perekazy 2010

За допомогою адрес інформаційних ресурсів Інтернету ці джерела можна переглядати, роздруковувати на папері і зберігати на диску комп'ютера у вигляді файлів. Особливістю найпопулярнішого зараз інформацій-

ного ресурсу Інтернет — Web-сторінок — є широке застосування в них посилань на інші сторінки чи ресурси.

Недарма роботу з ними порівнюють із плаванням під вітрилами чи ковзанням по хвилях.

Звичайно, це лише частка невичерпних можливостей всесвітньої мережі Інтернету. Вона має й інші пере-

ваги: електронна пошта, сайти новин, чат — розмови тощо. Але, сподіваємося, що ви зацікавилися цим рукот-

ворним дивом.

13. Павло Полуботок

За легендою, 1720 року в англійському порту з'явилася шхуна, яка привезла таємничий вантаж з далекої України — золоті карбованці зі скарбниці війська Запорізького, які, згідно із заповітом гетьмана Павла Полубо-

тка, поклали в банк на збереження. Гроші мали бути повернені Україні тоді, коли вона стане самостійною дер-

жавою. За підрахунками фінансистів, до сьогодні та сума, обростаючи щороку відсотками, зросла більш ніж у тисячу разів.

Ця історія хвилювала представників різних поколінь. 1907 року в Одесі зібралися всі, хто вважав себе спадкоємцями Полуботка, й довго вирішували, як одержати гроші славетного родича. У наші дні казначейство Англії повідомило, що документів про вклад Павла Полуботка в архівах не виявлено. Отже, донині та історія залишається нерозгаданою загадкою.

А хто ж такий Павло Полуботок? Колись це ім'я в Україні було добре знаним та шанованим. Адже гетьман був справжнім патріотом свого народу.

Тяжкі часи прийшли в Україну після Полтавської битви. У жахливих руїнах лежав квітучий колись Батурин.

Козаків гнали на будівельні роботи Ладозького й Волго-Донського каналів, і вони мерли там з голоду та від тяжкої праці. Ставали кріпаками селяни й учорашні вільні козаки. Полковниками за наказом Петра І на-

становлялися російські вельможі, які жорстоко утискували козацтво, запускали руки до козацької казни. Росій-

ський цар остаточно перетворив Україну на свою колонію, зробивши зовсім безправними її мешканців.

Після смерті Івана Скоропадського обов'язки гетьмана тимчасово виконував ціанований серед козацтва чернігівський полковник Павло Полуботок. Його предки брали участь у багатьох козацьких походах, а батько був переяславським полковником. Павло Полуботок вирізнявся освіченістю, знав іноземні мови, замолоду учився в Києво-Могилянській академії. А ще мав гордий і незалежний характер.

Петро Полуботок рішуче відстоював перед Петром І козацькі привілеї та захищав селянство. Російські ве-

льможі — шпигуни почали плести проти Полуботка інтриги. Посипалися доноси, нібито він продовжує справу Івана Мазепи. На нього й кількох старшин за брехливими свідченнями таємно завели судову справу.

Якось Полуботок приїхав до Петербурга з документами, у яких ішлося про кривди українського народу від російських вельмож. Це остаточно розлютило Петра І, і він наказав кинути гетьмана до в'язниці. Через кілька місяців слідства гордий український лицар помер від тортур. Україна втратила в його особі ще одного славного сина, який не видав таємниці військового скарбу Січі, а перед смертю кинув в обличчя вінценосному катові звинувачення в злочинах проти українського народу.

14.Історія пам'ятника Богдану Хмельницькому

УКиєві на площі перед Софійським собором — гірка із сірих гранітних брил, на якій напис: «Богдан Хме-

льницький. 1888». На вершині гірки — бронзовий кінь, раптово зупинений вершником у момент стрімкого руху.

Навіть у житті не часто помітиш таку мить. — здибленого розпашілого скакуна. А тут усе в бронзі до найменших деталей. І так правдиво, що ніби чуєш іржання коня, удар копит об камінь, окрик вершника. Ця скульптура,

11

здається, завжди стояла на площі, де 23 грудня 1648 року кияни зустрічали Богдана й очолюване ним козацьке військо після перемоги під Пилявцями. Однак народжувався монумент у муках і непорозуміннях.

Автор шедевра — видатний скульптор XIX століття, білорус за походженням, Михайло Микешин. На за-

прошення вчених — ініціаторів спорудження монумента, він прибув з Петербурга й почав працювати над прое-

ктом, враховуючи побажання знавців української старовини. Історик Володимир Антонович знайомив Мике-

шина з різними портретами Богдана Хмельницького, зразками військового одягу, зброї того часу. Кінь мав бути саме такий, на якому їздив Хмельницький: витривалий, маневрений, безвідмовний у битві і відданий своєму господареві. За розпорядженням козачого генерала коней приводили для моделювання в майстерню скульп-

тора.

