Контрольне завдання 50

1.  Основні причини ліквідації Запорозької Січі були такими: ■    Несумісність республіканського устрою Січі з імперськими  порядками. ■    Побоювання можливого союзу Нової Січі з Кримським ханством для спільної боротьби з імперією. ■    Висока ймовірність унезалежнення Запорожжя. ■    Недоцільність існування в межах імперії державного утворення зі своєю митною системою, що перешкоджало вільному доступу до Чорного моря. в Прагнення російських землевласників привласнити землі Запорожжя. ■    Загроза того, що Запорожжя може знову стати осередком національно-визвольної боротьби українців. ■    Перетворення Запорожжя з його гаслом «Утікачів не видавати» на загрозу для розвитку кріпосницького господарства імперії.

2. Причинами впровадження індустріалізації були:

до 1925 року, йдучи шляхом НЕПу, країна досягла довоєнного (1913 р.) рівня, що давало підстави для подальшого соціально-економічного розвитку;

необхідність створення матеріально-технічної бази для модернізації як промисловості, так і сільського господарства;

стимулювання неухильного зростання продуктивності праці й на цій основі підвищення матеріального добробуту і культур­ного рівня трудящих;

значне відставання від економічно розвинутих країн диктувало потребу індустріального розвитку;

існування однієї соціалістичної країни в капіталістичному оточенні й необхідність зміцнення оборонної промисловості до початку нової війни.

Отже, метою індустріалізації стало перетворення країни з аграрної в індустріальну, із держави, що ввозить машини й обладнання, в державу, яка їх виробляє, забезпечення економічної самостійності і незалежності, зміцнення обороноздатності тощо.

Найважливішими особливостями індустріалізації в Україні були:

1. Залучення в промисловість республіки відносно більшої час­тини коштів, ніж в інші республіки [в першій п'ятирічці (1928-1933 роки) Україна отримала 20% всіх капіталовкладень у промисловість СРСР];

2. Побудова в Україні промислових гігантів (Запоріжсталь, Криворіжсталь, Харківський тракторний завод, Краматорськмашбуд та ін.);

3. Поява у республіканському промисловому комплексі нових га­лузей: електрометалургії, маргаринової, комбікормової тощо;

4. Витіснення приватного сектору в економіці України відбувалося ви­щими темпами, ніж в цілому по СРСР;

5. Завдяки модернізації промисловість групи "А" (виробництво засобів виробництва) значно випереджала промисловість гру­пи "Б" (виробництво предметів споживання) (87,5% і 12,5% відповідно) тощо.

Одним із головних напрямків колективізації стала "ліквідація куркульства як класу". З цього приводу була прийнята спеціальна по­станова ЦК ВКП(б) від 30 січня 1930 р. "Про заходи в справі ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колекти­візації". "Ліквідація" набрала різних форм:

1. Так звані контрреволюційні куркульські активісти-селяни, які активно чинили опір колективізації, підлягали розстрілу або ув'язненню.

2. Заможні "куркулі", не помічені в акціях опору, виселялися у віддалені райони СРСР (Сибір тощо).

3. Менш заможні - виселялися в інші повіти в межах України.

Щоб унеможливити втечу в міста, в Україні в грудні 1933 року було запроваджено систему внутрішніх паспортів, яка практично прикріплювала селян до села і не дозволяла вільно виїзжати з нього.

Опір селянства змусив Сталіна на деякий час загальмувати темпи колективізації - 2 березня 1930 року в газеті “Правда” з'явилась його стаття "Запаморочення від успіхів". Селянам дозволялось покинути колгоспи; близько 50% селян скористалися такою можливістю. Але вже у вересні 1930 року відновився наступ на селян-одноосібників через запровадження непомірного оподаткування та інші заходи (тим, хто вийшов з колгоспу, не повертали реманент і худобу, надавались найгірші земельні наділи тощо). В результаті – до кінця 1932 року в УРСР вдалося колективізувати бли­зько 70% господарств, а в 1935 році - 93%. В 1937 році в УРСР налічувалося 27,3 тисячі колгоспів.

