистенціалізму, яка означає внутрішнє буття людини, те непізнаванне, ірраціональне в людському «Я», внаслідок чого людина є конкретною неповторною особистістю. Поняття Е. заперечує «предметне буття», виступаючи як «чиста» активність, свобода, вибір. Категорія Е. метафізичне розриває діяльність і її результат, людину і річ, суспільство і природу. Вперше термін «екзистенція» вжив дат. філософ С. К'єркегор.

38. Філософська герменевтика. Проблема інтерпретації та розуміння. "Герменевтичне коло". Праця Г.-Г. Гадамера "Істина і метод".

Герменевтика, пожалуй, самое последнее по времени возникновения самостоятельное течение западной философии, хотя она имеет самую долгую предысторию. Слово «герменевтика» происходит от имени бога Гермеса — в древнегреческой мифологии посланника богов и толкователя их воли. Это значит, что герменевтика с самого начала была связана с идеями интерпретации и понимания. Представители современной философской герменевтики (Э. Бетти, Г.-Г. Гадамер, М. Ландман) видят в ней не только метод гуманитарных наук, но и способ истолкования определенной культурно-исторической ситуации и человеческого бытия вообще. Усматривая основную проблему философии в проблеме языка, они отвергают объективное научное познание, безгранично доверяя косвенньм свидетельствам сознания, воплощенным в речи, прежде всего письменной. Свою самостоятельность герменевтика обрела уже в работах немецких философов Ф. Шлейермахера и В. Дильтея, согласно которым для понимания исторических текстов и любых памятников прошлого необходимо войти в ту культурно-историческую атмосферу, в которой творил их создатель, и постараться как можно точнее воспроизвести ее в переживании и вообще в сознании исследователя. Многое заимствуя у Дильтея и Хайдеггера, Гадамер придал герменевтике универсальный смысл, превратив проблему понимания в саму суть философии. Предметом философского знания с точки зрения герменевтики является мир человека, трактуемый как область человеческого общения.