Проект був схвалений Київським ініціативним комітетом, але уряд відмовився не тільки покрити запла-

новані витрати, а й виділити з державної казни бронзу на монумент.

Та ніщо не могло зупинити Микешина й ініціаторів цієї патріотичної справи. Спорудження пам'ятника Богданові Хмельницькому стало всенародною справою. У січні 1870 року розпочали добровільний збір коштів.

Жертвували найбідніші — селяни, ремісники, солдати, робітники, службовці. Але зібраних коштів було замало.

Задля зменшення витрат скульптор відмовився від супровідних композицій на постаменті. Бронзу одер-

жали з переробленого металобрухту, який діставали з великими труднощами. Та влада постійно ставила пере-

пони: Микешина виселили з будинку, за доносами наклали арешт на майно. Але і в таких складних умовах митець продовжував самовіддано працювати.

Через три роки скульптуру нарешті відлили. Це був довершений мистецький твір. Допомогли скульптору в таких скрутних умовах не лише його талант, а й наполегливість та сила волі. Він черпав натхнення не з нагород

і титулів, а з власного переконання в необхідності розпочатої справи.

Встановлення пам'ятника розтягнулося на вісім років. Були проблеми з його перевезенням з Петербурга до Києва, збереженням, пошуком місця встановлення. І все ж настав довгоочікуваний день. На Софійській площі віднині височів пам'ятник Богданові Хмельницькому. Не запросили на відкриття тільки його творця Михайла Микешина: так чиновники поквиталися зі славетним митцем.

Історія спорудження пам'ятника Богданові Хмельницькому стала взірцем перемоги таланту митця та на-

родного ентузіазму над бюрократичною тяганиною.

15. Кава Юрія Кульчицького

Діялося це 1683 року. Величезна армія турецького султана Ахмета ІІ узяла в облогу столицю Австрії Віде-

нь. Урятувати захисників міста могли тільки союзники — німці та поляки. Але союзники не знали, що турецькі війська стоять під самими мурами Відня. Пробратися через ворожі кордони та передати звістку зголосився вусатий чоловік з люлькою в зубах, який сказав, що знає турецьку мову і може видати себе за турка.

Це був український козак Юрій Кульчицький, родом з-під Самбора, що на Львівщині. Він ще зовсім юним хлопцем подався на Січ. У походах і битвах швидко став справжнім козаком. Якось йому не пощастило — пот-

рапив до турків у полон. Однак здібний бранець бездоганно вивчив турецьку мову, а після викупу з полону Кульчицький переїхав до Відня, де працював перекладачем, а потім став купцем.

Сміливцеві вручили листа, і він, переодягнувшись у турецьке вбрання, разом із товаришем сербом Ми-

хайловичем пробрався через ворожий заслін і передав листа союзникам. Ті зібрали військо і рушили до Відня,

щоб урятувати столицю. Оборонці протрималися, доки надійшла допомога. Об'єднані війська німців, поляків і козацькі полки розгромили турецьку армію.

Після перемоги найшанованіші люди Відня запитали, якої винагороди бажають сміливці. Михайлович захотів грошей, щоб будинок купити. А Кульчицький нічого не захотів, лише попросив віддати каву, яку турки з

12

переляку покинули в своєму таборі. Віддали йому гору мішків з кавовими зернами, і довго дивувалися, навіщо нормальній людині пити таку гіркоту.

Пізніше Юрій Кульчицький видав книжку про свої військові пригоди і в центрі Відня відкрив першу в місті кав'ярню. Кожен, хто прочитав книжку, йшов до кав'ярні, щоб побачити героя. Купували каву, пили та кривили-

ся від гіркоти, аж сльози їм з очей текли. Тоді Кульчицький вирішив додавати в каву цукор, і тепер усі пили її із задоволенням. Цей рецепт у нього перехопила вся Європа і до сьогодні готує каву саме за ним. Шкода, що за-

були назвати її «кава по-кульчицьки».

Отже, хороброго козака віденці запам'ятали не тільки героєм, рятівником свого міста, а й першим віден-

ським кав'ярником. Коли Кульчицький помер, уся столиця Австрії ховала його з великими почестями. У XIX

столітті одну з віденських вулиць назвали на його честь. А на одному з будинків було встановлено невелику бронзову скульптуру Кульчицького у турецькому одязі. У лівій руці він тримає тацю з філіжанками кави, а в ногах — трофеї розбитої турецької армії.

16. Хрестоматія народного життя

Творчість Івана Котляревського — початок нової ери української літератури, адже саме з неї починається потужний рух національного відродження. «Енеїда», над якою І. Котляревський працював майже три десяти-

ліття, стала епохальним явищем у духовному житті українського народу, визначила змістовий напрям і форму нашій літературі.

