Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Господарське процесуальне право 29.10.12.docx
Скачиваний:
3
Добавлен:
23.11.2019
Размер:
55.27 Кб
Скачать

Стаття 23. Участь у справі кількох позивачів та відповідачів

Позов може бути подано кількома позивачами чи до кількох відповідачів. Кожний з позивачів або відповідачів щодо іншої сторони виступає в судовому процесі самостійно.

Коментована стаття регулює питання участі у справі кількох позивачів та відповідачів, отже, йдеться про процесуальну співучасть. Співучасть — це обумовлена матеріальним правом множинність осіб на тій чи іншій стороні у господарському процесі на підставі наявності спільного права або спільного обов'язку. Процесуальна співучасть, об'єднання позовів для спільного і одночасного розгляду дає змогу прискорити розв'язання господарського спору, оскільки господарський суд замість кількох окремих справ розглядає одну і відповідно приймає одне рішення. Процесуальна співучасть можлива тоді, коли інтереси співучасників однієї сторони не суперечать один одному, і виникає на підставі матеріальних правовідносин, які виникли до процесу.

Від співучасті необхідно відрізняти об'єднання позовів, коли суб'єктивні права та обов'язки не залежать одне від одного, а множинність осіб виникає за розсудом судді (суду) з метою процесуальної економії. Виділяють такі види співучасті: 1) активна співучасть — декілька позивачів пред'являють позов до одного відповідача; 2) пасивна співучасть — один позивач пред'являє позов до декількох відповідачів; 3) змішана співучасть — декілька позивачів пред'являють позов до декількох відповідачів.

За ступенем обов'язковості, а відповідно і змісту, процесуальна співучасть буває: 1) обов 'язковою, коли характер спірних матеріальних правовідносин такий, що питання щодо прав та обов'язків одного із суб'єктів неможливо вирішити без залучення до справи інших суб'єктів цих відносин; 2) факультативною, коли немає обов'язкової множинності суб'єктів. Однак чинний ГПК України не визначає підстав настання обов'язкової чи факультативної співучасті, хоча зі змісту ст. 58 цього Кодексу можна зробити висновок, що йдеться про факультативну співучасть за наявністю однорідних вимог.

При співучасті кожний співучасник користується всіма правами сторони і виступає у судовому процесі самостійно. Процесуальні права та обов'язки співучасника не залежать від кількості осіб з аналогічною процесуальною правосуб'єктністю, їх рівність і незалежність є наслідком того, що всі співучасники є самостійними суб'єктами господарських процесуальних правовідносин. Тобто кожен зі співучасників виконує тільки ті, передбачені законом, дії, які він вважає необхідним для захисту своїх прав та інтересів. Характер процесуально-правових взаємовідносин між співучасниками грунтується на засадах автономії і диспозитивності. Дії чи бездіяльність їх не залежить від поведінки інших співучасників, а залежить від їх особистого волевиявлення. Обов'язок доказування вимог чи заперечень, законна сила судового рішення діють щодо кожного співучасника окремо.

Права та обов’язки сторін. Зловживання процесуальними правами.

Стаття 22. Права та обов'язки сторін

Сторони користуються рівними процесуальними правами.

Сторони мають право знайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги, знімати копії, брати участь в господарських засіданнях, подавати докази, брати участь у дослідженні доказів, заявляти клопотання, давати усні та письмові пояснення господарському суду, наводити свої доводи і міркування з усіх питань, що виникають у ході судового процесу, заперечувати проти клопотань і доводів інших учасників судового процесу, оскаржувати судові рішення господарського суду в установленому цим Кодексом порядку, а також користуватися іншими процесуальними правами, наданими їм цим Кодексом.

Сторони зобов'язані добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами, виявляти взаємну повагу до прав і охоронюваних законом інтересів другої сторони, вживати заходів до всебічного, повного та об'єктивного дослідження всіх обставин справи.

Позивач вправі до прийняття рішення по справі змінити підставу або предмет позову, збільшити розмір позовних вимог за умови дотримання встановленого порядку досудового врегулювання спору у випадках, передбачених статтею 5 цього Кодексу в цій частині, відмовитись від позову або зменшити розмір позовних вимог.

Відповідач має право визнати позов повністю або частково.

Господарський суд не приймає відмови від позову, зменшення розміру позовних вимог, визнання позову відповідачем, якщо ці дії суперечать законодавству або порушують чиї-небудь права і охоронювані законом інтереси.

