2.2. Види підприємницької діяльності
Класифікація видів економічної діяльності (КВЕД) є складовою частиною державної системи класифікації і кодування техніко-економічної та соціальної інформації. Класифікацію розроблено відповідно до постанови Кабінету Міністрів України № 326 від 4 травня 1993 року «Про Концепцію побудови національної статистики України та Державну програму переходу на міжнародну систему обліку і статистики».
КВЕД призначено для використання органами державного управління, фінансовими органами та органами статистики.
Впровадження КВЕД забезпечує:
проведення статистичних обстежень економічної діяльності підприємств та організацій і аналізу статистичної інформації на макрорівні (складання міжгалузевого балансу виробництва і розподілу товарів та послуг відповідно до системи національних рахунків);
реєстрацію та облік підприємств і організацій за видами економічної діяльності у єдиному державному реєстрі підприємств і організацій;
застосування єдиної статистичної термінології та визначень щодо статистичних одиниць, прийнятих у Європейському Союзі;
можливість зіставлення національної статистичної інформації з міжнародною.
Об'єктами класифікації в КВЕД є всі види економічної діяльності господарюючих суб'єктів (фізичних та юридичних осіб).
Економічна діяльність - це процес поєднання дій, які призводять до отримання відповідного набору продукції чи послуг.
Вид діяльності має місце тоді, коли об'єднуються ресурси (устаткування, робоча сила, технологічні засоби, сировина та матеріали) для створення виробництва конкретної продукції та надання послуг. Таким чином, вид діяльності характеризується використанням ресурсів, виробничим процесом, випуском продукції та наданням послуг.
Галузь - це сукупність усіх виробничих одиниць, які беруть участь переважно в однакових або подібних видах виробничої діяльності.
Для опису економіки держави Класифікацію видів економічної діяльності побудовано так, що виділені об'єкти охоплюють усі або майже всі види діяльності, які здійснюються в будь-якій галузі господарства:
Сільське господарство, мисливство та лісове господарство.
Рибне господарство.
Добувна промисловість:
видобування енергетичних матеріалів;
видобування неенергетичних матеріалів.
Обробна промисловість:
харчова промисловість та перероблення сільськогосподарських продуктів;
текстильна промисловість та пошиття одягу;
виробництво шкіри та шкіряного взуття;
виробництво деревини та виробів з деревини;
целюлозно-паперова промисловість;
видавнича справа;
виробництво коксу, продуктів нафто перероблення та ядерного палива;
хімічне виробництво;
виробництво гумових та пластмасових виробів;
виробництво інших неметалевих мінеральних виробів;
металургія та оброблення металу;
виробництво машин та устаткування;
виробництво електричного та електронного устаткування;
виробництво транспортного устаткування;
інше виробництво, не віднесене до інших угрупувань.
Виробництво електроенергії, газу та води.
Будівництво.
Гуртова й роздрібна торгівля, торгівля транспортними засобами, послуги з ремонту.
Готелі та ресторани.
Транспорт.
Фінансова діяльність.
Операції з нерухомістю, здавання під найм та послуги юридичним особам.
Державне управління.
Освіта.
Охорона здоров'я та соціальна допомога.
Колективні, громадські та особисті послуги.
Послуги домашньої прислуги.
Екстериторіальна діяльність.
Підприємницька діяльність включає будь-які види діяльності (рис. 2.2):
Рис. 2.2. Види підприємницької діяльності
виробнича діяльність: інноваційна, виробництво товарів, надання послуг, венчурний бізнес;
комерційна діяльність: торговельна, торгово - закупівельна, торгово – посередницька, біржова діяльність (товарні біржі);
фінансова діяльність: банківська, страхова, лізингова, біржова;
консалтингово – інформаційна: менеджмент – консалтинг, інвестиційне проектування, аудиторська діяльність, інформаційні технології та комунікації, рекламна діяльність, спеціалізовані послуги;
зовнішньо – економічна діяльність: науково – технічне кооперування, експортно – імпортні операції, лізингові операції, валютно - кредитні операції, спеціалізована діяльність;
агробізнес: виробництво і переробка сільськогосподарської продукції, збутова діяльність, селекційна діяльність, матеріально – технічне забезпечення (мала механізація).