Жив і творив І. Котляревський у час, коли, здавалося, самі підвалини національної ідеї відбували одне з найсерйозніших випробувань на право свого існування взагалі. Всеохоплюючий імперський тиск мав остаточно призвести до знищення навіть можливих проявів національного духу.

XVIII століття у літописі історії українського народу позначене поневірянням, визиском. Час, коли народ міг втратити надії, традиції, культуру, майбутнє і навіть себе. «Доборолась Україна до самого краю», — писав її геній Тарас Шевченко.

І раптом серед мертвої тиші лунає зневажливий, саркастичний, життєрадісний сміх, який сміх пробудив у душах людей не тільки почуття гідності, а й повернув віру в себе.

Мабуть, жоден народ у світі не наділяє такими повноваженнями своїх митців, як український. Особливо це стосується письменників. Слово завжди користувалося авторитетом у наших людей, а тому письменники сприймалися громадською думкою майже як пророки. А втім, поринаючи в нашу історію й зважуючи на реалії сьогодення, ми переконуємося в тому, що незалежність України є реальністю, — заслуга нашого письменницт-

ва.

Отже, розглядаючи І. Котляревського лише як письменника, годі й думати про повноту сприйняття цієї суспільної постаті. Тільки виміри громадсько-літературні здатні реально визначити його масштабність і значен-

ня.

Уже сучасниками «Енеїда» сприймалася як своєрідна енциклопедія народного життя, панорама побуту і звичаїв. І. Котляревський запозичив з поеми Вергілія лише основну сюжетну лінію та імена головних героїв.

Основним джерелом і натхнення була для письменника тогочасна дійсність. Найважливіше те, що І. Кот-

ляревський поставив перед собою досі не чуване завдання — передати все новими творчими методами.

Українські типи, реалії побуту, несподівані ситуації автор передавав і відтворював з незвичайною щирістю та виразністю. Щедрий гумор лише доповнював образну завершеність героїв поеми.

За міфологічною канвою просвітлюються обриси тогочасного суспільства, сповненого життєвих неспра-

ведливостей.

Національна ж особливість характеру українського народу — непоборна волелюбність, наполегливість.

13

Цією світлою ідеєю пройнята поема «Енеїда». Причина довговічності цього твору, за словами О. Білець-

кого, — в єдності авторського задуму і стилю, в оптимістичному стихійно-реалістичному світовідчутті, яким вона пройнята. Вона була «першою друкованою пам'яткою української літератури, що немовби завершувала період довгого життя і водночас відкривала перспективи нового розвитку, і, незважаючи на свою комічну зовнішність,

була серйозною за своїм громадським значенням».

17. Ранній автопортрет Шевченка

Упродовж свого творчого життя Шевченко створив понад тридцять малярських і графічних автопортретів,

у яких передав свої думки, почуття, переживання майже за два десятиліття. Автопортрет 1840 року є чудовим заспівом Шевченка-митця до його творчості.

У травні 1838 року, після викупу з кріпацтва, Шевченко стає учнем Петербурзької академії мистецтв — одного з найавторитетніших мистецьких закладів у Європі. Розглянувши подані Шевченком малюнки, рада академії одразу зарахувала обдарованого юнака на навчання до четвертого класу (усіх класів курсу малювання було шість).

Роки навчання Тараса в академії позначені величезною працелюбністю, систематичною самоосвітою.

Юний художник багато й плідно працював, випереджаючи навчальну програму, три роки поспіль здобував срібні медалі за екзаменаційні роботи. Водночас Шевченко багато читав, цікавився історією своєї батьківщини та інших європейських країн. І, звісно, писав вірші. 1840 року з'явилася його перша збірка — «Кобзар».

Саме в період духовного й творчого піднесення Шевченко розпочав роботу над автопортретом, пишучи його до свого дня народження, як це часто робили вихованці Академії мистецтв.

Та романтичний автопортрет Тараса Шевченка вирізнявся серед інших робіт. У ньому ліричне поєднува-

лося з драматичним, замріяність — із тривогою, добросердечність — із сумом. Ми бачимо зосереджене об-

личчя молодої людини. Світло вихоплює з півтемряви лише обличчя, а все інше тане в напівпрозорих тінях.

Звертають на себе увагу сховані в тіні очі. Шевченко вдається до типового для романтизму прийому — за до-

помогою світла й тіні підкреслює, виділяє те, що передусім має привернути увагу глядача. Може здатися див-

ним, що очі — «дзеркало душі» — художник затінює. Але погляд очей є пильним, проникливим, сповненим якогось невисловленого запитання.

Ця аж ніяк не юнацька замисленість здається дивною на молодому, без жодної зморшки, обличчі два-

дцятишестирічного Шевченка. Рожеві вуста, ніжна заокругленість щік і підборіддя, ідеально чисте чоло — і

раптом цей трагічний погляд... У ньому відбилося нелегке життя: сирітство, приниження, яких Тарас зазнав,

коли був кріпаком. Це образ юнака, якого суворі обставини рано зробили дорослим. Милуючись гарним об-

личчям, окрасою якого є високе, немов виточене з мармуру, чоло, ми не можемо не побачити й інтуїтивне передчуття нелегкого майбутнього.

