Перелік літератури

1. Бабич Н.Д. Основи культури мовлення. - Львів: Світ, 1990.

2. Бабич Н.Д. Практична стилістика і культура української мови.-Львів. Світ, 2003.

3. Богуш A.M., Аматьева Е., Хаджирадева С. Культура речевого общения детей дошкольного возраста. Одеса, 2003.

4. Вагапова Д.Х. Риторика в интеллектуальных играх и тренингах. М.: Цитадель, 2001. -460 с.

5. Ганич Д.І., Олійник І.С. Словник лінгвістичних термінів. -К.: Вища шк., 1985. -360 с.

6. Горбушина Л.А. Выразительное чтение и рассказывание. -М., 1980.

7. Гриценко Т.Б. Українська мова та культура мовлення. -К., 2005. Найденов Б.С, Т.Ф. Завадская, Н.М.Соловьева Выразительное чтение. -М., 1972.

8. Мельничайко В.Я., Добрянська ТВ. Про культуру нашого мовлення. -Тернопіль, 1991.

9. Олійник Г.А. Виразне читання. Основи теорії. 2001.

10.Пентилюк М. І. Культура мови і стилістика.– К.:Вежа, 1994.-230с.

11.Томан Іржі. Мистецтво говорити. -К., 1986.

Модуль № 2.

Лекція № 2. Культура ораторського мистецтва (6 годин)

План.

1. Основні поняття риторики. Педагогічна риторика.

2. Види красномовства та сфери його застосування.

3. Образ і культура оратора. Етикет вчителя.

4. Підготовка промови.

5. Особливості професійного мовлення вчителя-логопеда.

Література

1. Бабич Н. Д. Основи культури мовлення. -Львів: Світ, 1990. - 232 с.

2. Головин Б.Н. Основьі культури речи. - М., 1988.

3. Грехнев В.С. Культура педагогического общения. - М.,1990.

4. Иванова С. Ф. Речевой слух и культура речи. - М.,1970.

5. Капська А.И. Виразне читання. Практичні і лабораторні заняття: - К., 1990.

6. Капська А.Й. Педагогіка живого слова. - К.: 13МН,-140с.

7. Кочан І.М., Токарська А.С. Культура рідної мови: Збірник вправ і завдань. -Львів: Світ, 1996.-232 с.

8. Культура української мови: Довідник /СЯ.Єрмоленко, Н.Я.Дзюбишина-Мельник, К.В.Ленець та ін.; /За ред. В.М.Русанівського. -К.:Либідь, 1990.-304 с.

9. Мурашов А.А. Культура речи учителя.- М.- Воронеж,2002.-423с.

10. Олійник Г.А. Виразне читання: Основи теорії: Навч. Посібник. - К. : Виша школа.,1995.- 205с.

11. Олійник О. Світ українського слова. - К., 1994.

12. Основи педмайстерності / За ред. І.А.Зязюна. - К., 1996.

13. Пазяк О.М., Кисіль Г.Г. Українська мова І культура мовлення. - К., 1995.

14. Педагогічна майстерність: Підручник (ІА.Зязюн, Л.В.Крамущенко, Кривонос та ін.); За ред. І.А.Зязюна. - К.: Вища школа, 1997. - 349 с.

15. Пентилюк М.І. Культура мови і стилістика: Пробний підруч. для гімназій гуманіт. профілю. - К.: Вежа, 1994. - 240 с.

16. Український правопис. - 4-те вид. - К.: Наук, думка, 1993.-240 с.

Риторика . Наука красномовства, ораторське мистецтво; // Навчальний предмет, в якому викладена теорія красномовства, ораторського мистецтва. 2. перен. Зовнішньо красиве, але позбавлене змісту красномовство, марнослів’я, теревені. Лист був написаний просто, щиро, без сліду фальшивої риторики (Фр.). 3. заст. Назва молодшого класу духовної семінарії. Йому заманулось женитися, і він, скінчивши риторику й філософію, поїхав шукати собі жінки (Н.-Лев.)[Новий тлумачний словник української мови: У 4 т. - К.: Аконіт, 1998. – Т.3. - С.910].

