2. Українська держава в часи гетьманату павла скоропадського

У результаті державного перевороту 29 квітня 1918 р. влада Центральної Ради в Україні була ліквідована. Переворот відбувся швидко і порівняно легко, на з'їзді, скликаному у Києві Союзом земельних власників, який проголосив генерала П. Скоропадського гетьманом України. Він був добре підготовлений таємною Українською народною громадою з представників землевласників та колишніх військових. Переворот підтримала Українська Демократично-Хліборобська партія на чолі з братами Шеметами, М. Міхновським і В. Липинським, що обстоювала самостійність України ще за часів автономістських домагань Центральної Ради, а також Союз земельних власників.

Німецьке командування також взяло активну участь у гетьманському перевороті після прийняття П. Скоропадським таких умов: визнання Брест-Литовського миру; розпуск Центральної Ради; вибори до законодавчих установ України в порозумінні з німецьким командуванням і лише після “заспокоєння” країни; покарання усіх виступів проти союзних військ їх польовими судами; усунення від влади “непевних” елементів, ліквідація усіх комітетів “революційного спрямування”; відновлення приватної власності на землю, збереження великих земельних володінь (“в межах закону”); викуп селянами землі; оплата Україною військової допомоги Німеччини. Прийняття П. Скоропадським цих важких нерівноправних умов наклало відбиток на подальшу політику Гетьманату.

Вже 29 квітня П. Скоропадський видав “Грамоту до всього українського народу”, яка оголошувала скасування Центральної Ради, уряду УНР і створеного ними законодавства. Разом із грамотою оголошено “Закон про тимчасовий державний устрій України”, який передавав всю законодавчу й виконавчу владу в руки гетьмана, наділяючи його необмеженими диктаторськими повноваженнями.

Уособлюючи верховну владу, гетьман мав видавати законодавчі акти, призначати отамана (голову) Ради міністрів, затверджувати її склад, здійснювати загальне керівництво зносинами з іншими державами. Як “верховний воєвода” він мав керувати армією та флотом, оголошувати воєнний чи надзвичайний стан. У законі наголошувалося, що гетьман: “підтримуватиме авторитет влади, не спиняючись перед крайніми заходами”. Закон поновлював право приватної власності, гарантував наділення землею малозабезпечених селян, забезпечення прав робітників. Контроль за дотриманням законності в Україні мав здійснювати Генеральний суд.

Закон визнавався як тимчасовий до скликання Установчих зборів, що мали вирішити питання подальшого державного устрою та прийняти Конституцію. Однак Установчі збори (сейм) так і не було скликано. Новий державний лад був протилежний республікансько-демократичному ладу УНР і означав перехід до сильної авторитарної влади. Назву держави часів Центральної Ради – Українська Народна Республіка – також змінено на нову – Українська держава. На відміну від соціалістичної Центральної Ради, гетьманський режим спирався на консерватизм та українську історичну традицію. П. Скоропадський наголошував, що гетьманство – це втілення ідеї незалежної України в традиційній національно-державній формі часів козацької держави.

Разом з відродженням козацьких традицій відновлювалася державна символіка. Символом гетьманської влади став старовинний козацький герб “козак з мушкетом”. У травні 1918 р. гетьман затвердив тризуб, як атрибут військового одягу. На державній печатці були поєднані “козак з мушкетом” і тризуб. Було також затверджено і новий опис прапора Української Держави. Ним стало полотнище із синьої й жовтої горизонтальних смуг, а в центрі – “золотий тризуб з хрестом”.

Спочатку гетьман хотів сформувати Раду Міністрів з провідних діячів Української партії соціалістів-федералістів на чолі з інженером-технологом М. Сахном-Устимовичем, але вони відмовилися. Після цього уряд тимчасово очолив М. Василенко, член російської партії кадетів. Врешті прем'єром став великий полтавський поміщик і відомий земський діяч Ф. Лизогуб.