Як і інші малярські та графічні роботи Шевченка, цей ранній автопортрет зберігається в Державному музеї Тараса Григоровича Шевченка в Києві, є окрасою його експозиції. Дбайливо зібрані й реставровані художні твори Шевченка є гордістю нашого народу.

18. Вогненна поезія «Кобзаря»

З-поміж безлічі книг, з якими має справу історія світової літератури, поодиноко виділяються ті, що ввіб-

рали в себе науку віків і мають для народу заповітне значення.

До таких належить «Кобзар» — книга, яку український народ поставив на чільному місці серед успадко-

ваних з минулого національних духовних скарбів. Дивовижна доля цієї книги. Поезії, що входять до неї, скла-

далися на дернистих дорогах життя поета, писалися то в мандрах, то в казематах, соталися при світлі білих ночей Півночі і в пісках пустель закаспійських, під самотнім сонцем вигнання. Хоча більшість поезій написана

14

поза межами рідного краю, усюди струменить у них світлий образ Дніпра і мріє синя далеч українських степів.

На випадкових аркушах паперу та в захалявних книжечках поетова рука похапцем, крадькома записувала рядки, що стануть дорогими для цілого народу, донесуть до нього крізь усі перепони вічні слова.

Книга формувалася поступово, рік за роком, формувало її саме поетове життя, і все найістотніше із цього життя, з великого життя українського кріпака Тараса Шевченка — від його юності й до останнього подиху — увібрав у себе цей класичних розмірів томик, збірник поезій, що його в хвилину творчого осяяння було на-

йменовано «Кобзарем». Відтоді, впродовж багатьох десятиріч, книга ця буде настільною для кожного українця.

У «Кобзарі» поет передусім висловив самого себе, адже від першого й до останнього рядка книга напов-

нена індивідуальним поетовим почуттям. Тут Шевченків темперамент, його щира й беззахисна у своїй відкри-

тості душа. Тут вистраждані ним думки, пережиті ним кривди, картини його дитинства і його мова. Тут його розум мислителя, могутній інтелект, що спрагло дошукується істини, простежує людське життя і в конкретній долі сестри-кріпачки, і в історичній долі цілих народів. Усе своє, особисте, індивідуально забарвлене. Однак мистецтво здатне творити диво: внутрішній світ Тараса Шевченка постав у ліриці й поемах «Кобзаря» в таких художньо-образних виявах, у такій правдивості й глибині індивідуальних переживань, що в них і сам народ упізнав свою душу, прочитав свою історію, зазирнув у своє майбутнє.

Найгостріші суспільні драми й найтонші нюанси інтимного почуття, гнівний біль неволі, хвилини розпачу,

жалі понівеченого життя, голос потоптаної та пробудженої людської гідності, сила непокори, що не раз пере-

ходить у прокляття, у вибухи прометеївського титанізму, — все скипілося в художню цілісність книги-сповіді, від початку й до кінця перейнятої вогнем поетового почуття:

Я так її, я так люблю Мою Україну убогу,

Що проклену святого Бога,

За неї душу погублю!

Саме з цієї любові виросла вогненна поезія «Кобзаря», саме це синівське почуття й живило той дух про-

тесту, бунтарства, яким наповнена Шевченкова книга.

19. Справжній учений

Познайомитися з ним було нескладно. Він зустрів мене спокійно, одразу як свого звичайного знайомого;

чи не з першого разу частував мене чаєм, що в Галичині мало хто робив.

У спілкуванні він не нав'язував мені своїх поглядів та переконань і взагалі Франко якщо агітував, то хіба книжками.

Іван Якович був дуже працьовитим. Читав книжки, занотовував, писав художні твори й наукові статті. На-

віть у присутності гостей він продовжував працювати, розмовляючи з ними. Цим і можна пояснити значну кількість написаних ним творів. З усіх українських письменників він був найбільш плодовитим. Самотужки вивчивши багато чужих мов, читав майже всіх авторів в оригіналах.

Завдяки унікальній пам'яті й превеликій працьовитості, він був надзвичайно еродованим. Своїми знан-

нями він ніколи не хвалився, а виявлялися вони принагідно.

Щодо глибини його знань, то я мав можливість у ній пересвідчитися. Якось, складаючи іспит із францу-

зької мови, мені дали тему — опрацювати добу романтизму й Шатобріана. Після іспиту зайшов я до Франка й згадав про це, і він розказав мені значно більше й детальніше, ніж я написав, спеціально готуючись до іспиту.

Чогось такого в житті мені більше ніколи не траплялося.