Основні поняття класичної риторики

1. Логос. У давньогрецькій мові слово logos означало такі дві гру­пи понять:

а) слово, мова, мовлення і б) поняття, думка, розум, а точніше - єдність цих понять як всезагальну закономірність. Це відобразилося в семантиці сучасних слів з коренем лог-, які зосереджені в основному у сферах логіки (науки про закони і форми мислення) та мовознавства: логічна граматика, логічне мовлення, логічний наголос, логічний суб'єкт, логічне судження, логотип, логограма, логічний предикат тощо.

2.Етос. У давньогрецькій мові слово ethos означало звичай, звич­ка, характер, норов (від нього походить і сучасне слово етика) і в античній риториці спочатку вживалося як ознака до слова оратор, а потім закріпилося в риторичній науці як її моральний принцип. Етос є основою формування риторичного ідеалу.

3.Пафос (гр. pathos - пристрасть, почуття) - це інтелектуальне, вольове, емоційне устремління мовця (автора), яке виявляється і в процесі мовної комунікації, і в його продукті - тексті.

4.Топос (гр. topos - місце), топіки - це риторичне поняття, що означає загальні місця у промові. До них належать найтиповіші часо-просторові мовні ситуації та їх описи, які легко запам'ятати і які майже у всіх мовців однакові (Моя сім'я; У магазині; У транспорті тощо).

Основоположні розділи класичної риторики

Основні розділи риторики відображають етапи від появи ідеї через втілення її у мовний матеріал, підготовку - і до виголошення промови та одержання очікуваного ефекту від неї:

• винайдення задуму, ідеї, мети (інвенція);

• добір і розташування відповідного матеріалу (диспозиція);

• втілення змісту у мовні форми вираження (елокуція й елоквенція);

• тренування оперативної пам'яті, запам'ятовування (меморія);

• виступ, публічне виголошення промови (акція);

• самоаналіз власних успіхів і невдач (релаксація).

Інвенція (лат. inventio - винахід, вигадка) - розділ класичної риторики, в якому розробляється етап задуму, намірів, ідей, формулювання гіпотези майбутнього виступу. На цьому етапі промовець має систематизувати власні знання про реальні предмети, явища чи абстракції в обраній галузі, що стануть предметом промови, потім порівняти їх зі знаннями про інші і визначитись, який предмет і в якому обсязі промовець може представити у про­мові. Основне в інвенції - вдало, доречно вибраний предмет розмови і намір його представити та розкрити так, щоб досягти здійснення задуму.

Аналогійна аргументація — це обґрунтування тези шляхом наведення схожості того, що говорять в аргументах, з тим, що говорять у тезі.

Аргумент — це твердження, за допомогою якого оратор обґрунтовує тезу.

Аргумент до авторитету — це наведення оратором на підтримку своєї тези тверджень чи дій людей, що є певним зразком для аудиторії. Різновид аргументів до етосу.

Аргумент до вигоди — це твердження, що стимулюють усвідомлення аудиторією своїх особистих інтересів у тій проблемі, яка обговорюється. Різновид аргументів до пафосу.

Аргументи до етосу й аргументи до пафосу — це твердження, які апелюють не до суті справи, а до учасників спілкування (як самого оратора, так і аудиторії). Їх основу складає ціла група аргументів, що отримали назву argumentum ad hominem («до людини»).

Аргумент до жалів — це твердження, які викликають співчуття до того, що виголошує оратор. Різновид аргументів до пафосу.

Аргументи до логосу — це твердження, які стосуються предмета промови, тези, яка захищається оратором. Вони отримали назву argumentum ad rem («до суті справи»).

Аргумент до особи — це твердження, що підкреслюють особистісні якості іншої людини. Різновид аргументів до етосу.

Аргумент до пихи — це твердження, що підкреслюють певні якості співрозмовника, розхвалюють їх. Різновид аргументів до пафосу.

Аргумент до публіки — це звернення до почуттів аудиторії з метою відвертання слухачів від об'єктивного розгляду певної проблеми та схиляння їх до рішення у потрібному оратору напрямі. Різновид аргументів до пафосу.

Аргумент до сили — це твердження, які вказують на неприємні для аудиторії наслідки в разі відмови від положень оратора. Різновид аргументів до пафосу.

Аргументація - це обґрунтування прийнятності, слушності певних тверджень або намірів дії.

Емпірична аргументація — це обґрунтування тези шляхом безпосереднього звертання до дійсності. Аргументами в ній виступають експерименти, спостереження, досліди тощо.