Кабінет Ф. Лизогуба складався в основному, за визначенням політичних опонентів, з “індивідуумів української крові, але з московською душею”. І дійсно, 10 із 15 міністрів у кабінеті Ф. Лизогуба дотримувалися проросійської орієнтації. Деякі міністри були членами російських партій кадетів і октябристів. З українських діячів до складу першого гетьманського уряду увійшов лише Д. Дорошенко – нащадок українського гетьманського роду, генерал-губернатор Галичини та Буковини у роки І світової війни, член Центральної Ради, відомий історик – як міністр закордонних справ. Для цього йому довелося вийти з партії соціалістів-федералістів, члени якої вважали режим П. Скоропадського абсолютистським і антидемократичним. Водночас ніхто з міністрів не належав до соціалістичних партій.

10 травня 1918 р. було видано заяву-декларацію уряду, в якій конкретизувалися його основні програмні завдання. Вони полягали в

проведенні соціально-економічної реформи, розвитку української культури, зміцненні державної влади, відновленні приватної власності “як фундаменту культури й цивілізації”.

Передусім необхідно було відновити ефективну систему управління як у центрі, так і на місцях. З цією метою було проведено реорганізацію міністерств за дореволюційними російськими зразками, прийнято старий адміністративний поділ на губернії, повіти й волості. На чолі губерній замість комісарів були поставлені губернські старости.

Гетьману у цілому вдалося створити дієздатний адміністративний апарат. Він залучав до роботи талановитих висококваліфікованих фахівців з великим досвідом роботи. Відповідно до закону від 26 червня 1918 р. значно підвищувалася матеріальна винагорода за роботу в державних органах влади. Однак така політика призвела до того, що, по-перше, більшу частину чиновницьких посад обійняли росіяни, які швидко перестали приховувати свою ворожість до української державності; по-друге, до влади приходили представники заможних соціальних верств – великі землевласники, колишні земські діячі, військові. Це давало опозиції привід проголосити, що більшість гетьманської адміністрації становлять російські реакціонери й старорежимні чиновники, а гетьман прагне відновлення дореволюційних порядків.

Гетьман намагався реформувати судову систему держави. У липні Рада міністрів ухвалила закон про судові палати й апеляційні суди. Згідно з положенням цього законопроекту в Українській Державі діяли три судові палати (Київська, Одеська і Харківська); проведено реформування Генерального суду. Замість нього утворено Державний сенат, який складався з Адміністративного генерального суду, Цивільного генерального суду та Загального зібрання сенату.

Створена гетьманом Фінансова рада розробила низку заходів, спрямованих на поліпшення фінансового становища України, одним з яких була підготовка грошової реформи, що передбачала запровадження єдиної української валюти – гривні. Нові гроші ще на замовлення Центральної Ради друкували в Німеччині, тепер їх перші партії почали надходити в Україну. Однак загострення економічного й політичного становища завадило уряду завершити розпочату роботу. Цілковито взяти під свій контроль стан справ у фінансовій сфері гетьману так і не вдалося.

Водночас посилено дисципліну на виробництві (при цьому скасовано 8-годинний робочий день). Указами міністерства праці Української держави значно обмежувались функції профспілок. Їм заборонялось втручатися у дії адміністрації, що стосувалися питань найму і звільнення робітників, фінансування, економічної діяльності. Влітку 1918 р. власники підприємств часто відмовлялися виконувати умови трудових угод, знижували і нерегулярно видавали платню. Широко застосовувалися локаути – припинення роботи підприємств і звільнення всіх працюючих з тим, щоб через деякий час найняти інших, більш покірливих, за меншу плату. З метою придушити виступи робітництва у липні було відновлено дії царського закону від 2 грудня 1905 р., що передбачав серйозні покарання за участь в страйках.