Отже, внаслідок колективізації було зламано хребет само­стійному українському селянству, знищено найбільш працьовиту верству населення, вбито мотивацію до праці, почуття господаря. Поневолення останнього відносно незалежного класу селянства призвело до остаточного утвердження тоталітарної системи.

3. б) поліси

4. б) мисливством та рибальством

5. 1385 - Кревська унія

1413 - Городельська унія

1569 - Люблінська унія

1596 - Берестейська унія

6. г) битва під Жовтими водами

є) битва під Корсунем

в) битва під Пилявцями

е) Зборовський трактат

б) укладання Білоцерковського трактату

д) битва під Берестечком

а) битва під Батогом

7. в) національне визволення України

8. ІV Універсал Центральної Ради - підписання Брест-Литовської мирної угоди, вступ айстро-німецьких військ на територію Української Народної Республіки

ІІІ Універсал Центральної Ради - початок соціально-економічних перетворень

ІІ Універсал Центральної Ради - створення Генерального Секретаріату, загострення стосунків з Тимчасовим урядом Росії

І Універсал Центральної Ради - збройний виступ самостійників, поповнення Центральної Ради представниками національних меншин

9. б) Катериною ІІ 1783 року

10. в) Українська Держава

11. в) дисиденти

12. б) Леонід Кравчук

51

1. Обмеження і ліквідація державності та автономії України у складі Росії пройшло кілька етапів:

1) 1654-1708 роки - перехід від протекторату до автономії України, поступове, але постійне обмеження її прав;

2) 1708-1727 роки - форсований наступ на українську автономію;

3) 1727-1764 роки - чергування двох тенденцій у російському уряді щодо України - звідси то повернення гетьманської влади, то посилення імперського тиску;

4) 1764-1781 роки - остаточна ліквідація української автономії.

З 1687 р. для Лівобережної України розпочався новий етап, який інколи наз. московським періодом її існування (1618 -1764рр.) царський уряд мало-помалу закріплював за собою право усувати гетьманів, полковників та ін. адміністраторів, перетвор. козацькі полки не регулярні московські військові підрозділи, реорганізовувати структури центрального і місцевого управління, замінювати старшинські уряди губернською формою правління тощо.

Спроби укр. старшини якось протидіяти цьому (наприклад, становленням спадкового гетьманства з роду Розумовських) викликали рішучу реакцію з боку царизму. Наприкінці 1764р. вийшов царський маніфест, в якому повідомлялося, що гетьман Розумовський добровільно зрікся свого уряду. Це зречення дало підстави перетворити Військо Запорізьке у звичайне генерал-губернаторство (Малоросійське) Рос. імперії на чолі з П.Румянцевим.

Після рос.-турецької війни в 1775 було зруйновано (вдруге) Запорозьку Січ, а в 1781р. полково-сотенний устрій гетьманщини.

Майже одночасно з гетьманщиною втратила свою автономію Слобідська Україна. 1765р. Катерина ІІ ліквідувала полковий устрій Слобожанщини. Там було ліквідовано самоуправління краю.

Таким чином, з ліквідацією залишків автономії України її, по суті, було відлучено від політичного життя. Демократичні традиції згасала, а політична культура мало проникала у свідомість народних мас. Внаслідок реакційної політики рос. самодержавства укр. народ втратив навіть і елементи державності, що утвердилися в попередні століття і були невід’ємною і характерною частиною його національного розвитку.

2. Першу світову війну вважали імперіалістичною і соціалістичні партії Росії. Проте щодо тактики в ставленні до самодержавства у них не було єдності.