Критика — це обґрунтування неприйнятності певної аргументації.

Критика аргументів — це вид критики, який спрямований на обґрунтування оратором безпідставності тих аргументів, які використовувала інша людина на підтримку своєї тези.

Критика тези — це вид критики, спрямований на обґрунтування оратором безпідставності тези, що захищалась іншою людиною. Може здійснились двома способами: а) зведення до абсурду — з тези співрозмовника виводять наслідки, що суперечать загальновизнаним фактам або положенням; б) обґрунтування антитези — оратор пропонує аргументацію на користь свого положення, що є антитезою до положення співрозмовника.

Критика форми — це вид критики, спрямований на обґрунтування оратором відсутності зв'язку між аргументами й тезою іншої людини.

Мета промови — це той результат, якого прагне досягти оратор.

Непряма аргументація — це вид аргументації, в ході якої теза обґрунтовується шляхом встановлення помилковості антитези (апагогічна аргументація) або шляхом встановлення неприйнятності положень, які конкурують з тезою (розділова аргументація).

Предмет промови - це той фрагмент дійсності, з яким співвідноситься промова.

Приклад – це висловлювання про одиничний факт, що виступає як аргумент для підтвердження тези загального характеру.

Причинна аргументація – це обґрунтування тези шляхом наведення причинно-наслідкового зв’язку між аргументами і тезою.

Пряма аргументація – це вид аргументації, в ході якої наводять аргументи, що безпосередньо обґрунтовують тезу.

Симптоматична аргументація – це обґрунтування тези шляхом наведення в аргументах певних ознак того,що постулюють у тезі.

Стратегія оратора – це сукупність тих чинників, визначення яких має розпочинати ораторську діяльність. До них належать: мета, попередній аналіз аудиторії та формулювання головних положень.

Теза – це твердження, в якому оратор намагається переконати аудиторію.

Теоретична аргументація – це обґрунтування тези, в основу якого покладені міркування. Аргументами в ній виступають інші відомі положення, до яких апелює оратор.

Топіка – це вчення про сукупність загальних місць, що виявляють аспекти розробки будь-якої теми.

Форма (схема) аргументації – це спосіб зв’язку аргументів і тези.

Диспозиція (лат. dispositio, від dispono - розташовую, розміщую) - розділ риторики, в якому формулюються основні поняття про предмет виступу і визначаються правила оперування поняттями, тобто формуються аналогічні процедури. Основне при­значення гарної диспозиції, тобто на етапі побудови промови, - запропонувати цілий набір положень і в такій послідовності, щоб вони не суперечили одне одному, а конкретно переміщувалися з однієї частини в іншу аж до закономірного висновку. Диспозиція пропонує також логічні операції, якими знімається суперечливість визначень.

Безпідставний аргумент — це помилка, яка виникає внаслідок порушення правила відповідності аргументів тезі, коли оратор на підтримку свого положення наводить довільні, неочевидні твердження.

Вступ — це перша частина ораторської промови. Виділяють три прийоми вступу: привертання уваги аудиторії - оратор підкреслює своє право говорити на певну тему або важливість теми для аудиторії, або значимість самого предмета промови; початок здалеку — оратор намагається налаштувати конфліктну аудиторію на позитивне сприйняття промови; неочікуваний вступ — оратор безпосередньо переходить до основної проблеми.

Втрата тези — це помилка, яка виникає внаслідок порушення правила незмінності тези протягом аргументації/критики, коли оратор сам не усвідомлює, що обґрунтовує не те положення, яке заявив у своїй промові, а лише подібне до нього.

Головна частина — це частина ораторської промови, в якій подається обґрунтування певних положень. Виділяють два шляхи викладу матеріалу: природний — характеризується лінійністю й мінімальним втручанням оратора у виклад; штучний — характеризується ієрархічністю й реалізується трьома способами (дедуктивний — від формулювання тез до формулювання аргументів; індуктивний — від формулювання аргументів у вигляді окремих положень до формулювання тези; компаративістський - порівняння предметів і перенесення властивостей з одного на інший).

Завершення — це остання частина ораторської промови. Виділяють три прийоми завершення: формулювання висновків, що розгортається на предмет промови або на структуру повідомлення; розгляд перспективи розвитку даної теми, що здійснюється через часову або просторову екстраполяцію; апелювання як емоційне завершення і вплив на почуття аудиторії.