Відповідно до чинного законодавства України правосуддя у господарських відносинах здійснюється на засадах рівності перед законом і господарським судом усіх підприємств та організацій незалежно від організаційної форми, форми власності майна, місцезнаходження тощо. Коментована стаття визначає права та обов'язки сторін, закріплюючи при цьому принцип процесуальної рівності сторін (ст. 4-2 цього Кодексу), сутність якого полягає в тому, що сторони в господарському процесі наділяються рівними можливостями щодо відстоювання своєї позиції у господарському суді. Поряд з принципами диспозитивності та змагальності і досягається рівність сторін у господарському процесі.

Сторони належать до кола осіб, які беруть участь у справі, у зв'язку з чим вони наділяються тими самими правами (ст. 18 цього Кодексу). Однак на підставі свого особливого стану у справі (ст. 21) закон наділяє їх додатковими правами щодо впливу на хід розгляду справи. Так, згідно з коментованою статтею, сторони мають право знайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги, знімати копії, брати участь у господарських засіданнях, подавати докази, брати участь у дослідженні доказів, заявляти клопотання, давати усні та письмові пояснення господарському суду, наводити свої доводи і міркування з усіх питань, що виникають у ході судового процесу, заперечувати проти клопотань і доводів інших учасників судового процесу, оскаржувати судові рішення господарського суду в установленому цим Кодексом порядку, а також користуватися іншими процесуальними правами, наданими їм цим Кодексом.

Слід зазначити, що для забезпечення виконання процесуальних функцій сторони наділяються певними господарсько-процесуальними правами, які можна класифікувати на групи:

права, що характеризують повноваження на відкриття провадження у справі: а) права на пред'явлення позову (статті 1, 2 цього Кодексу), зустрічного позову (ст. 60), вимоги про виправлення недоліків рішення судом, який його ухвалив; б) права апеляційного, касаційного оскарження судових рішень і ухвал про перегляд рішення, ухвали, що набрали законної сили, за нововиявленими обставинами, на пред'явлення вимоги про поворот виконання;

права на зміни у господарському спорі: а) права позивача на зміну підстави або предмета позову, збільшення або зменшення розміру позовних вимог, на відмову від позову; б) права відповідача на повне або часткове визнання позову; права сторін на укладання мирової угоди; доповнення, зміна апеляційної та касаційної скарги або відмова від них;

права на подання і витребування доказів та участь їх у дослідженні: права сторін подати до суду свої пояснення, подавати письмові та речові докази, вимагати призначення експертизи. При розгляді справи — ставити питання одне одному, експертам, представникам органів держави і місцевого самоврядування; знайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги, копії документів, що є у справі, подавати свої доводи, міркування та заперечення тощо;

права, пов'язані із залученням до справи усіх заінтересованих осіб — третіх осіб, органів держави чи місцевого самоврядування, інших відповідачів тощо;

права, пов'язані із забезпеченням законного складу суду, об'єктивності розгляду справи і виконання судових рішень, — права сторін заявляти клопотання про відводи суддів, експертів тощо;

права на участь у судових засіданнях із розгляду справи і у здійсненні окремих процесуальних дій у суді першої інстанції, у провадженні справи в апеляційній і касаційній інстанціях та перегляду справи за нововиявленими обставинами; на особисту участь у веденні справи або на участь представника, на пояснення, заяви і виступи у суді рідною мовою; на одержання повідомлень (ухвал) про участь у судовому засіданні або виконанні окремих процесуальних дій;

інші права, що забезпечують захист у господарському процесі у справі: вибір підсудності, забезпечення доказів і позову (відзиву) тощо.

Зазначена класифікація прав сторін не є вичерпною і передбачає деякі інші права або поділ на групи за іншими критеріями (наприклад, диспозитивності, змагальності, гласності тощо).

Як правило, реалізація сторонами наданих їм прав є їх правом, а не обов'язком. Однак є процесуальні права, які водночас є обов'язком для сторін (наприклад, право сторін подавати докази, брати участь у їх дослідженні тощо). Закон покладає на сторони обов'язок доводити законність і обгрунтованість своїх вимог з метою захисту власних інтересів, зокрема кожна зі сторін повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підстави своїх вимог або заперечень (ст. 33 цього Кодексу). Якщо надані сторонами докази не є достатніми, господарський суд повинен сам витребувати їх у сторін або інших осіб незалежно від їх участі у справі (ст. 38). Отже, господарський суд покликаний дбати про можливість сторін найповніше використовувати надані їм процесуальні права.