Пріоритетне значення з огляду на загальнодержавні (національні) інтереси має підприємницька діяльність у виробничій сфері. Це найбільш перспективний та інвестиційно привабливий шлях до справжнього успіху, хоча він більш складний, потребує залучення різних факторів виробництва, характеризується більш тривалим періодом від зародження бізнес-ідеї до реалізації виробленої продукції та отримання економічного ефекту. Результати дослідження зарубіжних економістів свідчать про те, що серед промислових видів бізнесу швидкозростаючими напрямками є: виробництво комп'ютерів, оргтехніки, упаковки, фармацевтичних товарів, засобів зв'язку.
Виробниче підприємництво — це діяльність, яка безпосередньо пов'язана з виробництвом продукції, робіт, послуг, інформації для подальшої реалізації покупцям, споживачам.
Існують дві форми виробничого підприємництва:
Традиціоналістське підприємництво. Орієнтоване на виробництво традиційних товарів для постачання на ринок. Асортимент товарів, який вже давно випускається виробником, відносно стабільний, не підлягає суттєвим змінам за різновидами.
Інноваційне підприємництво. Передбачає організацію виробництва з широким використанням інновацій. Результатом такої організації виступає новий (раніше не існуючий) товар або товар з принципово новими характеристиками, властивостями або навіть сферами використання. Практика виробничої підприємницької діяльності у будь-якій формі включає в себе елементи інноваційного процесу.
Види виробничої підприємницької діяльності:
основні;
допоміжні.
До основних відносять види виробничої підприємницької діяльності, результатом яких є виробництво товару, готового до споживання (виробничого або індивідуального). Функція виробництва є для підприємця провідною.
Серед допоміжних розрізняють види підприємницької активності, які обслуговують, супроводжують виробництво (наприклад, інноваційна, науково-технічна, інформаційна, інжинірингова, конструкторська, консультаційна, маркетингова, лізингова діяльність, виробниче споживання товарів та послуг, збут продукції).
У сучасних умовах підвищується значення інноваційного підприємництва як процесу створення та комерційного використання техніко-технологічних нововведень. Як правило, основою підприємницької діяльності є нововведення в області продукції або послуг, що дозволяє створити новий ринок, задовольнити нові потреби. Інновації слугують специфічним інструментом підприємництва.
Сучасна економічна наука виділяє три основні види інноваційного підприємництва:
1. Інновація продукції. Це процес оновлення внутрішнього потенціалу підприємства, що забезпечує виживання фірми, підвищення обсягу прибутку, розширення частки на ринку, утримання клієнтури та ринкового становища, створення нових робочих місць, підвищення престижу.
2. Інновація технології. Це процес оновлення виробничого потенціалу, спрямований на зростання продуктивності праці і економію енергії, сировини та інших ресурсів, що у свою чергу дає можливість збільшити обсяг прибутку фірми, удосконалити техніку безпеки, провести заходи щодо захисту навколишнього середовища, ефективно використовувати інформаційні системи.
Соціальні інновації. Це загальний процес планомірного покращання гуманітарної сфери підприємства. Застосування інновації такого роду розширює можливості на ринку робочої сили, мобілізує персонал підприємства для досягнення поставлених цілей, зміцнює довіру до соціальних-зобов'язань підприємства перед працівниками та суспільством в цілому.
Інноваційне підприємництво пов'язане з вкладом інвестицій у створення та використання нової науково-технічної продукції з метою отримання прибутку та соціального забезпечення. Ця форма підприємництва має підвищений ризик, обумовлений новизною, творчим характером науково-технічної роботи, можливістю отримання як позитивного, так і негативного результату. Саме тому інноваційне підприємництво у розвинутих країнах носить назву - венчурний (ризиковий) бізнес.