Надмірне обґрунтування — це помилка, яка виникає внаслідок порушення правила достатності аргументів, коли оратор, намагаючись навести якомога більше аргументів на користь своєї тези, непомітно для себе починає використовувати необґрунтовані, суперечливі, хибні аргументи.

Необґрунтований аргумент — це помилка, яка виникає внаслідок порушення правила обґрунтованості аргументів. Різновиди: «хибний аргумент» - як аргумент використовується хибне твердження; «випередження основи» - як аргумент використовується твердження, достовірність якого тільки припускається, однак не встановлюється з необхідністю; «коло в обґрунтуванні» - для обґрунтування тези використовується аргумент, який, у свою чергу, випливає з цієї тези.

Не підтверджує — це помилка, яка виникає внаслідок порушення правила щодо форми аргументації/критики. Різновиди: «від сказаного умовно до сказаного безумовно» — коли аргументами, прийнятними або за певних умов, або в певний час, або в певному місці, обґрунтовують тезу безумовного характеру; «після цього,отже, з цієї причини» — коли послідовність у часі сприймається як така, що містить причинний зв'язок; «хибна аналогія» — коли наявні обставини, що роблять порівняння недійсним.

Підміна тези — це помилка, яка виникає внаслідок порушення правила незмінності тези протягом аргументації/критики, коли оратор навмисно замінює положення, яке обґрунтовується в промові.

Елокуція (лат. еloguor - висловлююсь, викладаю) - розділ класичної риторики, в якому розкриваються закони мовного вираження предмета спілкування. Основний зміст елокуції з класичної риторики перейшов у сучасну стилістику (вчення про стилі і вчення про тропи та фігури).

Евфемізм та дисфемізм є головними тропами за тотожністю. Евфемізм — це троп, суть якого полягає у використанні «пом'якшеного», більш прийнятного виразу для позначення певного предмета. Дисфемізм — це троп, суть якого полягає у використанні такого виразу для позначення певного предмета, який завідомо містить негативну оцінку. До тропів тотожності належать ще: антономазія — троп, суть якого полягає у використанні широко відомих власних імен у ролі загальних або загальних назв у ролі імен; перифраза — троп, суть якого полягає у використанні опису предмета замість його назви тощо.

Іронія — це головний троп за протилежністю, суть якого полягає у наданні слову такого смислу, що протилежний буквальному значенню. До тропів протилежності належать ще: антифразис — троп, суть якого полягає у використанні слова в значенні, контрастному відносно буквального значення; оксюморон — троп, суть якого полягає у поєднанні суперечливих слів тощо.

Метафора — це головний троп за схожістю, суть якого полягає у називанні одного предмета виразом, який звичайно позначає інший предмет, на підставі певної схожості між цими предметами. До тропів схожості належать ще: алегорія — троп, що виражає загальну, абстрактну думку конкретним чином; катахреза — троп, який є незвичною метафорою, що сприймається як нагромадження слів; прозопопея, або персоніфікація — троп, суть якого полягає у перенесенні людських ознак (ширше — ознак істот) на неістот, одухотворення тощо.

Метонімія — це головний троп за суміжністю, суть якого полягає у використанні замість імені предмета його ознаки або назви іншого предмета, що з ним пов'язаний. До тропів суміжності належать ще: синекдоха — троп, суть якого полягає у заміні назви цілого назвою якоїсь його частини або навпаки тощо.

Непряма форма мовленнєвого впливу — це таке використання оратором мовних виразів, коли він має на увазі не тільки те, що він говорить, а й щось більше.

Пряма форма мовленнєвого впливу — це таке використання оратором мовних виразів, коли він має на увазі лише їх буквальне значення, лише те, що він говорить.

Риторичне запитання — це висловлювання у вигляді запитання, яке не потребує відповіді на відміну від звичайного.

Риторичні фігури — це прийоми виразності, які реалізуються на рівні речення чи одиниці, більшій за речення.

Синтаксичне перетворення — це такий прийом, суть якого полягає у виборі потрібного оратору порядку слів у реченнях. Реалізується в промовах через: фігури скорочення, фігури додавання, фігури розташування.

Тропи — це прийоми виразності, що реалізуються на рівні слова чи словосполучення. Розрізняють такі критерії для утворення тропів: тотожність, схожість, суміжність, протилежність.