В особливо тяжкому і складному становищі опинилися українські політичні партії. Це було пов'язано з тим, що, по-перше, вони діяли на етнонаціональній території єдиної нації, поділеної між двома імперіями. По-друге, українські національні парти повинні були виробляти тактику, яка справді відображала б інтереси свого народу в захисті не імперських амбіцій чужих йому держав, а власний патріотизм захисту своєї вітчизни. По-третє, національні партії діяли як в Австро-Угорській, так і в Російській частинах України в умовах заборони і переслідування з боку як центральних властей, так і місцевої адміністрації.

За таких складних обставин українські політичні партії розпочали пошуки найбільш раціональної орієнтації.

До першої групи належали ті, кого війна застала на території Росії, хто вірив, що перемога Росії змусить її послабити національний гніт і наблизить свободу для пригноблених народів. Друга група українських політиків, особливо українці Галичини, орінтувались на їхню перемогу у війні та перехід під їхній протекторат всієї України. Третю групу становили політики, які орієнтувалися не на Росію, Австро-Угорщину чи Німеччину, а виключно на власні сили українства З початком війни активізувало свою діяльність Товариство українських поступовців (ТУП), що об'єднало в 1908 р. найбільш активну частину національної інтелігенції, серед якої переважали соціалісти і частина Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП). 30 липня 1914 р. ТУП виступило з декларацією «Війна і українці» за підписом С. Петлюри, редактора «Украинской жизни», що видавався в Москві. В декларації висловлювалась упевненість, що українці «виконають свій обов'язок громадян Росії в цей тяжкий час до кінця». Київська газета «Рада» у передовій статті закликала українців боронити Російську державу, бо цим вони боронитимуть свою власну землю.

Це був початковий стан війни, а з її продовженням відбувається еволюція поглядів ТУП Рада ТУП вирішила утриматися від звернення як за підтримку війни, так і проти і зайняла нейтральні позиції.

На іншій політичній платформі стояли українські партії в Австро-Угорщині 1 серпня 1914 р. у Львові було засновано Головну українську раду, до якої ввійшли представники трьох головних українських партій національно-демократичної, радикальної і соціал-демократичної. Головою Ради було обрано К. Левицького Головна українська рада мала захищати й репрезентувати інтереси українського народу в Австро-Угорщині. З серпня Головна українська рада видала маніфест до галицьких українців, в якому закликала виступити одностайно проти царської Росії. В заключній частині маніфесту говорилось «Побіда Австро-Угорської монархи буде нашою побідою І чим більше буде пораження Росії, тим швидше виб'є година визволення України».

4 серпня 1914 р. у Львові з ініціативи емігрантів-наддністрянців, зокрема Д. Донцова і В. Дорошенка, було створено Союз визволення України (СВУ).

Союз опублікував відозву «До українського народу в Росії» та звернення «До громадської думки Європи», в яких намагався довести, що самостійна Україна стане твердинею для Європи проти експансії Росії. Він також опублікував «Платформу Союзу». В ній було заявлено, що українці «голосно і рушучо підносять свої неоспоримі права на національну самостійність», а «реалізацію своїх національно-політичних і економічних стремлінь в даний момент зв'язують з розбиттям Росії у війні». Самостійна Україна мала стати конституційною монархією під протекторатом Австрії з демократичним ладом, однопалатною системою законодавства, громадськими, мовними і релігійними свободами для всіх національностей і віросповідань, із самостійною українською церквою. Сам Союз вважав себе представником інтересів великої України перед центральними державами та перед усім європейським світом і розглядав себе як зародок майбутнього українського уряду.

3.г) 602

4.в) 1385

5.в) Петро Могила

6. а) Зборівського мирного договору 1649 року

7. б) М. Шашкевич, Я. Головацький, І. Вагилевич

8. а) радикальний

в) народовці

г) москвофіли

9. а) Австро-Угорщині з українського населення на добровільних засадах

10. а) березень 1917 р. – квітень 1918 р.

11. в) початку післявоєнної відбудови України (можливо ще г) виходу України з Другої світової війни)

12. росіяни - понад 11 млн

білоруси понад 400 тис.