У 80-90 рр. у країнах з розвинутими ринковими відносинами виникли нові тенденції розвитку інноваційного підприємництва, зокрема:
активізація малого бізнесу, венчурних фірм;
з'явився новий різновид фінансового капіталу - венчурний капітал;
виникла широка мережа технопаркових структур, що стали організаційними формами інноваційного підприємництва;
у розвинутих країнах поряд з проведенням державної науково-технічної політики створена державна система економічного стимулювання і підтримки венчурного бізнесу.
У розвитку інноваційного підприємництва підвищується значення малих підприємств, успіх яких у даній сфері обумовлюється такими причинами:
поглиблення спеціалізації при проведенні наукових розробок призводить до того, що деякі малі фірми спроможні навіть конкурувати з великими компаніями, маючи обмежений обсяг фінансових ресурсів;
малі підприємства займаються розробками і освоєнням інновацій у тих областях, які вважаються для великих фірм або неперспективними, або високоризиковими;
на відміну від великих фірм малі підприємства охоче беруться за розробку та освоєння оригінальних нововведень;
у великих організаціях, як. правило, розробкою, впровадженням, виробництвом та збутом нової наукомісткої продукції займаються окремі спеціалізовані підрозділи, так само і відповідальність за кожний етап переходить від одних груп до інших, тоді як у малих підприємствах усі ці етапи інноваційного процесу об'єднуються під керівництвом однієї особи, що прискорює отримання кінцевого результату інноваційної діяльності;
виробничу діяльність малих інноваційних підприємств відрізняє їх вузька предметна спеціалізація, що передбачає концентрацію зусиль і засобів на заключних стадіях створення нововведень і на перших етапах розповсюдження. Це означає, що фактично підприємство починає науково-виробничу діяльність відразу з дослідно-конструкторських розробок, мета яких - досягти високої технологічності виробів та швидко налагодити його промислове виготовлення;
рівень витрат на науково-дослідні та конструкторські роботи у малих високотехнологічних підприємствах нерідко у декілька разів перевищує аналогічний показник великих організацій, що сприяє їх більш швидкій і ефективній появі на ринку інновацій.
Венчурні фірми - це невеликі інноваційні підприємства, але дуже гнучкі, ефективні суб'єкти господарювання, які створюються з метою апробації, доробки, доведення до промислової реалізації "ризикових" інновацій. У деяких випадках венчурні фірми можуть виступати як тимчасові організаційні структури, які створюються для розв'язання конкретної проблеми. Найбільше розповсюдження венчури отримали у наукомістких галузях економіки, де вони спеціалізуються на проведенні наукових досліджень та інженерних розробок.
Головними складовими венчурного капіталу є не державні кошти, а вільні фінансові ресурси великих компаній, комерційних організацій. На відміну від великих компаній, венчурні фірми мають менший обсяг витрат, менший фінансовий ризик при отриманні негативного результату, а також можливість залучення більш потужних підприємств до інноваційної діяльності при успішному завершенні наукових досліджень та початку стадії промислового освоєння нових розробок.
Нині на венчурний бізнес припадає чотири п'ятих усіх винаходів та нововведень. Венчурні фірми створюються на договірних засадах на кошти, отримані шляхом об'єднання, як правило, декількох юридичних або фізичних осіб, або на кредити чи вклади великих компаній, банків. Для створення венчурної фірми необхідна наявність таких умов: ідеї нововведення (нового виробництва, технології, послуги); суспільної потреби у реалізації проекту; підприємця, здатного на основі перспективної ідеї організувати нову фірму; "ризикового" капіталу для фінансування.
На відміну від інших форм інвестування, інвестування у венчурний бізнес має такі характерні особливості:
фінансові ресурси вкладаються у венчурний бізнес без матеріального забезпечення і без гарантій, відповідно, інвестори йдуть на значний ризик. У випадку невдачі вони можуть втратити чимало коштів. Таке "ризикове" вкладання коштів підприємцями обумовлюється їхньою вірою в успіх венчурного бізнесу, відсутністю умов для власних досліджень та комерційної реалізації перспективної технології;
участь інвестора в статутному капіталі фірми (як правило, частка не перевищує 50%), тобто "ризиковий" капітал розміщується не як кредит, а у вигляді пайового внеску в статутний капітал фірми. Інвестори мають право на отримання прибутку підприємства, що фінансується;
активна позиція інвестора в управлінні фірмою, у яку вкладений капітал, оскільки він особисто зацікавлений в успіху венчурного підприємства. У зв'язку з цим ризикові інвестори часто не обмежуються вкладанням коштів, а надають різні управлінські, консультаційні та інші ділові послуги венчурній фірмі, але при цьому не втручаються в оперативне керівництво її діяльністю.