Найбільшої гостроти ситуація набула на селі. Гетьман намагався вирішити земельне питання в інтересах як селян, так і землевласників. В урядовій декларації від 10 травня наголошувалося, що уряд не спиниться ні перед якими жертвами, щоб створити на Україні здорове, забезпечене землею селянство. Розв'язання цієї проблеми бачилося через відновлення приватної власності на землю та повернення поміщикам їх власності, після цього держава мала скупити частину земель великих власників і передати їх селянам за невисокі ціни (у той час як незаможні селяни мріяли про безоплатну передачу їм поміщицької землі).

Гетьманський план аграрної реформи мав на меті утворити міцний середній клас заможних селян-власників. П. Скоропадський виходив з того, що перш, ніж сформувати громадянське суспільство, необхідно спочатку забезпечити наявність самих громадян-власників. Тому було обрано курс на утворення численного прошарку так званих козаків-фермерів – середніх та заможних селян, які б у разі потреби, маючи відповідну самоорганізацію та озброєння, могли швидко зібратися і виступити як народне військо.

Законодавчо було визнано право поміщиків на землю. Велике невдоволення селян викликав циркуляр від 18 травня про повернення поміщикам їх власності. У разі невиконання наказу винним загрожувала карна відповідальність. Відповідно до “Закону про засоби боротьби з розрухою сільського господарства” від 9 липня були надані широкі повноваження губернським земельним комісіям – регламентувати використання сільськогосподарського інвентарю власників, що мали його надлишок; встановлювати податки; примусово залучати до сільськогосподарських робіт місцеве населення тощо. Організатори страйків на польових роботах підлягали тюремному ув'язненню на термін до одного року. Закон від 15 липня передбачав передачу у розпорядження держави надлишків хліба врожаю поточного року за нормами, визначеними Міністерством продовольчих справ. У разі несплати цього податку у селянина конфісковували все його майно. Такі дії властей викликали хвилю невдоволення, яке невдовзі переросло у відкриті виступи й селянські повстання.

З метою прискорення аграрної реформи у жовтні створено Вищу аграрну нараду, яку очолив сам гетьман. У листопаді нею підготовлено проект, за яким всі земельні маєтки мали бути примусово викуплені державою, а потім продані за допомогою Державного земельного банку, проте не більш ніж по 25 десятин одній особі. Господарствам, що мали високе агрокультурне значення, залишалося до 200 десятин землі. Однак цей проект гетьманський уряд прийняти не встиг.

Гетьман продовжив розпочатий Центральною Радою курс на українізацію освіти як шляхом перепрофілювання деяких російськомовних навчальних закладів на україномовні, так і шляхом відкриття поряд з російськими школами та гімназіями україномовних. Українська школа вимагала великої кількості вчителів, які б вільно володіли державною мовою. Тому було організовано курси українознавства для педагогів. Робота з перепідготовки педагогічних кадрів дала можливість здійснити українізацію понад 5,4 тис. початкових шкіл. У серпні видано закон “Про обов'язкове вивчення української мови та літератури, а також історії й географії України в усіх середніх школах”.

За гетьманського правління було українізовано близько 150 гімназій, які повністю фінансувалися з державного бюджету, створено державні українські університети у Києві й Кам’янці-Подільському. Всього за час гетьманату відкрито більше 20 вищих навчальних закладів. У Києві засновано Український драматичний театр, Державну драматичну школу, Український національний театр опери, Державний український архів, Національну галерею мистецтв, Український історичний музей, Українську національну бібліотеку, видано велику кількість українських книжок і періодичних видань. 14 листопада 1918 р. гетьман ухвалив закон “Про заснування Української Академії Наук”. Спочатку він запросив очолити Академію М. Грушевського, але той відмовився. Президентом Академії Наук було обрано відомого природознавця В. Вернадського.

За часів гетьманату були закладені організаційні основи української армії. У червні було реорганізовано Генеральний штаб. Гетьманський уряд прийняв проект Центральної Ради про формування 8 корпусів та 5  кінних дивізій і почав його реалізовувати. У липні 1918 р. була сформована Сердюцька дивізія чисельністю 5000 чоловік, укомплектована юнаками від 18 до 25 років, переважно з родин хліборобів Полтавщини. Для підготовки освічених старшин засновано спеціальні військові школи.