молдовани - понад 300 тис.

болгари - понад 200 тис

поляки - близько 200 тис.

угорці - понад 160 тис.

румуни - понад 130 тис

греки - близько 100 тис

52 1.Окресліть основні складові процесу українського державотворення у 1917 – 1920 рр.

Перший этап- національну революцію очолювала Центральна Рада.

В листопаді 1917 p. було проголошено Українську Народну Республіку(УНР).

Другий етап — це правління з кінця квітня 1918 p. гетьманщини в умовах окупації України австрійськими та німецькими військами. Особливою проблемою в національному державному відродженні було утворення в західних регіонах України в жовтні 1918 p. ЗахідноїУкраїнської Народної Республіки (ЗУНР). І нарешті, майже паралельно з утворенням ЗУНР на більшій частині України, починаючи з листопада 1918 p., проходило відновлення УНР на чолі з Директорією і об'єднання її з ЗУНР. Це також був визначний етап в національно-державному будівництві. На жаль, наприкінці 1920 — на початку 1921 p. процес національного державного відродження був перерваний перемогою об'єднаних радянських збройних сил, встановленням радянської влади на більшій частині України та окупацією західноукраїнських регіонів Польщею, Румунією, Чехословаччиною.

2.Охарактеризуйте особливості процесу українського національного відродження на західноукраїнських землях наприкінці ХVІІІ ст. – у першій половині ХІХ ст.

Особливості українського національного відродження на західноукраїнських землях:

За тривалий час перебування у складі різних держав західні українці фактично втратили власну національну еліту. Єдиною суспільною верствою, спроможною відігравати роль лідерів народу, було духовенство

Початок західноукраїнського національного відродження був пов'язаний з діяльністю греко-католицького духовенства

Переважання представників духовенства серед лідерів українського національного руху спричиняло його більш консервативний характер порівняно з Наддніпрянщиною

Імперська влада використовувала український рух як противагу польському та угорському рухам і водночас стримувала, не бажаючи його посилення

Значний культурний вплив Наддніпрянщини на західноукраїнське відродження

Процес західноукраїнського національно-культурного відродження зародився наприкінці XVIII ст. на Закарпатті, а звідти поширився серед галицьких русинів. У Північній Буковині українське відродження розпочалося в другій половині XIX ст.

Перший фольклорно-етнографічний етап тривав до 30—40-х рр. XIX с. Поступово, в його межах з'явилися ознаки переходу до наступної культурницької стадії. У роки революційних подій 1848—1849 рр. він почав набувати рис політичного етапу

Під впливом революції 1848—1849 рр. західноукраїнський національний рух за темпами свого розвитку став випереджати Наддніпрянську Україну. Спричиняли це передусім утиски й переслідування українства у Наддніпрянщині з боку російської влади

3. Археологічним відповідником якого етноплемінного об'єднання є празько-корчацька культура, пам'ятки якої виявлено на території між Дністром і Дунаєм? б) антів

4. Встановіть відповідність між роками та подіями:

1113- укладення ченцем Нестором «Повісті минулих літ» 1187- перша літописна згадка про Україну

1097- з’їзд князів у Любечі 1199- Утворення Галицько-Волинського князівства

5. Учасники генеральних рад у Козацькій державі: а) козаки, духовенство, міщани

6. Національно-визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького розпочалася: б) 1648 року

7. Період існування Гетьманату: в) квітень 1918 р. – грудень 1918 р.

8. Яке з наведених тверджень розкриває напрями діяльності товариства «Просвіта» 90-х рр. ХІХ ст.:

а) піднесення рівня освіти селян через створення сільських читалень, бібліотек та «народних домов»

9. Коли територію України було повністю звільнено від німецько-фашистських окупантів?

