Декларація прав людини: новий погляд на осіб з відхиленнями у розвитку

Друга світова війна прямо і побічно сприяла значному прогресу спеціальної освіти, поліпшенню становища інвалідів та осіб з відхиленням в розвитку в суспільстві, зміни їх соціального статусу. Переживши жахи війни, концтаборів і геноциду, цивілізований світ по-новому почав дивитися на різницю між людьми, на їхню індивідуальність і самобутність. Життя, Свобода, Гідність, Права людини були визнані головними цінностями.  Держави об'єднали зусилля з метою підтримки і зміцнення миру, безпеки і розвитку співробітництва, заснувавши Організацію Об'єднаних Націй. Загальна Декларація прав людини ООН закріпила нове світорозуміння:  1. Всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності та правах.  2. Кожна людина має право на життя, свободу та особисту недоторканність.  3. Всі люди рівні перед законом і мають право, без будь-якої різниці, на рівний їх захист законом. Усі люди мають право на рівний захист від якої б то не було дискримінації.  Гуманістичні начала в ставлення до осіб з відхиленнями у розвитку європейська культура, незважаючи на жахи Другої світової війни, зберегла. Женевські конвенції (1945-49), засудили і заборонили "повсюдно і в будь-який час вбивства, тортури, нанесення каліцтв і тілесні покарання", стали важливою передумовою для прийняття загальноєвропейської угоди "Про захист прав людини" (1950). У Європі посилюються інтеграційні процеси: у 1957 р. західні країни домовляються про створення ЄЕС і, починаючи з цього моменту, все частіше виявляють єдність поглядів на проблеми розвитку науки, культури та освіти. Єдиним стає і розуміння західноєвропейцями прав інвалідів та осіб з відхиленнями у розвитку, що відображає прийнята в 1961 Європейська соціальна хартія. Стаття 15 закріплює "право фізично і розумово непрацездатних осіб на професійну підготовку, відновлення працездатності та соціальну реабілітацію". Про подальшу еволюції суспільної свідомості свідчить Декларація соціального прогресу та розвитку, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН (1969), що заявила про необхідності "захисту прав і забезпечення добробуту інвалідів, а також забезпечення захисту людей, що страждають фізичними і розумовими вадами", прийняття Організацією Об'єднаних Націй декларацій "Про права розумово відсталих" (1971) та "Про права інвалідів" (1975).  У цьому новому соціо-культурному контексті 50 - 70-х років на хвилі економічного підйому, ліберально-демократичних перетворень велика увагаприділяється проблемам освіти дітей з порушеннями у розвитку.  У ці роки в західноєвропейських країнах удосконалюються механізми комплектування спеціальних освітніх установ, виявлення, обліку і діагностики дітей з порушеннями у розвитку. Істотно змінюється і уточнюється класифікація, виявляються нові категорії дітей, які потребують спеціальну освіту. Тепер до них відносять вже не тільки дітей з порушенням слуху, зору, інтелекту, а й дітей з труднощами в навчанні, емоційними розладами, девіантною поведінкою, соціальної та культурної депривації. Відповідно, вдосконалюється горизонтальна структура спеціальної освіти: число типів спеціальних шкіл зростає від З до 8 - 20 в окремих європейських країнах. Показником модернізації системи є відсоток дітей, охоплених спеціальною освітою. В описуваний період у європейських країнах цей показник досягає в окремих країнах 7 - 15 відсотків шкільної популяції.  Система спеціальної освіти вдосконалюється і по вертикалі: розширюються вікові рамки надання психолого-педагогічної допомоги, створюються дошкільні та постшкольние установи. Поряд з цим починають активно функціонувати інститут соціальних працівників, соціальні служби допомоги та консультування батьків дітей з порушеннями у розвитку. Множиться число різноманітних благодійних, професійних, батьківських товариств, спілок і асоціацій.  Загальними тенденціями розвитку національних систем спеціальної освіти у Європі у зазначений період можна вважати:  вдосконалення законодавчих засад спеціальної освіти;  диференціацію типів шкіл і видів спеціального навчання. 