24 липня Рада міністрів видала закон про загальну військову повинність, визначила термін військової служби та затвердила план організації армії. Військові корпуси мали поповнюватися за територіальним принципом і називалися за місцем свого розташування: Волинський, Подільський, Одеський, Київський, Чернігівський, Полтавський, Харківський, Катеринославський. Восени 1918 р. були майже повністю сформовані старшинські та підстаршинські кадри в корпусах і кінних дивізіях. Мобілізація мала розпочатися у жовтні 1918 р., але була відкладена на листопад. До мобілізації гетьманський уряд підходив обережно: були серйозні підстави побоюватись, що загальна мобілізація молоді відповідного віку може принести до армії тих, хто перебував під впливом більшовиків.

Поряд з цим проводилася робота по відновленню козацтва як окремого стану українського населення, який об'єднував би національно свідоме й економічно міцне сільське населення України. Саме козацький стан мав стати ядром української армії. 16 жовтня 1918 р. П. Скоропадський окремим універсалом відновив козацтво в Чернігівській та Полтавській губерніях, а пізніше на Слобожанщині. Козаки кожної губернії складали кіш з кошовим отаманом, який підлягав гетьману. У кожному коші було кілька полків. На чолі козацтва стояла Велика Козацька Рада, головою якої був сам гетьман. Однак гетьману не вдалося повною мірою здійснити плани реорганізації козацтва.

П. Скоропадському вдалося після довгих переговорів досягти згоди німецького уряду на передачу Україні військових кораблів Чорноморського флоту, захоплених німцями: 7 лінійних кораблів, крейсера “Кагул”, 11 міноносців, кількох підводних човнів та ін.

Однак становище гетьмана та його уряду було складним як з точки зору зовнішньої, так і внутрішньої політики. Як і в останній час існування Центральної Ради, в державі гетьмана Скоропадського існувало двовладдя: уряд гетьмана, з одного боку, та німецьке військове командування, з іншого.

Хоча офіційно вважалося, що на Україні були не окупанти, а запрошені Центральною Радою війська союзників, фактично влада була в руках німецького військового командування. Водночас німецька військова присутність гарантувала політичну стабільність гетьманському режиму та спокій в Україні.

Разом з тим, політика гетьмана з самого початку викликала опозицію майже всього українського суспільства. Перш за все, через репресивні методи, які широко застосовувалися для зміцнення влади, з використанням як Державної варти (спеціального органу для здійснення охоронних та каральних функцій), так і німецьких військ. Вводилася цензура друку, велося переслідування політичних партій, що були в опозиції до гетьманського режиму.

Натомість гетьмана підтримували консервативні українські та російські політичні сили – кадети, Союз земельних власників, «Протофіс» (Рада промисловців, торгівлі, фінансів, сільського господарства, створена у травні 1918 р.) та ін.

Вже у травні 1918 р. проти політики гетьмана виступили делегати ІІ всеукраїнського селянського з'їзду, ІІ всеукраїнського робітничого з'їзду й з'їздів УПСР, УСДРП та ін., що відбулися нелегально. Вважаючи гетьманщину диктатурою поміщиків і капіталістів та владою російських реакційних кіл, вони відмовилися брати участь у формуванні і діяльності уряду та заснували центр опозиційного руху – Український Національно-Державницький Союз (УНДС), пізніше перейменований в Український Національний Союз (УНС).

У сфері зовнішньої політики найважливішим завданням уряду Української держави було, зберігаючи лояльне відношення до Німеччини, якомога швидше позбутися залежності від неї. Німеччина першою ратифікувала Брест-Литовський мирний договір з Українською державою (в липні 1918 р.), а вже другого червня офіційно визнала її. Услід за нею таке визнання Україна отримала з боку Австро-Угорщини, Болгарії та Туреччини. Однак Австро-Угорщина затягувала ратифікацію Брест-Литовського договору, домагаючись скасування таємного договору про виділення Галичини й Буковини в окремий коронний край. Вона також була невдоволена тим, що українські продовольчі поставки продовжували надходити в недостатній кількості. Врешті мирний договір з нею так і не був ратифікований.