Ускладнення мовних конструкцій — це такий прийом, суть якого полягає в тому, що для фіксації певних ситуацій, подій, предметів застосовуються складні для сприйняття та розуміння мовні вирази. Різновиди цього прийому: безглуздий аргумент — прийом, коли оратор у своїй промові пропонує певний набір фраз, які не мають смислу; помноження аргументів — прийом, коли оратор один і той самий аргумент повторює декілька разів у різних формулюваннях тощо.

Фігури додавання — це риторичні фігури, суть яких полягає у повторі якихось елементів промови. До них належать: анафора — фігура додавання, що полягає у повторі початкових частин суміжних речень; епіфора — фігура додавання, що полягає у повторі кінцевих частин суміжних речень; гомеотелевтон — фігура додавання, що полягає у початковому римуванні, звуковому повторі окремих частин слів у реченні; кіклос — фігура додавання, що полягає у повторі початку й кінцівки речення; хіазм — фігура додавання, що полягає у «хрестоподібному» поєднанні елементів речення тощо.

Фігури збільшення — це риторичні фігури додавання, суть яких полягає в наданні предмету тих елементів, яких він не містить. До них належить насамперед гіпербола — навмисне перебільшення якості, значущості певного предмета.

Фігури зменшення — це риторичні фігури скорочення, суть яких полягає у відсіканні від предмета якихось частин. До них належить насамперед літота — навмисне зменшення якості, значущості певного предмета.

Фігури розташування — це риторичні фігури, суть яких полягає у незвичайному розташуванні елементів промови. До них належать: інверсія — фігура розташування, що означає використання незвичайного порядку слів у реченні; паратеза — фігура розташування, що означає вставку в завершену синтаксичну структуру певних елементів для закріплення саме того значення, яке оратор бажає донести до аудиторії; парцеляція — фігура розташування, що означає розчленування речення з винесенням за його межі тих елементів, які посилюють основну думку.

Фігури скорочення — це риторичні фігури, суть яких полягає у пропущенні якихось елементів промови. До них належать: апосіопеза — фігура «замовчування», коли оратор свідомо не до кінця висловлює думку, розраховуючи на те, що слухачі самі здогадаються, про що він хотів повідомити; асиндетон — фігура скорочення, що означає пропуск сполучників; еліпсис — фігура скорочення, що означає пропуск якогось члена речення, який можна відновити з контексту.

Меморія (лат. memoria - пам'ять, згадка) — це розділ риторики, призначення якого - допомогти оратору запам'ятати зміст промови так, щоб не розгубити не тільки фактичну інформацію, а й образність, цікаві деталі. Його можна назвати тренуванням пам'яті. Змістом цього розділу є мнемотехніка - система «секретів», прийомів запам'ятовування матеріалу, швидкого відтворення, розвитку оперативної пам'яті, вміння користуватися набором енциклопедичних знань з обраної галузі і суміжних, якими володіє промовець.

Акція (лат. actio - дія, дозвіл) - розділ класичної риторики, призначення якого полягало в тому, щоб підготувати оратора зовнішньо і внутрішньо до виступу. Це найважливіший і найвідповідальніший етап риторичної діяльності оратора, бо на ньому під час виголошення промови за короткий час має реалізуватися вся тривала попередня підготовча робота і привести до очікуваної мети. Тут великого значення набуває самоконтроль оратора і його вміння «на ходу» коригувати свої дії, не чекаючи остаточного провалу промови, мобілізувати свої сили, активізувати увагу слухачів, достойно завершити акцію.

Вербальні засоби оратора — це ті фактори, які пов'язані безпосередньо з промовою (аргументація, критика, структурування тексту, словесне вираження матеріалу тощо).

«Ефект рамки», або «закон межі» — це такий ефект, суть якого полягає в тому, що найкраще запам'ятовується початок і кінець промови.

«Магічне число», або число Міллера (7 ± 2) характеризує обсяг оперативної пам'яті людини.

Невербальні засоби оратора — це ті фактори, які наявні у спілкуванні, але безпосередньо не пов'язані з промовою. Оратор повинен враховувати знаки таких мов: жестів і поз, міміки, простору, одягу і кольорів, парамовленнєві характеристики тощо.