15

Франко був кращим знавцем релігії, ніж професори теології, знаннями з літератури, політичної економії,

природничих наук, історії, етнографії володів більше, ніж деякі фахівці. Взагалі він мав широке коло всебічного знання, як справжній учений.

Слабкими сторонами Франка були книжки й риболовля. Чимало зароблених грошей він витрачав на книжки, бо не всі потрібні матеріали міг знайти у бібліотеках. Помалу зібрав доволі пристойну бібліотеку і свої книжки радо позичав знайомим. Інколи важко було у Франка з грошима, не ставало на прожиток, але на книж-

ки мусило бути.

Друга його слабкість — риболовля — його єдиний відпочинок. Інколи Франко виїжджав на село, туди, де були невеличкі річки й ставки, й вишукував найглибші місця, де сиділа риба. Розумівся на цьому він дуже добре, знав усілякі породи риб, їх особливості та звички. Риба цікавила його доти, доки не витягнув її на берег, а

далі передавав її комусь іншому.

20. «Як я люблю оці години праці..»

Таємниці творчості... Розгляньмо деякі фактори, які певним чином впливали на творчість Лесі Українки:

оточення, місце, час. різноманітні обставини, що позначилися на її душевному стані, а отже, й на робочому настрої.

У листі до Михайла Павлика поетеса пише, що саме вдома, у Колодяжному, їй працювалося найкраще.

Звичні умови власної наймилішої для її серця родини допомагали Лесі Українці: вона не почувалася самотньою,

нікому не потрібною. Так, мальовничі краєвиди, доброзичливі, привітні люди, тихий ритм сільського життя,

уважне й дбайливе ставлення батьків — усе це піднімало їй настрій, сповнювало її творчою енергією. Лише інколи її огортав смуток через хворобу стан, розлуку з товаришами-однодумцями, які залишилися в Києві.

Була ще одна річ, яка в молоді роки сприяла праці Лесі Українки. Це — звичайний письмовий столик.

Його не можливо було замінити, конкурувати з ним не могли навіть кращі столи й інше письмове приладдя.

Поетка зазначала, що без письмового стола «...була на чужині, все одно як без рук і пера».

Здебільшого Леся намагалася управляти своїми емоціями, а надто — негативними. Драматична поема

«Одержима», написана за одну безсонну ніч, проведену біля ліжка хворого Сергія Мержинського, є прикладом приборкування переживань, пов'язаних із життєвими випробуваннями. Це поема-шедевр. Навіть у такі години душевної негоди поетеса не могла не творити.

Часто, ідучи на лоно природи, чи пишучи лист до близької людини, або усамітнюючись, Леся силою волі навіювала творчий настрій. Коли з'являлося натхнення, поетеса намагалася не відволікатись на дріб'язковості, а

прагнула до краплини використати приплив творчості. Так, драматична поема «Бояриня» лягла на папір за три дні, а за одинадцять-дванадцять днів — драма-феєрія «Лісова пісня».

Найкращим часом для праці Леся Українка вважала всесильну володарку ніч, коли годинник вистукував опівніч. Тоді легше творилось. Поетка любила бувати в цей час на самоті, адже, за її словами, саме тоді відбу-

валася «врочиста одправа». Диктувати свої твори під час хвороби, коли сама писати не могла, у неї не виходило А переписувати свої твори начисто для Лесі було навіть важче, ніж складання нових.

Слід зазначити, що велику за обсягом творчу працю Леся Українка здійснювала не лише під час написан-

ня художніх творів. Часто поетка поринала у світ власних персонажів, роздумувала над їхніми стосунками під час відпочинку, подорожі.

21. Соломія Крушельницька

Образ Соломії Крушельницької став уособленням справжньої жіночої вроди, великого таланту й рідкіс-

ного голосу. Голосу, що вражав, полонив, бентежив... Який, одного разу почувши, уже неможливо було забути.

16

Соломія народилася 1872 року на Тернопільщині в сім'ї священика. Ще в дитинстві вона виявляла неаби-

які музичні здібності. Дівчинка вчилася фати на фортепіано, співала в хорі. На позичені гроші батько відправив її навчатися до Львівської консерваторії, яку вона закінчила з відзнакою.

Соломія успішно дебютувала у Львівському оперному театрі. Італійська співачка Джемма Белінчіоні, яка гастролювала у Львові, помітила неабиякі вокальні здібності дівчини та запропонувала їй поїхати до Італії на прослуховування до фахівців. У Мілані Соломія брала уроки вокалу та розкрила широкі можливості свого голо-

су.

Уже через рік Крушельницька співала провідні партії на кращих оперних сценах Італії. Тріумф, якого вона досягла в цій країні, відкрив перед нею двері театрів багатьох країн світу.