У зв'язку з цим процесуальні права сторін можна поділити на три групи: 1) права, реалізація яких залежить від самих сторін (наприклад, право заявити відвід судді, заявити клопотання, знайомитися з матеріалами судової справи тощо); 2) права, реалізація яких, як правило, залежить від сторін, хоча і припускається можливість обов'язкової реалізації (наприклад, право брати участь у судових засіданнях — це право, а не обов'язок сторони, у зв'язку з чим справа може розглядатися за її відсутністю, якщо це не перешкоджає вирішенню справи по суті; права відповідача надавати відзив (ст. 59), проте іноді господарський суд може зобов'язати надати свої пояснення тощо).

Крім наданих законодавством процесуальних прав, на сторони покладаються також процесуальні обов'язки. Так, відповідно до коментованої статті сторони зобов'язані добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами, виявляти взаємну повагу до прав і охоронюваних законом інтересів другої сторони, вживати заходів до всебічного, повного та об'єктивного дослідження всіх обставин справи. При цьому процесуальні обов'язки сторін можна поділити на дві групи: 1) загальні, які полягають у добросовісному користуванні належними їм процесуальними правами; 2) спеціальні — полягають у виконанні певних процесуальних дій (наприклад, повідомляти суд про зміну юридичної адреси; позивач зобов'язаний надати позовну заяву з доданими до неї документами господарському суду та відповідачу, а скаржники — копії апеляційних та касаційних скарг тощо).

Відмова позивача від позову, зменшення або збільшення розміру позовних вимог та визнання позову відповідачем викладаються в адресованих господарському суду письмових заявах, що додаються до справи. До прийняття відмови позивача від позову суддя (судді) господарського суду роз'яснюють позивачеві процесуальні наслідки його дій. При прийнятті відмови позивача від позову господарський суд виносить ухвалу, якою одночасно припиняє провадження у справі (ст. 78 цього Кодексу). Слід зазначити, що господарський суд не завжди приймає таку відмову, — згідно з коментованою статтею господарський суд не приймає відмови від позову, зменшення розміру позовних вимог, визнання позову відповідачем, якщо ці дії суперечать законодавству або порушують чиї-небудь права і охоронювані законом інтереси.

Зловживання процесуальними правами

Однією з проблем господарського судочинства є проблема недобросовісного користування учасниками процесу своїми процесуальними правами.

 

ГПК України не встановлює критеріїв недобросовісного використання учасниками процесу своїх процесуальних прав, хоча фактично декларує добросовісність як принцип поведінки сторін у господарському процесі.

 

Так, згідно з ч. 3 ст. 22 ГПК України, сторони зобов’язані добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами.

 

Однак практика господарського судочинства вказує на те, що дана норма є суто декларативною та не має реального змісту, оскільки практично не дотримується сторонами та не застосовується судом.

 

Головними причинами такого становища є відсутність будь-яких заходів обмеження  недобросовісності сторін та заходів відповідальності за недобросовісні процесуальні дії.

 

Нижче розглянемо один з прикладів, який став можливим саме завдяки недосконалості норм ГПК України.

 

Відповідно до ст. 129 Конституції України, одним з основних принципів судочинства України є забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків встановлених законом.Такі обмеження зокрема, передбачені ст. ст. 106, 11113, 11122 ГПК України.

 

Вищевказані норми передбачають, що ухвали місцевого господарського суду, суду апеляційної або касаційної інстанції можуть бути оскаржені тільки у випадках, встановлених ГПК України або Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».

 

Але як свідчить практика господарських судів України, учасники судового процесу доволі часто недобросовісно вдаються до процесуальних дій, які суперечать наведеним нормам ГПК, а саме оскаржують ухвали, можливість оскарження яких господарським процесуальним законодавством не передбачена. Такі дії перш за все направлені не на отримання позитивного результату, а на затягування судового процесу. Це перш за все відноситься до оскарження ухвал про порушення провадження по справі, відкладення розгляду справи, відмови у вжитті заходів забезпечення позову. Практика свідчить, що таке оскарження хоча і не передбачене ГПК, але може затягнути процес на тривалий час.