а) восени 1944 року

10. Унаслідок територіальних змін у Східній Європі впродовж 1939-1940 рр.:

б) вперше в новітній історії усі українські землі було об’єднано (у складі Української РСР)

11. Вихідця Дніпропетровщини Леоніда Брежнєва обрано Першим секретарем ЦК КПРС у:

а) квітні 1964 року

12. Ліберальні реформи в СРСР – УСРР розпочалися з приходом до влади: в) Михайла Горбачова

Варіант намбер 53 Вапрос №1 Пе́рший універса́л Украї́нської Центра́льної ра́ди — перший державно-політичний акт, універсал Центральної ради, що проголосивавтономію України. Прийнятий 10 (23) червня 1917 року в Києві. Повна назва — Універсал Української Центральної Ради до українського народу, на Україні й по-за Україною сущого.

Наприкінці травня Центральна Рада вислала до Петрограду делегацію на чолі з В. Винниченком, М. Ковалевським. Делегація домагалася українізації війська, адміністрації, шкільництва, а також щоб Тимчасовий уряд Росії висловив своє принципове ставлення до можливості надання автономії України. У відповідь на відмову Тимчасового уряду Центральна Рада видала свій Перший Універсал, ухвалений 10 червня (23 червня за новим стилем) та проголошений на Другому Військовому з'їзді. У ньому заявлялося:

«

Хай буде Україна вільною. Не одділяючись від всієї Росії, не розриваючи з державою російською, хай народ український на своїй Землі має право сам порядкувати своїм життям. Хай порядок і лад на Вкраїні дають — вибрані вселюдним, рівним, прямим і тайним голосуванням Всенародні Українські Збори (Сейм). Всі закони, що повинні дати той лад тут у нас, на Вкраїні, мають право видавати тільки наші Українські Збори.[1]

»

В Універсалі наголошувалось, що Центральна Рада буде «творити новий лад вільної автономної України»^[1].

Прийняття Першого Універсалу змусило Тимчасовий уряд вислати до Києва свою делегацію в складі міністрів Терещенка та Церетелі. Пізніше до них приєднався міністр юстиції Керенський. З українського боку участь в переговорах брали: Михайло Грушевський, В. Винниченко, Симон Петлюра. Результатом стало визнання Центральної Ради крайовим органом управління в Україні. Шовіністичні кола Росії були шоковані «нахабством» українців — Першим Універсалом. Тимчасовий уряд та преса наввипередки змагалися у звинуваченнях України у «зраді», «сепаратизмі», «прориві фронту» та інших смертних гріхах. 29 червня 1917 року до Києва прибула делегація Тимчасового уряду. Після двох днів дебатів було знайдено компроміс. Петроградські міністри погодилися, щоб Українська Центральна Рада виробила статут автономії України з умовою, що його буде подано на остаточне затвердження Всеросійських установчих зборів. Отже, було вироблено текст нового Універсалу, який мав бути оголошений одночасно з Декларацією Тимчасового уряду в один день.

У Петрограді відбулося бурхливе засідання Тимчасового уряду, на якому М. Терещенко й І. Церетелі звітували про свою поїздку до Києва. Більшість уряду все ж проголосувала за угоду з Україною. Текст угоди був телеграфований В. Винниченку 3 липня (16 липня за новим стилем). Телеграма підтверджувала повноваження Генерального Секретаріату як крайового уряду з розширенням його складу за рахунок представників меншин. Тимчасовий уряд Росії також підтвердив свою прихильність до «розроблення Центральною радою проекту національно-політичного статусу України у такому розумінні, в якому сама Рада буде вважати це відповідним інтересам краю». Не погодився Тимчасовий уряд лише з одним — українізацією війська: «Що торкається військових українських комітетів на місцях, то вони здійснюють свої повноваження на загальних основах», «Тимчасове Правительство… уважає недопустимими заходи, котрі б могли нарушити єдність організації й управління армією.»