Співачка звикла постійно вдосконалюватися і не зупинялася на досягнутому. Невдовзі вона поїхала до Відня, щоб вивчити провідні партії в операх Вагнера. Це був ризикований крок: щойно досягши вершин у мис-

тецтві бельканто, опановувати зовсім іншу манеру співу, пробувати себе в партіях, на яких не один співак утра-

тив голос. Однак ризик виправдався, і Крушельницька стала найвидатнішою «вагнерівською примадонною» XX

століття.

Її запрошували найпрестижніші театри, і скрізь був тріумф. Співаючи у Варшаві, Соломія щороку приїзди-

ла на гастрольні вистави до Петербурга. Російська критика називала її «жінкою-Шаляпіним». Це була найвища оцінка. Співаючи в царському палаці, Крушельницька закінчила свій виступ так, як завжди робила в усіх країнах світу, — українськими піснями. І коли імператор запитав, що це за пісні і якою мовою вона їх співала, Соломія відповіла: «Це українські пісні, пісні мого народу».

Коли Крушельницькій було трохи за сорок, вона пішла зі сцени та присвятила себе тільки концертній дія-

льності, виконуючи старовинні, класичні, сучасні й народні пісні. В Італії Крушельницька прожила понад сорок років, а після смерті свого чоловіка повернулася на батьківщину.

На жаль, життя в тогочасному Львові виявилось для співачки скрутним. Радянська влада відібрала львів-

ський будинок Крушельницької, виділивши їй тільки квартиру. Але Соломія Амвросіївна доволі швидко ввійшла в мистецьке життя міста. Вона стала професором Львівської консерваторії імені Миколи Лисенка, влаштовувала концерти у філармонії...

Востаннє співачка вийшла на сцену в 1949 році і вкотре підкорила публіку надзвичайним голосом і арти-

стизмом. Це був майстер-клас славетної Соломії. Мало хто знав, що вона вже була хвора на рак горла. Можна

тільки здогадуватись, якою ціною давався їй спів...

Через два роки співачки не стало. Поховано Соломію Крушельницьку на Личаківському цвинтарі у Львові.

22. Життєве кредо Михайла Драгоманова

На межі двох епох в українському національно-визвольному русі перебуває постать Михайла Драгома-

нова.

Народився він на Полтавщині в родині, яка цікавилася історією та літературою. Михайло навчався в Пол-

тавській гімназії і, маючи доволі жвавий характер, вступив у конфлікт з керівництвом, за що хлопця мало не виключили зі складу учнів. Проте інтерес до навчання у нього не зник, особливо, до історії, а ще з'явилося бажання ділитися своїми здобутками з іншими. так, юний Драгоманов прилучається до культурно-освітньої роботи в недільних школах.

Працюючи над розробкою наукової історії Римської імперії, Михайло Драгоманов поставив перед собою завдання зрозуміти закони розвитку людського суспільства і знайти закономірності, що керують вчинками як видатних особистостей, так і цілих народів. З даної теми Драгоманов захистив дисертацію.

17

У 1863 році вийшов сумнозвісний Валуєвський циркуляр, який фактично проголошував неповноцінність української культури, на що Драгоманов з іншими діячами київської Громади видає одну за одною збірки українських пісень.

Михайло Петрович пише численні статті, огляди, рецензії з питань розвитку сучасної української мови та літератури. Буваючи в Берліні, Празі, Флоренції, він придивляється до національної програми, до соціального устрою європейських країн.

Згодом М. Драгоманова звільняють з університету, він їде в Женеву, де розпочинає видання журналу

«Громада». У цей період остаточно встановлюється його життєве кредо: пропаганда конституційних свобод,

духовного й соціального розвитку української нації та залучення її до європейського життя.

У 90-х роках Михайло Петрович переїжджає до Болгарії, де викладає у Софійській Вищій школі. Проте і справами, і помислами М. Драгоманов завжди належить лише Україні. Він стає духовним натхненником однієї з перших українських політичних партій у Галичині.

23. Рєпін і Яворницький

Щира дружба між Дмитром Яворницьким та Іллею Рєпіним тривала понад сорок років. Обидва діячі ку-

льтури народилися й виросли на Харківщині, але познайомилися у Петербурзі тільки в 1887 році.

Коли Яворницький прибув на вечір, присвячений річниці народження Тараса Шевченка, на яку збиралося українське земляцтво, Рєпін підійшов до нього і запропонував сісти поруч.

Між ними зав'язалася розмова. Говорили про Україну, Запорозьку Січ. Рєпін розповів Яворницькому про свою працю над картиною про запорожців, які пишуть відповідь султану. Його цікавило, що скаже про картину найбільший знавець Запорозької Січі, тому він запросив Дмитра Яворницького до майстерні.

Картина Яворницькому сподобалася. Він зі щирим захопленням хвалив автора, а потім радісно вигукнув: «Так беріться ж, дорогий Іллє Юхимовичу, за святе діло! Адже у своїх «Запорожцях» ви відображаєте одну з героїчних сторінок боротьби українського народу проти турецько-татарської агресії!».