Однією з найважливіших закордонних проблем Української держави було укладання миру з РСФСР, відповідно до її зобов'язань за Брест-Литовським договором. У результаті переговорів з російською радянською делегацією на чолі з Х. Раковським і Д. Мануїльським 12 червня 1918 р. було підписано офіційний акт перемир'я, що передбачав повне припинення воєнних дій, визнання Української держави з боку РСФСР і встановлення з нею консульських відносин. Однак мирний договір підписано не було. Поразка Німеччини у світовій війні ставала все очевиднішою. Тож з осені 1918 р. переговори фактично заморозилися, а в жовтні були припинені.

Українська дипломатія виходила з факту розпаду Російської імперії і визнавала за окремими частинами Росії, які самовизначилися, право на суверенітет. Восьмого серпня між Україною і Великим військом Донським було підписано договір про врегулювання взаємовідносин, які були досить складними через територіальні суперечки з приводу Донецького басейну. Українська сторона пішла на територіальні поступки, визнавши за Доном право на Таганрозьку округу.

П. Скоропадський намагався повернути Україні території, де розселялися етнічні українці – Бесарабію, Крим, Кубань і Холмщину з Підляшшям. Розроблялися проекти федеративного входження до складу Української держави Кубані. Спираючись на співчуття кубанських козаків, український уряд готував десант дивізії генерала Натієва на Кубань для звільнення її від більшовиків. Але ця операція довго гальмувалася німцями, і у результаті Катеринодар захопила російська Добровольча армія. Згодом Україна і Кубань обмінялися консульськими представниками, а 16 листопада між ними було укладено договір.

Досить складною була справа з Кримом, де спочатку була утворена Татарська рада (Курултай на чолі з Джафером Сейдаметом), а потім російський уряд на чолі з генералом Сулькевичем, що проголосив незалежність Кримського півострова. Натомість гетьманський уряд обстоював ідею автономії Криму у складі Української держави. Після того, як переговори з цього приводу завершилися безрезультатно, з середини серпня він застосував щодо півострова економічну блокаду. У результаті Крим опинився у важкому економічному становищі, що спричинило поступки з боку уряду Сулькевича. Наприкінці вересня до Києва прибула делегація Криму для розв'язання питання про форми державного об'єднання з Україною. Гетьман погодився надати Криму автономний статус. Однак переговори залишилися незавершеними.

Щодо Холмщини і Підляшшя, що були визнані Брест-Литовським договором як українські землі і вперше за сотню років інтегровані в українську державно-політичну систему, вони були окуповані Центральними державами. Призначений українським урядом староста міг діяти лише у німецькій окупаційній зоні (Підляшшя з Брест-Литовськом), але не був допущений на Холмщину, де австрійська влада підтримувала поляків.

Бессарабія була окупована Румунією у березні 1918 р. за таємною згодою Німеччини. Гетьманський уряд не визнав цієї окупації, але був змушений обмежитися протестами.

Що стосується відносин України з державами Антанти, то вони перервалися з підписанням нею сепаратного договору з Центральними державами. Незважаючи на те, що Українська держава розглядалася ними як сателіт Центральних держав, український уряд намагався відновити стосунки з державами Антанти, особливо з кінця літа, коли поразка Центральних держав у війні стала очевидною й німці перестали чинити перешкоди українській дипломатії. Про прагнення здобути прихильність союзників свідчить і видання гетьманом 14 листопада 1918 р. Маніфесту про федерацію з Росією, адже саме до створення федеративної демократичної Росії та до єдності її антибільшовицьких сил прагнули союзники по Антанті. Однією з цілей встановлення зв'язків гетьманського уряду з Антантою було досягнення угоди про залишення німецьких військ на Україні, адже їх виведення робило Українську державу вразливою перед більшовицькою експансією.