Дру́гий універса́л Украї́нської Центра́льної ра́ди — державно-правовий акт, універсал Української Центральної Ради, що зафіксував домовленості між Української Центральною Радою та Тимчасовим урядом Росії. Проголошений Володимиром Винниченком 3 (16) липня 1917року в Києві, на урочистому засіданні Педагогічного музею як відповідь на телеграму Тимчасового уряду Центральній раді. Згідно з Універсалом, Тимчасовий уряд визнавав право України на автономію, а УЦР та Генеральний секретаріат - органами державної влади в Україні. Натомість, УЦР змушена була погодитися на те, що остаточно питання про форму автономії буде вирішено Всеросійськими Установчими зборами та визнати, що Україна не претендує на повну державну незалежність. Центральна рада приймала умови ТУ про розширення її складу за рахунок представників національних меншин України. Вона взяла зобов'язання розробити проекти законів про українську автономію для їх розгляду Установчими зборами Росії. Щодо армії, то в Універсалі було зазначено

«

Що ж торкається комплектування українських військових частин, Центральна Українська Рада матиме своїх представників при кабінеті міністрів війки, в генеральнім штабі й при верховному головнокомандувачу для участі при комплектуванні окремих частин виключно українцями

»

II Універсал був неоднозначно сприйнятий українцями. Чимало з них розцінили його як зраду, назвавши «другим Переяславом». Гострій, почасти справедливій, критиці піддав його лідер українських націоналістів Микола Міхновський. Більше користі з українсько-російського договору (а саме таким були II Універсал у поєднанні з Декларацією ТУ) отримали росіяни. Визнаючи право українців на автономію, Тимчасовий уряд не давав їм нічого зверх того, що вони вже і без його благословення здобули. Більше того, УЦР навіть відмовилася від певної свободи дій. Так, зокрема, вона запевнила, що налаштована рішуче «проти замірів самовільного здійснення автономії України» до скликання Установчих зборів. До того ж, УЦР добровільно віддавала Тимчасовому урядові право затвердження членів українського Генерального секретаріату, яке раніше належало їй. Отже, у політичному розумінні це був крок назад у розвитку української революції. Водночас це був компроміс.

Вапрос№2 упродовж 1991–2004 рр. в Україні було сформовано цілісну систему управління галуззю

культури. Це стосувалося як системи експертно-аналітичного супроводу державної політики у цій сфері,

так і механізмів безпосередньої реалізації (у цілому та за напрямами). Створені інституції опікувалися охо-

роною та поверненням пам'яток культури, популяризацією пам'яток духовної спадщини, їх кадастризацією

з метою кращого збереження. Наявність довгострокових програм дає змогу зосередити зусилля органів

державного управління та місцевого самоврядування на визначених загальнонаціональних та регіональних

пріоритетах, урізноманітненні форм і методів роботи, передусім навчально-пізнавальної, з населенням.

У подальшому з'ясування потребує інституційна, нормативно-правова, фінансова складові сис-

теми забезпечення державної політики щодо культури, шляхи постійної співпраці органів державного

управління та місцевого самоврядування у виробленні та реалізації державної політики у галузі культури,

механізми залучення позабюджетних коштів. Актуальною проблемою залишається аналітичний супровід

(моніторинг, експертиза, стратегічне та оперативне планування, прогнозування) державної політики,

який є важливим чинником оптимізації системи управління та регулювання галузі культури.

3.мезоліт 4.риски і зарубки 5. перехід під зверхність московського царя 6. «Березневих статей» 7. Павло Тетеря ------ПОльша

Іван Брюховецький-----------Москва

Петро Дорошенко-----------Турки

Дем’ян Многогрішний------------Кримське ханство 8. Кирило-Мефодіївське товариство (1846 – 1847)

Просвіта (з 1868)

Наукове товариство ім. Т.Г. Шевченка (з 1892) 9. невдоволення селянства продрозкладкою, його збройні виступи проти радянської влади 10. ІІ – ІІІ 11.Шухевич 12.Вербицький