Та Рєпін відповів, що для цієї картини йому багато чого не вистачає. Дмитро Іванович пригадав про свою величезну колекцію, зібрану ще за студентських років, коли з торбою за плечима ходив по слідах запорожців і збирав усе, пов'язане із Запорозькою Січчю.

Яворницький запропонував Рєпіну для його картини книжки з історії запорозьких козаків, колекцію зброї,

одяг, кобзу, люльки, фотознімки запорозького прапора, на якому зображені запорожці, що пливуть по Чорному морю, репродукції старих картин. Він приводив до майстерні живописця багатьох своїх земляків і знайомих, які позували Рєпіну. Це була суттєва допомога художнику.

Ілля Юхимович працював він над «Запорожцями» майже дванадцять років. На великому полотні з'явля-

лися все нові й нові постаті козаків. Вони здавалися Дмитрові Івановичу чудовими, але художник запевняв, що до них треба ще «трохи доторкнутися пензлем». І справді, у результаті виходило краще, виразніше.

Художник тричі приїздив в Україну і на Кубань. На Кубані Яворницький порадив йому зустрітися з коза-

ком-станичником Василем Олешком. У його обличчі художник побачив риси схожості з образом Івана Сірка.

Зібрані матеріали допомогли створити етюди, які потім художник переніс у картину. Яворницький допоміг Рєпіну увічнити одну із славних сторінок історії України.

Дружба двох побратимів дала рясні плоди. До нас дійшли слова Рєпіна, в яких він уболіває за долю Укра-

їни, клопочеться, щоб розцвів український стиль у мистецтві, адже український народ має особливе право на своє мистецтво.

18

24. Окраса світової літератури

Михайло Михайлович Коцюбинський народився 17 вересня 1864 року в місті Вінниці в сім'ї дрібного чи-

новника. Навчався в Шаргородському духовному училищі, брав участь у політичних гуртках народників.

Літературна спадщина Михайла Михайловича Коцюбинського чимала й різноманітна: новели, оповідан-

ня, повісті. Творчість письменника підтвердила й підняла на ще більшу висоту престиж українського художнього слова.

В одному з листів до І. Франка М. Коцюбинський, стверджуючи, що український інтелігентний читач, ви-

хований на кращих зразках європейської літератури, має надію, що й рідна література розширить спектр спо-

стереження, створюватиме картину різних сторін життя усіх, а не однієї якоїсь верстви, хотів би, щоб літературні твори порушували філософські, соціальні, психологічні історичні теми тощо, висловив нові творчі засади украї-

нської літератури. Саме на цих засадах працював письменник упродовж усього життя. Своє ідейно-естетичне кредо він висвітлив у багатьох художніх творах.

Одне з найважливіших творчих досягнень Коцюбинського, окраса не тільки української, а й світової літе-

ратури початку XX століття — повість М. Коцюбинського «Fata morgana». Незначний обсяг, проте багатий зміст цього твору. Повість відзначається актуальністю порушених соціальних, морально-етичних питань, сприймаєть-

ся як епопея боротьби українського селянства за землю і волю і посідає одне з найвизначніших місць серед творів про пошуки людьми шляхів до кращого майбутнього.

Серед останніх творів Коцюбинського вагоме місце посідає повість «Тіні забутих предків», написана під впливом глибокого захоплення письменника Гуцульщиною. Цей твір став одним із кращих художніх полотен про чудовий світ поетичної творчості гуцулів, це гімн красі життя, світлим почуттям людини. Доля Івана і Маріч-

ки, їхнє високе, світле кохання розкриваються в органічному зв'язку з неповторною карпатською природою,

оповитою самобутніми легендами й віруваннями.

Проза Коцюбинського, як і творчість Лесі Українки, В. Стефаника, О. Кобилянської, В. Винниченка, М. Во-

роного, допомогла помітити появу, зростання, вдосконалення художніх прийомів і засобів, що стали визнача-

льними як в українській, так і в інших європейських літературах нашого століття. Ці художні пошуки здійснюва-

лися на засадах модернізму, що спричиняється не тільки до виявлення таких стильових течій, як імпресіонізм та символізм, а й до їх нерозривного переплетення у творчості окремих письменників, Коцюбинського зокрема.

Новаторський погляд на людину, яскраво вирізняє його на тлі літературних здобутків попередньої епохи, тобто відділяє новітню літературу від нової, розвиток якої відбувався в XIX столітті.

Помер М. Коцюбинський 25 квітня 1913 року, похований у Чернігові.

25. Український Мікеланджело

Іван Петрович Кавалерідзе — видатний український режисер кінодраматург і скульптор. У долі цієї лю-

дини було щось фатальне. Не випадково ЮНЕСКО назвало його «українським Мікеланджело».