Венчурні фірми можуть створюватись у двох організаційних формах: самостійні венчурні фірми та фірми, які входять до структурного середовища великих компаній (підрозділи корпорацій). Рішення про створення внутрішнього венчура приймається керівництвом компанії, і його діяльність контролюється керівником.
У Західній Європі швидко розвивається ринок венчурного капіталу у Голландії, Німеччині, Італії.
Особливу роль серед структур, що підтримують розвиток інноваційної діяльності, відіграють технопаркові структури, які перетворюють вхідні ресурси (основні і оборотні фонди, інвестиції, інтелектуальні ресурси) у вихідні інноваційні послуги. Технопаркові структури можуть розрізнятись за структурою та обсягом вхідних ресурсів і вихідних послуг, розміщуватись в одній невеликій будівлі і надавати 2-3 види послуг до технополісів або регіонів науки, що займають значний простір і є складними регіональними економічними комплексами з інноваційною орієнтацією.
Залежно від складності та масштабності інноваційної діяльності існують такі види технопаркових структур:
інкубатор;
технологічний парк;
технополіс;
регіон науки і технологій.
Інкубатор — це центр допомоги новостворюваним підприємствам, який є багатофункціональним комплексом, орієнтованим на реалізацію широкого спектру інноваційних послуг.
Технологічний парк — це велика технопаркова структура, яка є науково-виробничим територіальним комплексом. Технопарк — комплекс юридично і економічно самостійних, функціонально об'єднаних навколо великого центру наукових, проектно - конструкторських, технологічних, освітніх, фінансових, інформаційних та інших закладів і промислових підприємств (переважно малих і середніх) із спільним використанням земельної ділянки та інфраструктури, діяльність яких скоординована єдиним інноваційним процесом.
Технополіс — це науково-виробнича структура, створена на базі окремого міста, в економіці якого значну роль відіграють технопарки та інкубатори. Нові товари і технології, розроблені у наукових центрах, використовуються для рішення усього комплексу соціально-економічних проблем міста. Технополіси можуть бути утворені як на основі нового будівництва міст, так і на базі реконструйованих. Особливістю технополісу порівняно з технопарком є наявність житлової зони.
Регіон науки і технологій охоплює значну територію, межі якої збігаються з межами цілого адміністративного району. У регіоні науки і технологій функціонують великі наукові заклади і промислові підприємства, що спеціалізуються на виробництві наукомісткої продукції. У цей комплекс входять також виробнича і побутова інфраструктура, малий і середній бізнес, фонди і фінансові інститути, зони відпочинку, культурні заклади та ін. На перспективність такого регіону впливають природні умови. Регіон науки і технологій може включати у себе технополіси, технопарки, інкубатори, а також широку інфраструктуру, яка підтримує наукову і виробничу діяльність.
Основу комерційної діяльності становлять торгово-обмінні операції з купівлі-продажу (перепродажу) товарів при кругообігу ресурсів: ресурси для господарської діяльності - товар - продаж - валовий дохід - фінансовий результат.
Комерційній підприємницькій діяльності передує аналіз ринку, на основі якого визначаються обсяг і ціна товару, що закуповується, обсяг і ціна реалізації цього товару. Остання має бути вищою за купівельну ціну.
Об'єктом фінансової діяльності є процес господарювання з купівлі-продажу грошових коштів, цінних паперів та обслуговування розрахункових операцій при кругообігу ресурсів: ресурси для господарської діяльності - придбання фінансових ресурсів - продаж - валовий дохід - фінансовий результат.
Підприємець виступає як продавець фінансового товару або дає його в борг за певну плату. Грошова виручка від продажу фінансового товару використовується для покриття витрат і отримання прибутку.