Протягом перших років Радянської влади було створено інститут дошкільного виховання у Петрограді, дошкільне відділення при Московському та Самарському університетах, а також при деяких інститутах народної освіти Росії.

На початку 30-х років в результаті фінансово-економічної слабкості деякі 3 Інститутів почали закриватись.

Наприкінці 60-х років у зв'язку з реформою школи було вдосконалено навчальні плани і програми, в яких приділялась увага загальній культурі майбутніх учителів та вихователів. В союзних республіках колишньої держави було утворено центри вищої школи.

На базі вищої школи діють інші види освіти - підвищення кваліфікації спеціалістів, аспірантура, докторантура. До структури вузів вливаються коледжі, гімназії. В багатьох університетах та інститутах відкрито педагогічні та психолого-педагогічні факультети.

Вища школа нашої держави готує кваліфіковані кадри для всіх галузей господарства України, культури, в тому числі й для системи дошкільного виховання.

Структура і зміст роботи педагогічних інститутів визначається Положенням про вищий навчальний заклад України.

Головні завдання вищої школи:

• підготовка висококваліфікованих спеціалістів, які володіють глибокими теоретичними знаннями і практичними навичками зі спеціальності;

• постійне вдосконалення якості підготовки педагогічних кадрів з урахуванням вимог сучасного виробництва, науки,

• техніки і культури, перспектив їх розвитку, розвиток навичок потреб в самоосвіті;

• виховання у студентів високих моральних якостей» громадянської свідомості, культури, патріотизму; формування наукового світогляду майбутніх педагогів» видання підручників і навчальних посібників;

• виконання науково-дослідної і науково-методичної робота» що сприяє підвищенню якості професійної підготовки, залучення до наукового пошуку студентів;

• створення факультетів (курсів) підвищення кваліфікації викладацького складу вищих і середніх спеціальних навчальних закладів, а також керівників окремих підрозділів;

• навчально-методична і навчально-дослідна робота з однієї або кількох суміжних дисциплін проводиться кафедрами ВНЗ.

На кафедру покладаються такі обов 'язки:

• читання лекцій і проведення інших видів занять, організація самостійної роботи студентів, керівництво всіма видами практики, курсовими і дипломними роботами, Проведення заліків та екзаменів;

• проведення виховної роботи зі студентами; опрацювання навчальних програм;

• підготовка підручників, навчальних посібників та інших навчально-методичних рекомендацій;

• проведення науково-дослідної роботи, організація наукової роботи студентів;

• підготовка науково-педагогічних кадрів; Пропаганда наукових і педагогічних знань.

Тривалість навчання, склад навчальних предметів, їх розподіл за роками навчання, тижневу і річну кількість годин, що відводиться на кожен предмет визначає навчальний план. Саме він забезпечує струнку організацію навчального процесу в ВНЗ.

Обсяг і зміст навчальних планів визначаються залежно ВІД профілю і форми навчання з кожної спеціальності. Навчальним планом передбачено обсяг самостійної роботи студентів.

У плані виділяються такі групи дисциплін.:

• гуманітарні та соціально-економічні;

• фундаментальній професійно-орієнтовані дисципліни;

• дисципліни за вибором.

План складається з інваріантної і варіативної частин.

За кожної дисципліни навчального плану опрацьовується навчальна програма. Вона визначає обсяг і зміст знань, умінь і навичок, які треба засвоїти, а також зміст розділів і тем з розподілом їх за роками навчання.

Навчальний процес у ВНЗ побудовано на основі важливих загально дидактичних принципів: науковості і цілеспрямованості; єдності й

взаємозв'язку теорії і практики ;систематичності і послідовності інтеграції навчальних курсів; єдності навчання і виховання; свідомості й активності тощо.

Основними формами організації навчального процесу у ВНЗ с; лекції, практичні, семінарські, лабораторні заняття, спецкурси, спецсемінари, факультативи, педагогічна практика, консультації, колоквіуми, контрольні, курсові й дипломні роботи.