Свій творчий шлях Кавалерідзе розпочав 1938 року з фільму «Злива». Ця стрічка присвячена історії Укра-

їни з часів Гайдамаччини і вирізняється оригінальним художнім рішенням.

За три роки до цього під враженням від вистави Леся Курбаса «Гайдамаки» Кавалерідзе зняв «Коліївщи-

ну», а в 1935 році створив картину «Прометей», на яку гнівно відреагували критики, адже у фільмі було в неви-

гідному світлі представлено радянську імперію, зачіпалась тема непокори грузинського народу. У результаті Івану Петровичу порадили знімати кіноопери. Однак і в цьому жанрі він виявив себе як новатор, створивши першу українську кінооперу «Наталка Полтавка».

Лише наприкінці 50-х Кавалерідзе отримав можливість знову працювати в художньому кіно. З'явилися його фільми «Григорій Сковорода» і «Повія» (за мотивами роману Панаса Мирного).

19

У роки Великої Вітчизняної війни Кавалерідзе під впливом Олега Ольжича, Олени Теліги й Уласа Самчука очолив Комітет у справах мистецтв Київської міської самоуправи. Це була організація самопорятунку, адже окупований Київ був зруйнований, не було ні води, ні хліба. Також треба було рятувати від фашистів відомих діячів культури.

Комітет надавав єврейським сім'ям притулок у селах Київської області; рятував молодь від відправки до Німеччини; показував вистави, за які актори одержували гонорар продуктами. Та згодом організації довелося припинити свою діяльність.

Іван Кавалерідзе — такий собі «триголовий геній». Він і скульптор, і режисер, і драматург. Але ніколи не був кінорежисером серед скульпторів і скульптором серед режисерів. Іван Петрович легко міг переходити з однієї іпостасі в іншу. Він говорив, що закони в мистецтві одні: добро — зло, чорне — біле, світло — тінь, тільки методи різні, головне ж — думка, почуття.

Сміливі авангардні роботи Кавалерідзе в радянські часи не брали в музеї, адже вважалося, що така твор-

чість буде незрозумілою радянській людині.

Вершиною творчості Кавалерідзе стала скульптура «Журавлі летять». У ній навіть не смуток, а розпач:

ледь стоїть покалічена людина з милицею, половина голови в неї відірвана, але одухотворене обличчя тягнеть-

ся до неба, де летять журавлі. Саме такий вираз обличчя був у самого скульптора, коли його ховали...

26.Родина Терещенків

Удругій половині XIX століття в Російській імперії з'явилися нові підприємливі люди, які все більше впли-

вали на економічне життя країни. Серед них була і родина Терещенків.

З трьох синів вихідця з козацького роду Артема Терещенка послідовником батька став Микола — людина надзвичайно цілеспрямована й працездатна. Разом з братом Федором він створив одну з найбільших у Росії фірм — «Товариство братів Терещенків», а також заводи в Київській, Чернігівській, Волинській і Курській гу-

берніях. Товариство експортувало цукор різних видів до Англії, Німеччини, Китаю, Норвегії, Швейцарії.

Один із заводів Терещенка за період з 1870 до 1900 року був нагороджений багатьма відзнаками, серед них золотих медалей всеросійських і всесвітніх виставок було шість. Завод виготовляв понад десять сортів рафінаду, який упаковувався в папір білого, синього, блакитного і коричневого кольорів. За цією упаковкою товар Терещенка знали в усьому світі. Під час революції 1905 року завод було спалено, але незабаром відро-

джено й оновлено за останнім словом техніки.

Микола Терещенко був дуже вимогливим до себе й оточуючих, але завжди дбав про гідні умови праці робітників. У казармах, де жили сезонні робітники, були кухні, їдальні, електричне освітлення, парове або пічне опалення, електричні вентилятори, лазня, пральня. Було відкрито початкову школу для дітей робітників та лікарню.

З перших своїх підприємницьких успіхів Терещенки взялися за благодійництво. У рідному Глухові на свої кошти вони побудували ремісниче училище, жіночу й чоловічу гімназії, учительський інститут, приміщення банку, заснували безплатну лікарню та щороку відраховували на її утримання два відсотки своїх прибутків.

Великою суспільною проблемою для Києва тих часів була величезна кількість безпритульних, а також небезпека виникнення і поширення епідемій різних інфекційних хвороб. Та грошей на соціальні програми не вистачало, і медики звернулися безпосередньо до підприємців. Федір Терещенко за рік збудував нічліжний заклад з гарними побутовими умовами і жертвував на нього щороку по п'ятсот карбованців.

Коли виникла ідея створити в Києві музей старовини (нині Музей українського образотворчого мистецт-

ва), брати Терещенки пожертвували третину зібраної суми. У музей вони передали свою колекцію слов'янської старовини, численні археологічні знахідки, картини Михайла Врубеля. На жаль, під час революції чимало експо-

натів було знищено або вкрадено.

20