 

Враховуючи неврегульованість даної проблеми ГПК України, Вищий господарський суд України своїм інформаційним листом №01-08/157 від 31.01.05 року довів до відома надісланий на його адресу лист Верховного Суду України від 17.01.05 року №1/3.2., в якому останній зазначав наступне: «Матеріали господарських справ свідчать про поширення практики подання сторонами у справі апеляційних і касаційних скарг на ухвали господарського суду, які не може бути оскаржено ані в апеляційному, ані в касаційному порядку. Відповідні дії сторін у справі, як правило, спрямовані на затягування судового процесу у зв’язку з пересиланням матеріалів справи до суду вищого рівня і є порушенням приписів статті 22 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), зокрема, стосовно обов’язку сторін добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами, виявляти взаємну повагу до прав і охоронюваних законом інтересів другої сторони. Проте мають місце випадки, коли суд апеляційної чи касаційної інстанції розглядає такі скарги по суті. З метою запобігання відповідним порушенням Верховний Суд України вказав, що господарським судам слід враховувати таке. У разі подання апеляційної скарги на ухвалу, яку не може бути оскаржено, місцевий господарський суд має відмовляти у прийнятті такої скарги з посиланням на частини першу та четверту статті 106 ГПК. У разі подання касаційної скарги на ухвалу місцевого або апеляційного господарського суду, яку не може бути оскаржено, відповідному місцевому або апеляційному господарському суду, до якого надіслано скаргу, слід відмовляти у прийнятті такої скарги з посиланням на частини першу та четверту статті 111-13 ГПК. У разі подання касаційної скарги на ухвалу Вищого господарського суду України, яку не може бути оскаржено, названий суд повинен відмовляти у прийнятті такої скарги з посиланням на статтю 111-22 ГПК».

 

Навіть попри те, що вищевказаний лист Верховного Суду України був направлений на вирішення дуже важливої проблеми, слід звернути увагу, що приписи, які в ньому містилися на нашу думку не ґрунтуються на положеннях чинного ГПК України.

 Перш за все, розділи XII та XII1 ГПК України, які регулюють порядок апеляційного та касаційного провадження не передбачають відмови в прийнятті апеляційної або касаційної скарги.

 

По друге, приписи, щодо винесення судами нижчого рівня ухвал про відмову в прийнятті апеляційної чи касаційної скарги суперечить ст. ст.  91, 109, 11116 ГПК України, які встановлюють виключно обов’язок суду нижчого рівня у випадку отримання скарги, надіслати таку скаргу разом зі справою у визначений термін до суду вищого рівня. Таким чином, Верховний Суд України своїм листом фактично наділив господарські суди тієї або іншої інстанції повноваженнями, які не передбачені ГПК України.

 

Саме через відсутність врегулювання даного питання на законодавчому рівні, Верховний Суд України листом №3.2.-2008 від 28.03.2008 року відкликав свій лист від 17.01.05 року №1/3.2. 

 

З огляду на вищевикладене, на нашу думку, доволі незрозумілим є інформаційний лист Верховного Суду України №3.2.-2008 від 10.09.2008 року, яким знову ж судам нижчого рівня надаються  повноваження аналогічні тим, які містилися у листі від 17.01.05 року №1/3.2.  та непередбачені ГПК України.

 

Враховуючи вимоги чинного ГПК України, на нашу думку, господарські суди апеляційної та касаційної інстанції не мають права відмовляти в прийнятті апеляційних чи касаційних скарг через те, що дані скарги подані на ухвали, що не оскаржуються. Даний факт є підставою для відмови в задоволенні апеляційної чи касаційної скарги.

 

На останнє хотіли би зазначити, що дійсно певна процесуальна практика, яка формується судами, в багатьох випадках вирішує, на певний час, проблемні процесуальні питання. Але вважаємо, що такий спосіб є досить складним і не завжди вірним, так як остаточна практика складається після вирішення певної справи Верховним Судом України. При цьому до остаточного вирішення такої справи в Верховному Суді України, значна кількість подібних справ знаходиться на різних стадіях процесу і судові рішення по тій частині справ, відносно яких з’ясували, що вони  йдуть в розріз з позицією Верховного Суду України, підлягають скасуванню з мотивів неправильного застосування процесуальних норм, що є досить сумно, з огляду, як мінімум, необхідності найшвидшого відновлення охоронюваних законом інтересів та порушених прав учасників судового розгляду.

 

Таким чином, вважаємо, що до прийняття виваженого і деталізованого процесуального кодексу, необхідно надати повноваження судовій системі швидко та невідкладно реагувати шляхом прийняття обов’язкових узагальнених приписів, на процесуальні суперечності, що виникають під час розгляду справ судами.