Риторичні закони

Перший закон (концептуальний) формує й розвиває в людини уміння всебічно аналізувати предмет дослі­дження і вибудовувати систему знань про нього (задум і концепцію).

Другий закон (закон моделювання аудиторії) формує і розвиває в людини уміння вивчати в системі три групи ознак, які визначають «портрет» будь-якої аудиторії:

- соціально-демографічні;

- соціально-психологічні;

- індивідуально-особистісні.

Третій закон (стратегічний) формує й розвиває в лю­дини уміння розробляти програму діяльності на основі створеної концепції з урахуванням психологічного порт­рета аудиторії:

• визначення цільової установки діяльності (навіщо?);

• виявлення й розв'язання суперечностей у досліджуваних проблемах;

• формулювання тези (головної думки, власної позиції).

Четвертий закон (тактичний) формує й розвиває в людини уміння працювати з фактами та аргументами, а також активізувати мисленнєву діяльність співрозмовника (аудиторії), тобто створити атмосферу інтелектуальної й емоційної співтворчості.

П'ятий закон (мовленнєвий) формує й розвиває в людини вміння володіти мовленням (одягати свою думку в дієву словесну форму).

Шостий закон (закон ефективної комунікації) формує й розвиває в людини уміння встановлювати, зберігати й закріплювати контакт з аудиторією як необхідну умову успішної реалізації продукту мисленнєво-мовленнєвої діяльності.

Сьомий закон (системно-аналітичний) формує й розвиває в людини уміння рефлексувати (виявляти й аналізувати власні відчуття з метою навчитися робити висновки з помилок і нарощувати цінний життєвий досвід) і оцінювати діяльність інших, тобто визначатися, як допомогти іншому ефективніше здійснювати його діяльність, а також, як навчитися вбирати в себе цінний досвід іншого.

Характеристика комунікативних якостей мовлення

Правильність — це володіння нормами літературної мови (орфоепічними, орфографічними, граматичними, лексичними).

Основними шляхами, які сприяють розвитку правиль­ності мовлення, є тренінги (власні вправи), робота з різними словниками та спеціальною лінгвістичною літера­турою, написання листів, слухання та аналіз взірцево правильного мовлення.

Виразність — це така комунікативна якість, завдяки якій здійснюється вплив на емоції на почуття аудиторії, тобто за допомогою якої включається в роботу права півкуля головного мозку.

До засобів виразності можна віднести засоби художньої образності (порівняння, епітети, метафори тощо), фонетичні засоби (інтонація, тембр голосу, темп мовлення, дикція), приказки, прислів'я, цитати, афоризми, крилаті слова та вирази, а також нелітературні форми функціонування національної мови (територіальні, соціальні діалекти, просторіччя), якщо, звичайно, вони вживаються суб'єктом усвідомлено та доцільно, оживлюючи, а не спотворюючи мовлення, синтаксичні фігури (звертання, риторичне запитання, інверсія, градація, повтор, період).

Виразність розвивається на основі тренінгів, власних творів, спостережень над мовленням різних соціальних груп, аналітичного читання художньої літератури тощо.

Ясність - така комунікативна якість, яка забезпечує адекватне розуміння сказаного (без деформацій), не вимагаючи від співрозмовника особливих зусиль при сприйнятті.

Причини, що зумовлюють неясність мовлення:

• порушення мовцем норм літературної мови;

• перенасиченість мовлення термінами, іноземними словами тощо;

• індивідуальне слововживання.

Основний шлях розвитку ясності мовлення - сам процес спілкування. Практика виявила, що чим частіше суб'єкт вступає в процес комунікації, причому з різними типами аудиторій, тим більше уваги він починає приділяти роботі над своїм мовленням, зокрема над ясністю, оскільки від цього багато в чому залежить досягнення ним поставленої мети та задоволення від спілкування.

Точність - це комунікативна якість мовлення, яка виявляється у використанні слів у повній відповідності з їх мовними значеннями. Дана якість виробляє в людини звичку називати речі своїми іменами.

Точність мовлення зумовлена причинами як екстралінгвістичного, так і лінгвістичного характеру (знання суб'єктом предмета мовлення, його політичні установки - вигідно чи невигідно називати речі своїми іменами, багатство чи бідність активного словникового запасу мовця).