Незважаючи на деяку прихильність послів Антанти в Румунії до гетьманської України після проголошення П. Скоропадським нового курсу на союз з російськими антибільшовицькими силами і федерацію з Росією, ці настрої не встигли здійснити вплив на керівництво західних держав, які у цей час висловлювали зневагу до усіх, хто співробітничав з німцями.

11 листопада 1918 р. між Німеччиною та Антантою було підписано перемир'я. Поразка Німеччини та Австро-Угорщини у світовій війні підірвали стабільність гетьманської влади.

Український Національний Союз як координаційний осередок українських політичних партій, громадських і культурних організацій, професійних спілок тощо був створений одразу після гетьманського перевороту і ставив за мету закріплення самостійності Української Держави та оборону демократично-парламентського ладу, почав відходити від проголошених статутом легальних форм боротьби і готувати збройне повстання проти гетьмана.

У жовтні 1918 р. гетьман спробував домовитися з Українським Національним Союзом про реорганізацію уряду. 25 жовтня до кабінету Ф. Лизогуба увійшло п’ять міністрів – членів УНС. Проте співпраця тривала лише кілька тижнів. Створення коаліційного уряду не просунуло Українську державу на шляху консолідації суспільства, насамперед через непримиренні суперечності в уряді щодо майбутнього статусу України (самостійність чи складова частина Російської держави), контактів з російськими антибільшовицькими силами, з питання скликання Національного Конгресу тощо.

Видання Грамоти про федерацію з Росією лише прискорило протигетьманське повстання. Вже 14 листопада було створено Директорію – орган для керівництва повстанням, до якої увійшли В. Винниченко (голова, УСДРП), С. Петлюра (головний отаман, УСДРП), Ф. Швець (Селянська Спілка), О. Андрієвський (УПСС), А. Макаренко (позапартійний). Директорія оприлюднила відозву із закликом до усунення режиму гетьмана Скоропадського і відновлення УНР. Повстання розпочалося виступом Січових Стрільців на чолі з Є. Коновальцем з Білої Церкви на Київ. Повстанський рух охопив майже всю Україну. Німецька солдатська рада, яка ще раніше заявила про свій нейтралітет, другого грудня підписала з Директорією угоду про перемир'я на період евакуації німецьких військ.

До першої половини грудня Директорія встановила свою владу на більшій частині території України. За таких умов 14 грудня гетьман зрікся влади. 19 грудня 1918 р. Директорія урочисто переїхала з Вінниці до Києва, де було проголошено відновлення попередньої форми державного ладу – Українська Народна Республіка. Повалення гетьманату відновило демократичну традицію, стало продовженням боротьби за українську республіканську державність.

Водночас Раднарком Росії ще 11 листопада ухвалив постанову, якою зобов’язував Реввійськраду “в десятиденний строк розпочати наступ на підтримку робітників та селян України”, що означало початок нової війни. За активної підтримки більшовицького керівництва Росії в Курську був створений Тимчасовий робітничо-селянський уряд України на чолі з Л. П'ятаковим, який мав відігравати роль політичного прикриття у наступі військ радянської Росії на Україну та Реввійськради Українського фронту під замаскованою назвою “Рада групи військ Курського напрямку”. Використовуючи радянофільські та протигетьманські настрої українського населення та облудну назву Української радянської армії під проводом В. Антонова-Овсієнка, більшовики привабили на свій бік значну частину українських повстанців, сформувавши з них Таращанську і Звенигородську дивізії. Упродовж листопада – грудня 1918 р. більшовики відновили радянську владу на значній частині території України.

Таким чином, водночас з розвитком протигетьманського повстання чітко виявився головний суперник Директорії – російський більшовизм. Отож, після повалення гетьманської влади в Україні знову встановилося двовладдя – Директорії та Тимчасового робітничо-селянського уряду України і збройна боротьба за владу продовжилася вже між цими двома силами.