Підкреслимо, що від точності слів багато в чому залежить точність дій людей: «Вірно визначайте слова, і ви звільните світ від половини непорозумінь» (Декарт). Точність мовлення розвивається в роботі зі словниками, навчальною, науковою літературою, шляхом аналізу власного та чужого мовлення тощо.

С т и с л і с т ь - це така комунікативна якість мовлення, яка виявляється у відборі мовних засобів для вираження головної думки, тези, тобто стислість формує уміння говорити суттєво. На це уміння давні греки звертали особливу увагу: «Все, що ви сказали спочатку, нами забуте, бо це було давно. А кінець вашого мовлення нам не зрозумілий, бо забутий початок». Інакше кажучи, багатослів'я деформує процес комунікації, перетворює його у демагогію, в результаті чого дискредитується саме слово як найважливіший спосіб спілкування. Досить ефективним шляхом розвитку стислості мовлення є аналіз власної й чужої промов.

Доцільність - це особлива організація мовних засобів, яка зумовлює відповідність мовлення цілям та умовам спілкування. Основний спосіб розвитку доцільності мовлення - виступ з однією й тією самою темою в різних типах аудиторій. Ця якість, як жодна інша, відточує, шліфує мовне чуття суб'єкта, допомагає ефективно управляти поведінкою аудиторії (знімати роздратування, викликати почуття симпатії, створювати стан розкутості тощо).

Види красномовства

Основоположник античної риторичної науки Аристотель виді­ляв три основні роди (типи) промов: судові, дорадчі та похвальні (епідейктичні).

Дорадчі промови можна вважати найпоширенішою, щоденною велемовністю. У таких промовах люди дають іншим поради, пропозиції, оцінки, схиляють до своїх думок, спонукають до певних дій, вчинків або, навпаки, застерігають від небажаних думок, шкідливих дій, негідних вчинків. Це виступи перед колективом, громадою, товариськими зібраннями, друзями, сусідами тощо.

Основне, чим мають керуватися в дорадчих промовах оратори, - це орієнтація слухачів на досягнення користі, добра, блага. Аристотель вважав, що метою дорадчої промови є користь, добро, благо. Благом є те, що відповідає вказівкам розуму, до чого прагнемо. Для людини благом є те, на що вказує її розум в кожному окремому випадку. Наявність блага робить людину спокійною і самозадоволеною.

Благом є відчуття щастя. Людина відчуває щастя, коли володіє благами. А блага - це і доброчинності душі: щедрість, справедливість, мужність, поміркованість, великодушність, так би мовити, духовні блага і доброчинності тіла: здоров'я, краса, сила, і такі якості, як пам'ять, розум, кмітливість. Ці блага породжують інші блага: славу, пошану, удачу. Саме життя є благом. Оратор має своїм красномовством сприяти йому, відвертаючи людей від поганого.

Судові промови - це звинувачувальні чи виправдовувальні про­мови позивачів, самозахисні виступи відповідачів, прокурорські звинувачення, адвокатські захисні промови, виступи суддів, свідків, громадських представників, присяжних тощо.

Судові промови характеризуються чітким формулюванням мети, переконливою аргументацією, знанням справи і ситуації, умінням знаходити аналогічні приклади, шукати найменші зачіпки, збільшувати або применшувати якийсь факт, передбачати розвиток подій, красномовством зворушливо впливати на судову владу. Джерела свідчать, що риторика почалася саме з судового красномовства у V ст. до н. е. в Давній Греції та Римі (зокрема, в демократичній державі Афіни), нагромадила великий досвід, витворилась у науку на захист закону, справедливості, демократії і гуманізму.

Судове красномовство сформувало такі традиційні види промов, кожна з яких має свою етичну рамку і специфічні мовні формули: звинувачувальна (прокурорська промова); захисна (адвокатська промова); самозахисна промова; промова громадського звинувачувача; промова громадського захисника; судова промова.

Похвальні промови

Епідейктичне, або похвальне, урочисте красномовство поряд із судовим досягло великого розквіту ще в античній риториці. В епідейктичних промовах хвалять, прославляють, возвеличують особу, факт, подію або, навпаки, гудять, осуджують, ганьблять. Огудливе красномовство мало значно вужчу сферу застосування. Найбільшу славу пожинали саме майстри епідейктичного красномовства (Перікл, Горгій, Ісократ, Демосфен, Цицерон).